Але я сподіваюся, що це така хвилинна, чи то кількаденна слабкість. Яку ми поборем.
Вчора переймала науку у Василя Михайловича (ака Міхалич). Вчив закривати томатний сік. З нас лише банки, з нього - наука і помідори. Каже - в мене вже є опит, в прошлом году закрив 83 літри. Одну банку взорвало тут в погребі, а другу - в Дніпродзержинську. Ще 21 літр стоїть. 3 випили ми, в смислі я, Орест і Еней.
Ми з Енеєм були запущені в чужий город. Назбирали два відра (бо більше тари нам не дали). Я помила кожну помідорку під проточною водою. Міхалич прикрутив до столика надворі ручну соковижималку (виглядає як м'ясорубка з насадкою дикою). Я крутила, а газда відрізав некондишні частини помідорів. Проводив ретельну перевірку, і зауважив, що два помідори я вимила недостатньо ретельно. Накрутили відро соку
Потім дитя моє знудилося, і ми пішли спати. Повернулися аж після 7 вечора (до мене ж тепер учениці на репетиторство ходять). А Міхалич уже поставив відро з соком на газ і збирає шуми. Каже - ваш сусід не збирає, а я роблю, як годиться. І сварить наші банки. Ми купили "євробанки", з кришками, які закручуються на різьбі. А він такими не користувався ніколи, каже - позриває, я не винуватий. Разів із 40 сказав, що банки фігові. І шо він не винуватий. Зайшов Орест занести ліхтарик, і потім ще вдома перепитував. Це ви так і зранку "сік закривали"? Міхалич стоїть все робить, а ви за столом сидите і піджартовуєте? ггг да, ми класні помічники.
Сьогодні Орест тачкою перевіз наші 9 півторалітрових євробанок соку. (Міхалич ще сам докрутив кастрюляку помідорів, це окрім того відра).
Сьогодні я напрацювалася, аж ух. Продовжила війну з лободою і щирицею (а у них таке шикарне коріння!), помогла трохи сусідській тьоть Любі збирати кукурудзу (порізала собі руки і малий подряпав собі обличчя і ноги), вимила підлогу в спальні, підмела у всій хаті, зготувала сніданок і обід, сходила до баби Віри по вершки, лазила на горіх і збивала врожаї палкою, підмела під хатою, зробила 2 загрузки речей в прання, провела урок німецької із сусідською Альоною. Не знаю, чи звучить це як огого, але я втомлена і собою задоволена.
Не знаю, якому епізоду віддати звання "жарт дня".
Забігала баба Катя показати гриби і спитати, чи їстівні. Я не знаю, аж тут приїхав її племінник, він же - мій сусід Микола. Під'їжджає і кричить до тітки - чого перебігаєш дорогу без трусів? Баба Катя не розгубилася - каже, не переживай, я в трусах. І весело обом)). І я поржала. Микола гриби признав, каже, що то такі печериці, і собі забрав.
Епізод два. Пожарили тости, намастили згущиком. Сусідські малі такого не пробували, і назвали згущик "порченим смальцем".
UPD: Як я забула дописати! Сьогодні я ще дочитала третього Гаррі Поттера! Кожна наступна книжка мені здається ще кращою за попередню
четвер, 12 вересня 2013 р.
пʼятниця, 6 вересня 2013 р.
іноземні мови
Прийшла до мене сусідська мала, попросила навчити читати по-німецьки, бо вчителька свариться. Вчиться у шостому класі, тобто це шостий рік вона вчитиме німецьку. В класі троє дітей. Викладачка не мінялась, вона тут одна на три села (на дві школи працює).
Ну, думаю, мало що вона хоче. Швидше читати, чи вимову підтягнути.
Виявилося, вона навіть букв не знає. Але ловить на льоту. Фактично годину вона навчилася читати. Одна біда - уявлення не має, про що читає. Деякі слова впізнає на звук. Каже, що німецьку трохи знає. Брудер - це хліб. Кажу: брудер - це брат.
Виявляється, вчителька тільки вчора помітила, що мала не вміє читати. І сказала їй, що як не навчиться, то вона забере підручник. От цікаво мені, як вона сама мала навчитися. Компа в них в хаті нема. Я просто в шоці.
Домовилися, що будем вчити все з початку. Двічі на тиждень. Ото не думала, що буду репетитором німецької мови. Я її сама фігово знаю, але все ж на той рівень, що ми маєм, то я просто носій мови.
Тільки не треба мені казати, що це нормально і це скрізь таке. Людина роками отримує зарплату за те, що вчить дітей німецької. Мала каже, що вчителька навіть вишукує якісь цікавинки в інтернеті і на комп'ютері дає вчити, як буде "ложка" і "стіл". Ну а по факту отаке. Троє, троє дітей в класі.
Нічого не розумію. І відмовляюсь розуміти. Нас оце всерозуміння, яке по суті є кумівством, і заганяє в сраку. Не працюють на результат, а для директора, звітів і пенсії. І щоб школу не закрили, бо ж вчитель іноземної має бути. Ну і нафігааааа?
Ну, думаю, мало що вона хоче. Швидше читати, чи вимову підтягнути.
Виявилося, вона навіть букв не знає. Але ловить на льоту. Фактично годину вона навчилася читати. Одна біда - уявлення не має, про що читає. Деякі слова впізнає на звук. Каже, що німецьку трохи знає. Брудер - це хліб. Кажу: брудер - це брат.
