Історія однієї хвороби

Початок хвороби

Про хворобу я дізналася взимку півтора року тому. Але я ще не знала, що це рак. Під рукою просто збільшився лімфовузол, спочатку не болів.

Мене це налякало. Старшому сину – Енею – було три роки, а Уласу, який народився в серпні, тоді було п'ять місяців. Ми вже жили тут, у селі. У чоловіка Ореста були проблеми з роботою. Всю цю осінь і зиму моє основне світовідчуття було таке, що мені дуже важко. Я дзвонила і плакалася мамі. А вона каже: "Ну так, з двома всім важко".

А ще ж була ця революція. Я ж була активною під час Помаранчевої революції, а тут в селі й з великим пузом я подумала собі: "Вибачте, але я туди не попру. В мене дуже важлива місія – я ношу життя". І в якийсь момент я зрозуміла, що я вигораю, бо виділяється багато енергії, щоб діяти, і я її ніде не спалювала. Хіба що бур'яни рвала. І залипала у Фейсбук.

Про рак

Рак – це клітини, які відмовилися помирати. Нормальні клітини розуміють, що ось почалося їхнє життя, треба зробити те, те і те, а потім піти, щоб звільнити місце новим клітинам. А є такі клітини, в яких ніби забагато енергії і вони вирішили сказати: "Е, ні. Я не здамся. Я прорвуся! Не вмру ніколи". І ще й розмножуються при цьому.

Виходить, що ти в світу запрошуєш багато енергії, бо в тебе нібито є діло. Але насправді ніякого діла ти не робиш, і тебе просто роздуває. Це я зараз ретроспективно так думаю, але тоді я цього ще не "відстрілювала".

Початок хвороби

Я відчула, що в мене збільшився лімфовузол і кажу Оресту: "Якщо це рак?" А він каже: "Чого ти панікуєш". В лютому виліз ще один, пішла вже до лікаря, він направив до гематологів і онкологів. Але з піврічною дитиною на руках і в селі ще тільки по лікарях кататися через лімфовузол. Спочатку воно не боліло, а потім як почало боліти під рукою, то весь березень я конала від болю. Ніякі знеболювальні не брали. Поїхала знову до лікарів, а вони кажуть, що це запалення потової залози, "суче вим'я".

Потім взяли біопсію. Ну і взяли… Спочатку написали "метастази меланоми", потім "саркома", яка взагалі не лікується. Це був повний жах. Чоловік і мама – в шоці. На той момент я дуже мало знала про рак. Для мене рак – це було смерть, це капець, і українські лікарі це ніяк не розвінчували. Ну хіба що перед тим ще помучають хіміотерапією. Хоча потім виявилося, що це не так страшно. Бодуни в мене бували й гірші (сміється).

В Україні мені поставили три різних діагнози – саркома, меланома і лімфома - і їм лінь було щось робити, щоб щось уточнити. А болить усе більше, і знеболювальні взагалі не беруть. Ще й Улас висить на грудях.

Ізраїль

Я шукала позу, в якій болить менше. Знаєш, коли не боліло зовсім? Я лягала в ліжечко, а моя однокласниця Марина, яка поїхала зі мною, сиділа наді мною і читала мені книжку. Я навіть не пам'ятаю, про що була та книжка. Здається, про економіку. Але поки вона читала, поки звучав її голос, мені не боліло зовсім. Я могла засинати.

Про рак і психотерапію

Моя психотерапевт каже мені, що рак – це про любов до себе. Дуже часто про онкохворих кажуть: "Боже, чому цей світ покидають найкращі? Це ж була така хороша людина". А тому що ці люди зазвичай мають поломку в системі. Вони дуже гарно вміють вилюбити інших і зовсім-зовсім не вміють потурбуватися про себе. А якщо й намагаються турбуватися про себе, то не знають, як це робиться. Не вміють у себе спитати, чого вони хочуть. "Якщо всім треба сходити в кіно і розслабитися, то я теж піду в кіно й розслаблюся". Тільки їх розслабляє не кіно, а щось інше.