Виявляється, вчителька тільки вчора помітила, що мала не вміє читати. І сказала їй, що як не навчиться, то вона забере підручник. От цікаво мені, як вона сама мала навчитися. Компа в них в хаті нема. Я просто в шоці.
Домовилися, що будем вчити все з початку. Двічі на тиждень. Ото не думала, що буду репетитором німецької мови. Я її сама фігово знаю, але все ж на той рівень, що ми маєм, то я просто носій мови.
Тільки не треба мені казати, що це нормально і це скрізь таке. Людина роками отримує зарплату за те, що вчить дітей німецької. Мала каже, що вчителька навіть вишукує якісь цікавинки в інтернеті і на комп'ютері дає вчити, як буде "ложка" і "стіл". Ну а по факту отаке. Троє, троє дітей в класі.
Нічого не розумію. І відмовляюсь розуміти. Нас оце всерозуміння, яке по суті є кумівством, і заганяє в сраку. Не працюють на результат, а для директора, звітів і пенсії. І щоб школу не закрили, бо ж вчитель іноземної має бути. Ну і нафігааааа?
четвер, 5 вересня 2013 р.
Сьогодні я з'їхала з катушок, зійшла з гальм, чи як це виразити. Така якась муть мене розібрала! Це почалося ще вчора, коли я на ніч ото написала в фейсбуку "хочу гам-бур-гер" і зібрала купу лайків і коментарів.
Сьогодні це бажання, можна сказати, пройшло, але насправді не пройшло, а трансформувалося. Стало очевидно, що мене пора провітрити. Змінити декорації, меню, спосіб проведення часу. І до обіду я ще сподівалася, що ця напасть минеться, але ні, мене нагрібало по наростаючій. В якийсь момент стояння перед дзеркалом я зрозуміла, що я вже доросла дівчинка. І що мені вже не треба чекати, поки мама спече торт, а тато надує з десяток кульок. Що свято пора робити собі самій. Тоді, коли тобі це насправді хочеться і насправді потрібно.
Подзвонила Ларисі - кажу, поїхали кудись. Парк, диснейленд, та хоч в церкву, я на все згодна. І, о щастя, вона погодилася, хоча так резонно зауважила, що, кгм, надворі дощ. Але вчасно схаменулася: ну то й що! Це ж нічого не міняє! Ми до вас зайдем за півгодини.
Зайшли вони (Лариса із 8-річним Кольою) за годину. За той час ми з Енеєм сходили з розуму в окремо взятій хаті. Еней поселився в коробці з подушками і прикрашав стрічками велосипед. Я розкривала ще не відкриті мішки з речима. Кожну корисну знахідку бігала показувати Оресту, який вперто намагався не вестися на провокації і працювати. Знайшла і теплий пояс із собачої шерсті, і наші осінні куртки, і мішок шарфів, і стрічки, які я купувала, щоб гості на весіллі мали чим древко прикрасити, а потім успішно забула вдома.
А потім за нами таки зайшли, і ми рушили. Кажу: може в Риги? Нє. Може в Лохвицю в парк? Нє, там нема доріжок, а лише стежки поміж високою травою. В дощ не дуже туйво. Кажу - зброя, пушки, танки, літаки десь є? Є! Біля краєзнавчого музею! І сам музей класний - там багато опудал із місцевих звірів і птахів. І це тільки в першому залі.
Приїхали ми акурат в 17.00. Працівниці музею якраз закривали його на ключ і йшли по велосипеди. Кажуть - приходьте завтра. Ну але нам що - зенітка все одно стоїть у дворі в загальному доступі)).
За музеєм, виявляється, річка. І гарна така, осіння, широка. В ній гуси плавають. І такий дебелий козарлюга в дощовику на човні. Кажу - дядьку, хочеться свята. Прокатайте за десятку до тієї верби, і буде нам щастя. Він би й радий, та човник старий і невеличкий. Боїться, що під воду піде, як посадити ще бодай одну дорослу людину. Ех. Але я не розстроїлася, тільки ще більше увійшла в раж - дядько і правда як з картинки. Чиста порода. Ото козаки пишуть листа турецькому султану - це з Лохвицьких чоловіків писано. Їх навіть не потрібно в своїй уяві перевдягати, настільки вони тутешні і незмінені часом.
Поговорили із жінкою, хазяйкою гусей. Каже, не ви тут хату купили? Ми купили, та не тут. А у вас тут які ціни? Показує рукою - ось ту за 50 тисяч продали недавно. Бо ж біля річки. Гривень? Та ні, - сміється, - доларів. Нашій Христанівці і у гривнях такі ціни не снилися (хехе, у нас в тищу раз краще).
Зайшли в дитячий магазин і купили бульбашки за 2.50 і рахівницю за 5.50. Дощ трішки припинився, ми давай пускати бульбашки, а розчин такий густющий, аж соплею тягнеться від банки. Проте бульбашками можна грати у футбол. Вони потім сідають на тротуар і можна бігати їх пробивати пальцем або бездушно топтати. Не знаю, хто верещав і бігав більше, я чи малі. Мені подобається така Лохвиця - в небазарний день і час. І ще й в дощ. Людей нема зовсім, відчуття, що місто стоїть лише для того, щоб ми там танцювали.