Тому всім хворим, які до мене звертаються, я повторюю мантру: "Обов'язково відразу йдіть до психотерапевта".

Дуже страшно нагрібає те, що ти бачиш, у якому стані твої оточуючі. Ці чорні обличчя дуже важко пережити. Вони всі теж беруть вину на себе. Повна втрата стержнів. Мама каже: "Я тобі не помогла". Чоловік ходить як лунатик, повна безпомічність, бо коли в мене починаються, наприклад, панічні атаки, він нічого не може зробити.

І я зрозуміла, що мені потрібно то психотерапевта, бо я інакше не вигребу. Мені порадили Ірину Мясникову, яка веде тілесно-орієнтовану терапію, працює з онкохворими і в неї багато досвіду. Це називається процесуальний підхід. У неї нема чіткої схеми, за якою вона веде клієнта, і віддаються більше процесу.

Після перших кількох сеансів у мене припинилися панічні атаки.

Я до останнього надіялася, може це помилка, бо якщо три зовсім не схожих діагнози, то може насправді взагалі нічого нема. Довіри до лікарів не було.

Терапевт сказала: "Давай, ноги в руки – і вперед. Або ти це робиш зараз, або не робиш". Вона дуже гарно повертає до відчуття відповідальності. Або ти - нещасна жертва, яка прийняла рішення нічого не робити і віддаватися у владу цієї системи, яка не працює. Або ти починаєш щось робити.

І тоді за день я зібрала перші три тисячі доларів на лікування і купила квиток до Ізраїлю.

Спочатку я в цей бік взагалі не думала, бо в мене просто не було грошей на Ізраїль. Насправді в мене не було грошей навіть на Україну. А вона каже: "При чому тут гроші? Якщо в тебе дійсно є справжня потреба, то в тебе все буде. Я не знаю як, але все буде. А якщо ти вирішуєш, що в тебе немає такої можливості – а значить, і бажання – то тоді нічого не буде".

Одна зі стратегій, яку я залучала до лікування, це ThetaHealing, яку придумала одна американка. Фактично йдеться про те, як персоналізувати молитву, або чітко сформулювати своє бажання, без усього зайвого, пошукавши бажання в своєму тілі й запитавши його, як воно хоче жити. Треба чітко сформлювати: я точно вирішую, що я хочу жити. Я потрібна цьому світу і я знайду в ньому свою місію і роль. І якщо світ відгукується, то треба зрозуміти, що ти не сам один – "я прорвусь!" – а що ти взаємодієш з середовищем. І по реакції середовища можна визначати, чи ти робиш те, що треба. Бо якщо ти щось робиш, а в тебе суцільні невдачі і все обламується на рівному місці, значить, ти щось не те робиш.

Я не вірила, що я зберу таку суму. Я була вражена і ревіла два тижні. У країні жахлива ситуація, війна. А я прошу не на тепловізори, а прошу величезні суми на… на себе. Так, на себе. І не тому, що я зроблю щось хороше, а просто тому, що я є.

Я не дуже вірила, що щось вийде. Так, у мене багато прикольних знайомих, хороша мережа, але серед них мало дуже багатих людей. Для мене тоді тисяча гривень були значні гроші, а мені треба було кількадесят тисяч доларів. Але за три дні я вже мала 5 тис. доларів, які мені потрібні були на обстеження. І брат купив мені квиток до Ізраїлю.

І завжди приходило рівно стільки грошей, скільки мені було потрібно. Ні більше, ні менше. Копійка в копійку.

В Ізраїлі

Спочатку я дуже намагалася економити. Це ж дають не мені, а на лікування хвороби. Почалися хіміотерапії. Я точно знала, що якщо я вчасно їм, кожні три години, то зі мною буде все в порядку. Але якщо я пропускаю прийом їжі чи затримую, то ховайся, буде дуже погано. А в Ізраїлі їжа дорога. Я жила по людях і мене підгодовували. Якось я була в центрі міста і вирішила, що не буду купувати зараз бутерброд за 5 доларів, а поїду додому і мене нагодують супчиком. Так з собою домовилася. Але так не працює.