Пішли в піцерію - виявилася класна. Ну дуже класна. І інтер'єр, і сервіс, і - о чудо! - піца. 16 грн маленька і 34 велика. Взяли "три сири", велику, на всіх. Тонесенька основа, сирок з пліснявою мням-мням. Горішки печені тут же - 1 гривня штучка. Кава еспресо за 5 гривень. Для малих є олівці, папір, ножиці. Високі барні стільці і невисокі за звичайним столиком. Хот-дог із мисливською ковбаскою за 8 гривень. Наш чек - 64 гривні. На всіх. І так тепло там, так гарно. Не хотілося виходити.
Тепер я вигуляна і знову щаслива. Як потепліє, скинемось на бензин і махнемо в Миргород. Якщо він хоча б в половину такий класний, як Лубни, я вже відчуваю захват від такої перспективи.
І ось ще вам наш день в картинках. В поїздку ми з собою фотик не брали. Хотілося, щоб без свідків))).
А завтра у мене другий урок репетиторства англійської у 12-річної Заліни і перший урок з 11-річною Альоною (просить навчити читати по-німецьки). Вже не скучно, є про що подумати, вересень - місяць знань. Поки так реалізовуюсь. 20 гривень за годину беру із першої (зароблю собі на сир зі сметаною у тьоті Люби), і кіло картоплі з другої (закінчилась, ще не знайшли в кого закупити на зиму).
Сьогодні це бажання, можна сказати, пройшло, але насправді не пройшло, а трансформувалося. Стало очевидно, що мене пора провітрити. Змінити декорації, меню, спосіб проведення часу. І до обіду я ще сподівалася, що ця напасть минеться, але ні, мене нагрібало по наростаючій. В якийсь момент стояння перед дзеркалом я зрозуміла, що я вже доросла дівчинка. І що мені вже не треба чекати, поки мама спече торт, а тато надує з десяток кульок. Що свято пора робити собі самій. Тоді, коли тобі це насправді хочеться і насправді потрібно.
Подзвонила Ларисі - кажу, поїхали кудись. Парк, диснейленд, та хоч в церкву, я на все згодна. І, о щастя, вона погодилася, хоча так резонно зауважила, що, кгм, надворі дощ. Але вчасно схаменулася: ну то й що! Це ж нічого не міняє! Ми до вас зайдем за півгодини.
Зайшли вони (Лариса із 8-річним Кольою) за годину. За той час ми з Енеєм сходили з розуму в окремо взятій хаті. Еней поселився в коробці з подушками і прикрашав стрічками велосипед. Я розкривала ще не відкриті мішки з речима. Кожну корисну знахідку бігала показувати Оресту, який вперто намагався не вестися на провокації і працювати. Знайшла і теплий пояс із собачої шерсті, і наші осінні куртки, і мішок шарфів, і стрічки, які я купувала, щоб гості на весіллі мали чим древко прикрасити, а потім успішно забула вдома.
А потім за нами таки зайшли, і ми рушили. Кажу: може в Риги? Нє. Може в Лохвицю в парк? Нє, там нема доріжок, а лише стежки поміж високою травою. В дощ не дуже туйво. Кажу - зброя, пушки, танки, літаки десь є? Є! Біля краєзнавчого музею! І сам музей класний - там багато опудал із місцевих звірів і птахів. І це тільки в першому залі.
Приїхали ми акурат в 17.00. Працівниці музею якраз закривали його на ключ і йшли по велосипеди. Кажуть - приходьте завтра. Ну але нам що - зенітка все одно стоїть у дворі в загальному доступі)).
За музеєм, виявляється, річка. І гарна така, осіння, широка. В ній гуси плавають. І такий дебелий козарлюга в дощовику на човні. Кажу - дядьку, хочеться свята. Прокатайте за десятку до тієї верби, і буде нам щастя. Він би й радий, та човник старий і невеличкий. Боїться, що під воду піде, як посадити ще бодай одну дорослу людину. Ех. Але я не розстроїлася, тільки ще більше увійшла в раж - дядько і правда як з картинки. Чиста порода. Ото козаки пишуть листа турецькому султану - це з Лохвицьких чоловіків писано. Їх навіть не потрібно в своїй уяві перевдягати, настільки вони тутешні і незмінені часом.
Поговорили із жінкою, хазяйкою гусей. Каже, не ви тут хату купили? Ми купили, та не тут. А у вас тут які ціни? Показує рукою - ось ту за 50 тисяч продали недавно. Бо ж біля річки. Гривень? Та ні, - сміється, - доларів. Нашій Христанівці і у гривнях такі ціни не снилися (хехе, у нас в тищу раз краще).
Зайшли в дитячий магазин і купили бульбашки за 2.50 і рахівницю за 5.50. Дощ трішки припинився, ми давай пускати бульбашки, а розчин такий густющий, аж соплею тягнеться від банки. Проте бульбашками можна грати у футбол. Вони потім сідають на тротуар і можна бігати їх пробивати пальцем або бездушно топтати. Не знаю, хто верещав і бігав більше, я чи малі. Мені подобається така Лохвиця - в небазарний день і час. І ще й в дощ. Людей нема зовсім, відчуття, що місто стоїть лише для того, щоб ми там танцювали.
Пішли в піцерію - виявилася класна. Ну дуже класна. І інтер'єр, і сервіс, і - о чудо! - піца. 16 грн маленька і 34 велика. Взяли "три сири", велику, на всіх. Тонесенька основа, сирок з пліснявою мням-мням. Горішки печені тут же - 1 гривня штучка. Кава еспресо за 5 гривень. Для малих є олівці, папір, ножиці. Високі барні стільці і невисокі за звичайним столиком. Хот-дог із мисливською ковбаскою за 8 гривень. Наш чек - 64 гривні. На всіх. І так тепло там, так гарно. Не хотілося виходити.