Коли я приїхала в Київ і пішла до психотерапевта, вона сказала: "Оксана, далеко ти так не заїдеш. Ти для себе визначся, на що тобі люди дають гроші: на хіміотерапію чи на те, щоб ти вилікувалася? Якщо тебе це дуже хвилює, проведи на Фейсбуку голосування, чи можу я зайвий раз поїсти бутерброд за п'ять доларів, якщо ваша ласка?"

А я ж при цьому знаю, що деякі бабусі, які по радіо почули моє оголошення, поповнюють моїй мамі мобільний на 10 гривень, щоб хоч якось помогти. Це дуже зворушувало і рвало всі плотини.

А психотерапевт каже: "Тобі йде енергія, а ти її не пускаєш. Бо "я не заслужила", "за що ви мене всі так любите?", "я ж така погана", "я не можу віддячити". А так не робиться".

Тоді я розслабилася і почала їсти.

Після другої хімії в мене були хороші показники і чотири наступні я вже докапувала з легшим відчуттям. Але проблема в тому, що дірка під рукою далі не заживала. Ну і в сім'ї все почалося знову кудись скочуватися. Я нагребла на себе дітей, бо вони ж маму рідко бачать, треба ними займатися. Я собі думала так: "Як я можу піти зараз гуляти сама на дві години? Мені що, важко дітей взяти? Не важко. Вони ж будуть з татом плакати за мною. Та й мені буде скучно без них". І сама себе переконала не зробити собі добре.

І в грудні, коли я поїхала на перевірку, мені показало рецидив.

Я прийшла до психотерапевта і кажу: "Нічого не працюєш. Все до пизди ваше лікування". А вона каже: "Тому що ти нічого не міняєш".

І от здається, лише зараз я вже відчуваю, що я насправді щось почала міняти.

У цьому мені ще дуже помогла Ольга Герасим'юк. У нас сильна взаємна симпатія. Ми спілкуємося з нею в чатику так, ніби сиділи за однією партою. Вона – людина дії. А мені чомусь було важко зважитися на якісь прості речі.

Зараз мені вже легше турбувати людей. Для мене було відкриття, що я взагалі можу турбувати людей, маю право на це. Я завжди заходила в метро і ставала так, щоб точно нікому не заважати. Намагалася ні в якому випадку не створювати незручностей іншим людям.  Але я дійшла до думки, що я маю право займати місце в просторі і турбувати людей.

"Оксана, знаєш, хто нікого не турбує?" "Хто?" "Мертві. А поки ти жива, тебе всі турбують і ти всіх турбуй. Це нормально. І конфлікти – це нормально. Це фактор росту".

І я навчилася говорити з людьми трохи по-іншому, і все працює.

Про Ізраїль

В Україні було так. Взяли в мене біопсію. Я прокидаюся після наркозу. До мене підходить мама з чорним обличчям. Каже, що лікарка сказала їй: там саркома, все дуже погано. Те, що недавно були пологи, теж погано. "Що мама, струєм дошки?" – кажу.

А я їду в Ізраїль з тими самими вихідними даними, а вони до цього ставляться як до задачі, прагматично. Є задача, є така статистика і такі варіанти рішення. І лікування відбувається спокійно. Я відчувала хіміотерапію як косметичну процедуру. Приходиш по плану, сідаєш у зручне крісло, А в медсестер немає обличчя такого, ніби тебе вже ховають. Медсестри навпаки всі життєрадісні. Одна з них, родом з Дніпропетровська, навіть забрала мене до себе додому.

Брат Тарас

Я говорила в Ізраїлі з іншими хворими, які казали мені: "Не ведись на всякі інші стратегії. Рак лікує тільки хімія, це доведено. Вибирати інші методи – це суїцид". І я в це увірувала.

Але воно не подіяло, бо був рецидив.

І я стала залучати все, що тільки можна було залучити. Стала ще дужче прислуховуватися до психотерапії. Не просто, щоб поговорити і заспокоїтися, а поговорити – і діяти конструктивно.

Потім включився мій прагматичний і єхидний брат. Він теж мене навчив дещо про любов. Люблять не за те, що ти когось любиш. Тебе або люблять, або не люблять. А від твоєї поведінки і твого самоприниження нічого не залежить. Чим більше ти принижуєшся, тим більше тебе будуть принижувати.

Якось він прийшов дорогий ізраїльський ресторан, взяв звичайний обід і сказав офіціанту: "Мені потрібна зарядка до шостого айфона".

-          У нас немає такої зарядки.

-          Але вона мені потрібна.

-          У нас її немає в меню.

-          Ні, ви не зрозуміли. Де ваш менеджер? У вас дорогий ресторан. Я ваш клієнт, проводжу тут час і мені потрібна зарядка.

В результаті власниця ресторану привезла йому зарядку до шостого айфону і він сказав їй, що тепер вони поліпшили свій сервіс.

Ми з ним гранично різні. Його поведінка – це інша крайність, і не конче потрапляти в такі крайності. Але завжди можна винести для себе якийсь позитивний урок, взяти щось із цього у своє життя.

Поради іншим

Переважно до мене направляють інших хворих, щоб я розказала їм про свій успішний збір коштів.

До рецидиву (грудня) я зібрала за півроку 30 тисяч доларів. А тоді за грудень минулого року ми зібрали ще вдвічі більше. Це дуже багато за такий час. Я збирала сама, хоча можна ще робити це через доброчинні фонди.

Я розказую хворим про те, як збирати гроші, а заодно раджу звертатися до психотерапевта і пояснюю чому. А ще, коли вони пишуть пости у Фейсбуці, я даю свої відгуки. Наприклад, було таке: "Почитала твій пост. Він поганий, тому що півпоста – звинувачення корупційної система, потім агресія, жалість і в результаті твоє оголошення хочеться просто прокрутити, бо це ужас, життя в тебе тяжке. І з цього поста це дуже видно. Ти пишеш "дайте грошей – я вилікуюсь", але якось не віриться. Треба більше конструктиву. Ці оголошення – це свого роду товар, який ти продаєш, в обмін на гроші для свого лікування. Тому ти маєш продавати щось хороше, а не шматок лайна – а тобі за це багато грошей. Продавай щось справжнє, а не котички, пусички, умаратоньки не хочеться. Бо хоча це зворушливо і правда, але звичайна психіка цього не витримує".

Пишіть правду, по ділу і з зарядом конструктиву. Є проблема і ви її вирішуєте, а не все пропало. Хоча якщо ви дійсно встали сьогодні з відчуттям "усе пропало", так і напишіть, але все одно шукайте конструктив. І уявляйте, з ким ви говорите, бо якщо ви кричите в порожнечу і звинувачуєте всіх у байдужості, то ви нічого не зберете.

І ще в цьому всьому має бути якась усмішка, хай навіть гірка.

Найкраще збір іде, коли люди дають гроші регулярно, присідають на це діло.

Мені давали гроші люди, які раніше ніколи в житті нікому не давали грошей. Я в цей бізнес привела нових інвесторів J Для них це було свого роду реаліті-шоу. А герої реаліті шоу бувають ближчими, ніж члени сім'ї, тому що іноді ти витичиш у монітор частіше, ніж на своїх дітей. Особливо коли є драми: падіння, колізії, успіхи і невдачі. Долученим до цього серіалу можна бути не тільки через лайки, а й через гроші.

Мій психотерапевт каже: "Це ж не так, що вони тобі дають, а ти їм – нічого. Це неправда". Бо ти не знаєш, що в нього житті сталося після того, як він тобі дав. Це рішення дорослої людини, і ти не маєш права за неї вирішувати, що їй робити з її грошима. Людина прийняла рішення, значить їй це для чогось потрібно.