Тепер я вигуляна і знову щаслива. Як потепліє, скинемось на бензин і махнемо в Миргород. Якщо він хоча б в половину такий класний, як Лубни, я вже відчуваю захват від такої перспективи.
І ось ще вам наш день в картинках. В поїздку ми з собою фотик не брали. Хотілося, щоб без свідків))).
 |
| Малювали і гралися в залізницю |
 |
| Топтали старий малюнок з болотом і гуською |
 |
| Висотні роботи |
 |
| Крупним планом |
 |
| Лобзає дуб |
 |
| Тато дуже шумить |
 |
| Свіжий обрізок і свіжі горішки |
 |
| Тссс |
 |
| Вєлікій і ужасний УУУУ |
А завтра у мене другий урок репетиторства англійської у 12-річної Заліни і перший урок з 11-річною Альоною (просить навчити читати по-німецьки). Вже не скучно, є про що подумати, вересень - місяць знань. Поки так реалізовуюсь. 20 гривень за годину беру із першої (зароблю собі на сир зі сметаною у тьоті Люби), і кіло картоплі з другої (закінчилась, ще не знайшли в кого закупити на зиму).
субота, 31 серпня 2013 р.
таки облом
Ну що, розкажу вам історію про свій облом із самого початку. Не буду заглядати по блогу, що я вже писала, а що ні.
Дія перша.
(червень)
Переїхали ми жити в село 11 червня, а 12 червня у школі були збори. Приїхав начальник Лохвицького відділу освіти і представниця Лохвицької районної державної адміністрації у сільську школу, де їх зустріла директорка, стурбовані батьки і вчителі, та заступниця голови сільської ради. Чиновники-гості повідомили, що держава виділяє 8 тисяч на навчання одного учня, а оскільки у вас дуже мало учнів у класах (в деяких - лише один учень), то навчання одного з них обходиться району у більш ніж 30 тисяч. Тому є думка школу закрить, і ця думка цілком логічна. Діти будуть вчитися у хорошій Лохвицькій гімназії, ми виділимо автобус і водія, який щодня їх безкоштовно возитиме туди і назад.
Але є інший варіант. Можна здешевити навчання одного учня, збільшивши їхню кількість. Хоча б за рахунок того, що відкрити у приміщенні школи дитячий садок. 15 школярів, ще 15 дошкільнят - це вже сила і страшенна економія. Але тоді вам доведеться трішки напрягтись, сільраді виділити 30 тищ на переобладнання частини класів на дитсадок, знайти людину, яка буде завідувачем, який, в свою чергу, знайти вихователів і теде. Даю вам час вирішити самим і якщо таки вирішите рятувати школу, то до 1 липня сільрада має прийняти рішення про виділення коштів.
Тут народилася ініціативна група, її головою став Сергій, у якого дві дочки вчаться у цій школі (це один із запорожців, переїхали півтора роки тому). Написали звернення до сільської ради з проханням про позачергову сесію (літо ж, планових нема), попідписували, все, як годиться. А рада все не збирається і не збирається. Написали звернення до нардепа з проханням повпливати на сільського голову і почали під цим зверненням збирати підписи. Чутка по селу пішла і засідання таки призначили - в останній робочий день перед 1 липня. І постановили таки гроші виділити. Ура.
Дія друга.
(початок серпня)
Оскільки гроші виділили, треба визначитися із завідувачем дитсадка. Спершу заяву написала Лариса. Але оскільки там було ще неясно, на повну ставку одразу беруть чи ні, і садка як такого ще нема, і щоб завідувати садком треба звільнитися зі школи, Лариса не схотіла ризикувати. Прийшла ввечері до мене і сказала, що вона відмовилася, забрала заяву. Може, ти схочеш?
Я перше думала ні, але в цей же вечір як загорілася-загорілася! Ну, як таки схочеш, то дзвони Сергію, він як голова ініціативної групи нехай домовиться тобі про зустріч з начальником відділу освіти в Лохвиці.
І пішли думки роєм - це ж можна зробити найкращий в Україні садок, зібрати гроші на хороше обладнання через Спільнокошт, зробити фестиваль для волонтерів, які допоможуть із іграшками, ремонтом і обладнанням. Зібрати красиву пресуху, возити вихователів на навчання і підвищення кваліфікації. Зробити так, щоб діти з усього району мріяли потрапити у цей дитсадок. До третьої ночі писала детальний мегаплан дій.
Зранку дзвоню Сергію - так і так, якщо вакансія ще вакантна, то я вйо. Каже - як зв'яжеться з тим начальником, то дасть мені знати. Це була п'ятниця. А він людина зайнята, додзвонилися аж в понеділок, домовилися про зустріч зранку.
На зустріч їхала піднесена, роздрукувала свій мегаплан, взяла дипломи. І начальник мені сподобався, і я начальнику ніби-то. Позвонив у Васильки, каже - ви вже вирішили питання із завідувачкою дитсадка? Так? Як ви кажете її звати? А вік? Від 40 до 80? У мене тут сидить Оксана Володимирівна, теж має бажання стати завідувачкою. Домовтеся про зустріч. Я кажу - не хочу нікому дорогу перебігати, приїхала, бо чула, що нема бажаючих на це місце. А він - та яке дорогу перебігати, ви молоді, вам дорога. Лише поїдьте і поговоріть із директоркою школи - ви ж як дві господині в одній хаті будете, треба, щоб ви познайомилися-поговорили.
Ну ми бігом і поїхали у Васильки. А там школу до перевірки готують. І Надія Іванівна, директорка, уже тут. Каже - ну, раз ви будете, ідіть, я вам приміщення покажу. І веде мене в туалет. Бачте, унітази поміняли - на це 10 тисяч із тих 30 вже пішло. Кажу - а як же це так, фінансово відповідальна особа за ці гроші за законом - завідувачка, її ще не призначили, а третини грошей вже нема. Є якісь папери про те, куди і як гроші пішли? Якийсь звіт. Надія Іванівна: ви не хвилюйтеся, усе вже відзвітовано. Ми тут робимо все господарським способом. Кажу - а це як? Вона: наймаємо людей, вони роблять. Он плафони ще повісить треба. Кажу: не чіпайте плафони, то ж треба продумати дизайн приміщення, плафони мають бути такими, щоб були комфортними для дітей і пасували до приміщення. Давайте ви до призначення нічого не робіть і не тратьте більше грошей, бо це ж не ваша компетенція, та й навіщо платити двічі - я ж як прийду, все робитимемо з планом. До речі, мені буде потрібний план приміщення. Вона чогось перелякалася. Немає ніякого плану! Кажу - ну як це, навіть на мою хату план є детальний, а у вас ціла школа, там діти вчаться, точно мають бути документи на приміщення. Н.І: ви їх не знайдете! У цьому селі ви їх не знайдете? Кажу: знаєте, я ж не буду їх шукати. Ви ж передаєте мені частину своїх приміщень, і передаєте з планом. Вона: я вас вислухала, вислухайте і мене. Я хочу, щоб садок відкрився якнайшвидше, тож давайте все робити швидко. Кажу: ок, будем старатися швидше. Тому треба план приміщень, щоб давати його дизайнерам, продумувати облаштування і меблі. Давайте до наступної нашої зустрічі ви підготуєте план. Якщо він таки не знайдеться, нехай хтось банально з рулеткою поміряє приміщення і його намалює хоч приблизно. Умгу.
Каже - пішли в сільраду, напишете заяву. Звісно, ходімо. Але я подзвоню, чи там є хто. Нема! Нікого нема! Давайте ви приїдете в четвер (а дія відбувається у вівторок), а там і заяву напишете, і план пошукаєм. Я домовлюся, щоб у сільраді всі були, хто треба. Добре!
В четвер звоню директорці - не відповідає, поза зоною. Їдемо на авось. По дорозі у нас біля клубу зустрічаємо голову сільради. Виходжу з машини, кажу, до вас же їдемо, у Васильки. А він: їдьте, в мене зараз тут справи, я туди через хвилин 40-годину під`їду. Неприємно, але ок. Приїжджаємо у Васильки, школа наглухо закрита. І сліду директорки нема. Їдемо до неї додому. З вулиці кличу - нікого вдома нема. Сусіди кажуть - точно вернеться до 12, бо корова з паші прийде. А це десь 10 ранку. Добре, дякую, поїхали під сільраду. Мені, зрештою, щоб написати заяву, вона не потрібна.
Заходжу до голови - так і так, прийшла заяву писати. А він: а чого ви так пізно прийшли? У нас уже є завідувачка. Якщо ви нам будете потрібна, ми вас знайдемо. Кажу - ну як це, у вівторок іще не було, а сьогодні вже є. А ось так. До побачення.
гмгмгм
Дзвоню у відділ освіти, начальнику. Кажу - як це так, тут уже, виявляється, є завідувачка. А він - ні, нема. Я їхню кандидатуру відхилив. Наша розмова лишається в силі. Чекайте мого дзвінка.
Дія третя. Очікування дзвінка
(кінець серпня)
Проходить тиждень - ніхто мені не дзвонить. Їдемо у Васильки по хліб, зустрічаємо Надію Іванівну. А вона - Оксана Володимирівна, можна вас на хвилинку? Кажу - так, можна. Вона: мені Лариса Василівна казала, що ви можете допомогти залучити кошти на садок. Ми ж в одному селі живем, всі ми люди. Кошти нам потрібні. Я від хмммм (напишемо слово - здивування) аж закипаю вся. Ну це ж треба бути наглою такою. Я б після переховувань соромилася мені на очі зайвий раз попадати, а вона мене відкликає в сторону і каже - кошти їй треба. Ну не йолки ж палки. Що за люди. Кажу: Надія Іванівна, поки кадрове питання остаточно не вирішене, я не хочу зараз говорити про залучення коштів. Добре, дякую, до побачення.
За кілька днів мені ж не терпиться, таки дзвоню тому начальнику в Лохвицю. Збиває. Ну ок. Казав, що зайнята людина, важко йому додзвонитись.
А пару днів тому чую, що там уже нова завідувачка бігає зі шваброю, питається Надію Іванівну, що далі робити. Тобто кадрове питання вони вирішили, тільки подзвонити мені забули.
А сьогодні вже почула, що пішла брехня по селу. Що Оксана хотіла собі хапнути 30 тищ, але їй не дали, садок врятували і тепер уже скоро відкриватимуть. І ще ця, що брехню цю розносить, сьогодні рано питає мене - ти будеш свого малого в садок давати? Ні, кажу. Малий ще? Та ні, я й не збиралася його в садок віддавати. Умгу.
Завіса
Я тепер сильно думаю, що мені робити. Бо діти скоро в школу, холоди йдуть. Тобто вже не зможу з ними час проводити. Треба приміщення, щоб англійською з ними займатися, і ще театр хотіла, і ще малювання, і ще з пластиліну ліпити. Поки гальмую свої мрії-плани і полю в себе у дворі бур`ян.
Ну що за люди... Обламалася я круто, чесно скажу. Буде мені наука. Тільки з цієї байки мораль я ще виловить не можу.
Дія перша.
(червень)
Переїхали ми жити в село 11 червня, а 12 червня у школі були збори. Приїхав начальник Лохвицького відділу освіти і представниця Лохвицької районної державної адміністрації у сільську школу, де їх зустріла директорка, стурбовані батьки і вчителі, та заступниця голови сільської ради. Чиновники-гості повідомили, що держава виділяє 8 тисяч на навчання одного учня, а оскільки у вас дуже мало учнів у класах (в деяких - лише один учень), то навчання одного з них обходиться району у більш ніж 30 тисяч. Тому є думка школу закрить, і ця думка цілком логічна. Діти будуть вчитися у хорошій Лохвицькій гімназії, ми виділимо автобус і водія, який щодня їх безкоштовно возитиме туди і назад.
Але є інший варіант. Можна здешевити навчання одного учня, збільшивши їхню кількість. Хоча б за рахунок того, що відкрити у приміщенні школи дитячий садок. 15 школярів, ще 15 дошкільнят - це вже сила і страшенна економія. Але тоді вам доведеться трішки напрягтись, сільраді виділити 30 тищ на переобладнання частини класів на дитсадок, знайти людину, яка буде завідувачем, який, в свою чергу, знайти вихователів і теде. Даю вам час вирішити самим і якщо таки вирішите рятувати школу, то до 1 липня сільрада має прийняти рішення про виділення коштів.
Тут народилася ініціативна група, її головою став Сергій, у якого дві дочки вчаться у цій школі (це один із запорожців, переїхали півтора роки тому). Написали звернення до сільської ради з проханням про позачергову сесію (літо ж, планових нема), попідписували, все, як годиться. А рада все не збирається і не збирається. Написали звернення до нардепа з проханням повпливати на сільського голову і почали під цим зверненням збирати підписи. Чутка по селу пішла і засідання таки призначили - в останній робочий день перед 1 липня. І постановили таки гроші виділити. Ура.
Дія друга.
(початок серпня)
Оскільки гроші виділили, треба визначитися із завідувачем дитсадка. Спершу заяву написала Лариса. Але оскільки там було ще неясно, на повну ставку одразу беруть чи ні, і садка як такого ще нема, і щоб завідувати садком треба звільнитися зі школи, Лариса не схотіла ризикувати. Прийшла ввечері до мене і сказала, що вона відмовилася, забрала заяву. Може, ти схочеш?
Я перше думала ні, але в цей же вечір як загорілася-загорілася! Ну, як таки схочеш, то дзвони Сергію, він як голова ініціативної групи нехай домовиться тобі про зустріч з начальником відділу освіти в Лохвиці.
І пішли думки роєм - це ж можна зробити найкращий в Україні садок, зібрати гроші на хороше обладнання через Спільнокошт, зробити фестиваль для волонтерів, які допоможуть із іграшками, ремонтом і обладнанням. Зібрати красиву пресуху, возити вихователів на навчання і підвищення кваліфікації. Зробити так, щоб діти з усього району мріяли потрапити у цей дитсадок. До третьої ночі писала детальний мегаплан дій.
Зранку дзвоню Сергію - так і так, якщо вакансія ще вакантна, то я вйо. Каже - як зв'яжеться з тим начальником, то дасть мені знати. Це була п'ятниця. А він людина зайнята, додзвонилися аж в понеділок, домовилися про зустріч зранку.
На зустріч їхала піднесена, роздрукувала свій мегаплан, взяла дипломи. І начальник мені сподобався, і я начальнику ніби-то. Позвонив у Васильки, каже - ви вже вирішили питання із завідувачкою дитсадка? Так? Як ви кажете її звати? А вік? Від 40 до 80? У мене тут сидить Оксана Володимирівна, теж має бажання стати завідувачкою. Домовтеся про зустріч. Я кажу - не хочу нікому дорогу перебігати, приїхала, бо чула, що нема бажаючих на це місце. А він - та яке дорогу перебігати, ви молоді, вам дорога. Лише поїдьте і поговоріть із директоркою школи - ви ж як дві господині в одній хаті будете, треба, щоб ви познайомилися-поговорили.
Ну ми бігом і поїхали у Васильки. А там школу до перевірки готують. І Надія Іванівна, директорка, уже тут. Каже - ну, раз ви будете, ідіть, я вам приміщення покажу. І веде мене в туалет. Бачте, унітази поміняли - на це 10 тисяч із тих 30 вже пішло. Кажу - а як же це так, фінансово відповідальна особа за ці гроші за законом - завідувачка, її ще не призначили, а третини грошей вже нема. Є якісь папери про те, куди і як гроші пішли? Якийсь звіт. Надія Іванівна: ви не хвилюйтеся, усе вже відзвітовано. Ми тут робимо все господарським способом. Кажу - а це як? Вона: наймаємо людей, вони роблять. Он плафони ще повісить треба. Кажу: не чіпайте плафони, то ж треба продумати дизайн приміщення, плафони мають бути такими, щоб були комфортними для дітей і пасували до приміщення. Давайте ви до призначення нічого не робіть і не тратьте більше грошей, бо це ж не ваша компетенція, та й навіщо платити двічі - я ж як прийду, все робитимемо з планом. До речі, мені буде потрібний план приміщення. Вона чогось перелякалася. Немає ніякого плану! Кажу - ну як це, навіть на мою хату план є детальний, а у вас ціла школа, там діти вчаться, точно мають бути документи на приміщення. Н.І: ви їх не знайдете! У цьому селі ви їх не знайдете? Кажу: знаєте, я ж не буду їх шукати. Ви ж передаєте мені частину своїх приміщень, і передаєте з планом. Вона: я вас вислухала, вислухайте і мене. Я хочу, щоб садок відкрився якнайшвидше, тож давайте все робити швидко. Кажу: ок, будем старатися швидше. Тому треба план приміщень, щоб давати його дизайнерам, продумувати облаштування і меблі. Давайте до наступної нашої зустрічі ви підготуєте план. Якщо він таки не знайдеться, нехай хтось банально з рулеткою поміряє приміщення і його намалює хоч приблизно. Умгу.
Каже - пішли в сільраду, напишете заяву. Звісно, ходімо. Але я подзвоню, чи там є хто. Нема! Нікого нема! Давайте ви приїдете в четвер (а дія відбувається у вівторок), а там і заяву напишете, і план пошукаєм. Я домовлюся, щоб у сільраді всі були, хто треба. Добре!
В четвер звоню директорці - не відповідає, поза зоною. Їдемо на авось. По дорозі у нас біля клубу зустрічаємо голову сільради. Виходжу з машини, кажу, до вас же їдемо, у Васильки. А він: їдьте, в мене зараз тут справи, я туди через хвилин 40-годину під`їду. Неприємно, але ок. Приїжджаємо у Васильки, школа наглухо закрита. І сліду директорки нема. Їдемо до неї додому. З вулиці кличу - нікого вдома нема. Сусіди кажуть - точно вернеться до 12, бо корова з паші прийде. А це десь 10 ранку. Добре, дякую, поїхали під сільраду. Мені, зрештою, щоб написати заяву, вона не потрібна.
Заходжу до голови - так і так, прийшла заяву писати. А він: а чого ви так пізно прийшли? У нас уже є завідувачка. Якщо ви нам будете потрібна, ми вас знайдемо. Кажу - ну як це, у вівторок іще не було, а сьогодні вже є. А ось так. До побачення.
гмгмгм
Дзвоню у відділ освіти, начальнику. Кажу - як це так, тут уже, виявляється, є завідувачка. А він - ні, нема. Я їхню кандидатуру відхилив. Наша розмова лишається в силі. Чекайте мого дзвінка.
Дія третя. Очікування дзвінка
(кінець серпня)
Проходить тиждень - ніхто мені не дзвонить. Їдемо у Васильки по хліб, зустрічаємо Надію Іванівну. А вона - Оксана Володимирівна, можна вас на хвилинку? Кажу - так, можна. Вона: мені Лариса Василівна казала, що ви можете допомогти залучити кошти на садок. Ми ж в одному селі живем, всі ми люди. Кошти нам потрібні. Я від хмммм (напишемо слово - здивування) аж закипаю вся. Ну це ж треба бути наглою такою. Я б після переховувань соромилася мені на очі зайвий раз попадати, а вона мене відкликає в сторону і каже - кошти їй треба. Ну не йолки ж палки. Що за люди. Кажу: Надія Іванівна, поки кадрове питання остаточно не вирішене, я не хочу зараз говорити про залучення коштів. Добре, дякую, до побачення.
За кілька днів мені ж не терпиться, таки дзвоню тому начальнику в Лохвицю. Збиває. Ну ок. Казав, що зайнята людина, важко йому додзвонитись.
А пару днів тому чую, що там уже нова завідувачка бігає зі шваброю, питається Надію Іванівну, що далі робити. Тобто кадрове питання вони вирішили, тільки подзвонити мені забули.
А сьогодні вже почула, що пішла брехня по селу. Що Оксана хотіла собі хапнути 30 тищ, але їй не дали, садок врятували і тепер уже скоро відкриватимуть. І ще ця, що брехню цю розносить, сьогодні рано питає мене - ти будеш свого малого в садок давати? Ні, кажу. Малий ще? Та ні, я й не збиралася його в садок віддавати. Умгу.
Завіса
Я тепер сильно думаю, що мені робити. Бо діти скоро в школу, холоди йдуть. Тобто вже не зможу з ними час проводити. Треба приміщення, щоб англійською з ними займатися, і ще театр хотіла, і ще малювання, і ще з пластиліну ліпити. Поки гальмую свої мрії-плани і полю в себе у дворі бур`ян.
Ну що за люди... Обламалася я круто, чесно скажу. Буде мені наука. Тільки з цієї байки мораль я ще виловить не можу.
понеділок, 26 серпня 2013 р.
кінець літа - це
- коли на фотографіях денне світло стає більш жовтого, стиглого кольору
- коли раптом між пальцями з'являється бажання торкнутися ще незайманого і хрумкого паперу в клітинку
- коли ти нарешті ґрунтовно відмиваєш п'яти, париш їх із содою і мастиш чимось жирним
- коли темніє о восьмій
- коли на фоні звичного літнього побуту потроху набувають обрисів нові ідеї та способи їх реалізації
- коли ввечері в хаті сидиш за комп'ютером у теплому светрі
- коли кавуни на базарі по 1.50
- коли їси останню диню в цьому сезоні
- коли руки чорні від горіхів, які вже достигли, але ще не скинули зелені шкірки
- коли думаєш, на скільки літрів потрібна бочка, щоб наквасити капусти на зиму
- коли вариш борщ без квасолі, бо вона ще не достигла, а старої вже не хочеться
- коли дитина відмовляється знімати футболку на довгий рукав, коли іде до сну
- коли відчуваєш кінечність буття надзвичайно гостро
- коли всоте пересвідчуєшся, що новий рік починається у вересні, хоча ти давно вже не протираєш штани за партою
- коли починаєш думати про Молодість
- коли на фон включаєш саундтрек із фільму The Lovely Bones
- коли проводиш фотосесію з помідорами, яких уже за пару тижнів не буде аж до наступного серпня
неділя, 25 серпня 2013 р.
шоста річниця
Вчора багато хто святкував день незалежності, а сьогодні у нашій сім'ї свято - день взаємозалежності. Що я маю сказати - таке відчуття, що з того часу, а це вже 6 років минуло, пройшла ціла вічність. І не знаю, це відчуття - це добрий знак, чи не дуже.
І, звісно, я геть забула про це свято. Сто раз роздратувалася зранку на якісь дрібні Орестові зауваження, і аж в Лохвиці Орест признався, що такі діла. В мене одразу настрій покращився, і запахло шашличком.
Покликали запорожців, і одних, і других (не знаю, чи писала вже, але одна сім'я переїхала сюди 6 років тому, інша - півтора роки тому). І гарно так посиділи. Недовго, але мені особисто було дуже комфортно. (гг поки не почалася гикавка. сьогодні тричі вона до мене приходила. то мене сьогодні, видно, односельчани згадують, ті, що мене вчора вперше бачили. і ні, справа не в моїй марнославності, а в тому, що тут справді відбувається не так багато подій і приїжджає не так багато нових людей в спільноту села).
Мені сьогодні подарували весільний букет! Ніби дрібниця, а стоїть поряд з монітором і пахне свіжістю. І ще набір класних глиняних чарок із глиняною плящиною. Буде в чому гостей частувати ;)
А потім, поки Еней разів зо 30 підряд милувався собою на відео, я бігом помила посуд, і ми з малюком провели разом чудовий вечір. Реготали, качалися по дивані, гатили у бубон, читали книжки, запалювали і гасили свічку. А ще я вивчила сьогодні ж колискову Hush little baby, і малюк під неї заснув. Отака історія про те, як ми зрадили котику сіренькому, який заколисував малого майже рік. Рідко коли йому помагав кіт воркіт, що по надвірку ходив і перепілку зловив.
Літо закінчується, тому хочеться ловити його за хвіст і влаштовувати свято щодня. Чого і вам бажаю.
 |
| фото - Ольга Закревська |
 |
| фото - Ольга Закревська |
 |
| фото - Ольга Закревська |
 |
| фото - Ольга Закревська |
 |
| фото - Ольга Закревська |
 |
| фото - Ольга Закревська |
 |
| фото - Ольга Закревська |
І, звісно, я геть забула про це свято. Сто раз роздратувалася зранку на якісь дрібні Орестові зауваження, і аж в Лохвиці Орест признався, що такі діла. В мене одразу настрій покращився, і запахло шашличком.
Покликали запорожців, і одних, і других (не знаю, чи писала вже, але одна сім'я переїхала сюди 6 років тому, інша - півтора роки тому). І гарно так посиділи. Недовго, але мені особисто було дуже комфортно. (гг поки не почалася гикавка. сьогодні тричі вона до мене приходила. то мене сьогодні, видно, односельчани згадують, ті, що мене вчора вперше бачили. і ні, справа не в моїй марнославності, а в тому, що тут справді відбувається не так багато подій і приїжджає не так багато нових людей в спільноту села).
Мені сьогодні подарували весільний букет! Ніби дрібниця, а стоїть поряд з монітором і пахне свіжістю. І ще набір класних глиняних чарок із глиняною плящиною. Буде в чому гостей частувати ;)
 |
| Спалах зробив букет якимось вульгарним. Насправді він милий і ніжний |
 |
| Мій повелитель вогню |
Літо закінчується, тому хочеться ловити його за хвіст і влаштовувати свято щодня. Чого і вам бажаю.
субота, 24 серпня 2013 р.
Христанівка. День села
Як це було? От ви в голові намалюйте собі картинку, як у наших реаліях мало б виглядати це свято. От саме так воно і виглядало, як ви собі уявили.
Колектив жіночок у однакових народних костюмах під супровід баяна.
Гумореска від артистичної бабусі. Про невірного чоловіка.
Подарунки від місцевої влади. Трактористці із 30-річним стажем - набір ножів. Багатодітним сім'ям - по хлібниці. Наймолодшому христанівчанину - чайник і іграшкове курча. І музичні вітання ювілярам.
Розіграш лотереї - знайомі бабусі щасливо хвалилися виграшем і показували новісінькі зубні щітки.
Величезна кастрюля христанівської каші, солодка вода, нарізка сир-ковбаса. І десь там під столом теплиться щось міцніше.
Ну і танці. В колі, парами, кому як душа лежить.
Сказала Люба, жінка водія шкільного автобуса, що я тепер їхня, христанівська. Що вони мене прийняли за свою.
Одна з бабусьок за поїданням каші питає - а скільки ж усе-таки років нашому селу? Всі знизують плечима: того ніхто не знає.
Вітаю вас із днем Христанівки!
Підписатися на:
Дописи (Atom)