(текст створено з допомогою Олега Карп'яка)

прокинулись комарі

Я взагалі-то не планувала нічого писати в блог, але слкільки все одно від компа щось відлипнути не можу, і тим часом вбиваю третього комаря, то вирішила про це сповістити широку громадськість.

Знімала на відео муху, лупила комарів.

Повернулася додому після чергової крапельниці, вчора була живчик, а сьогодні під вечір, після того, правда, як висадила кіло кущовки (така цибуля), то трохи охляла.

Отакий вечір

Ще вчора трохи розгребла кухню і читала книжку про сенс життя, і це було приємно. От зараз тут допишу, і далі піду читати. Манюсінька, а феєричний концентрат яскравих інсайтів.

Все, набридло писати. Всім привіт :)

день народження та навколо

Уже кілька днів хочу сюди щось написати, навіть якоїсь ночі снилося, що пишу. Але напав тупняк і ступор, і я просто туплю у фейсбук вечорами, не в силах зробити будь-що хоч трохи більш корисне.

День народження мій (22 березня) пройшов фантастично. Я спочатку думала, що буде просто - всі свої, без гостей. Але думала-думала і передумала. Згадала про одну подругу давню, яка, як я припускала, ще могла бути у відпустці. І таки так. Вона приїхала і була моєю розпрекрасною гостею. Знаєте ж, присутність гостя все міняє. І буденні речі стають ще більш врочистими і наповненими змістом, чи що.

Якщо Веліна зараз заллє фото, щоб я могла викачати, то будуть і ілюстрації))) БО відео я ніби знімала, але щось мені дуже лінь монтувати. Плюс хочу навчитися вмонтовувати фоточки (тут було би в тему), тому ніби-то роблю вигляд, що все впирається у Веліну ;)

Мільйон дзвінків, вітань, повідомлень. Так нараділася, що на наступний ранок прокинулася геть спустошеною. І лише сьогодні вдалося трохи "вирівнятись". Трохи.

Було днями таке, що я закривала очі і бачила кущ кропиви з усією наземною і підземною частиною. Не треба для цього навіть лягати спати, просто прикрила очі - і кропива. А все тому, що я намагаюся її в дворі всю викорчувати. Ну хоча б навколо дитячого майданчика, щоб розширити їм зону, де можна бігати. Бо я задовбалася її косити. Лиш трохи провтикаєш - і у неї вже такі дубові стовбуряки, які після скошування перетворюються у небезпечні гостряки (як в дитячій грі на приставці до телевізора. "Аладін" - хто ще в таке грався?)

Після оцих всіх корчувань прийшла якась стрьомна неприємна бродяча кріпатура, яка мене нервувала і не давала спокою, змушуючи прислухатися до відчуттів у власному тілі. Дивних відчуттів. Це дуже забирає сили.

Вчора, на щастя, був дощ, і я не полізла нічого корчувати. А сьогодні ввечері вийшла з малими і відчуваю, що ніби треба щось поробити. Корчувати - ні (Улас уже верещить, як я беру в руки ту сапочку, мій розумаха), то я знайшла в гаражі мішок і давай збирати всяке пластиково-скляне сміття в наших дворах. Назбирала півмішка, наприсідалася як на шкільній фізрі, а візуально мало що змінилось. То я пішла гуляти, а що. Еней так чекає кожного разу, коли ж нарешті дітей привезуть зі школи і садка. І навчився ділити дні на робочі і вихідні, бо одні без дітей, а другі - радісні.

Ще дурне таке напишу. Як мало шляюся селом і мало з ким спілкуюся, то на мене потім нападає параноя, що всі до мене якось не так ставляться. Не так голову повернули, не так привіталися, мало слів сказали за "добрий день". І уява місцями починає малювати чортів. Але досвід показує, що якщо шастати частіше, то все минається. Бо коли нема спілкування нормального, то можна що завгодно собі напридумати. А коли говориш, то багато що можна прощупати, привітно обсміяти, проговорити на межі фолу. Ну, ви знаєте.

Для історії теж напишу, що у нас уже більше тижня нема води в крані, і найближчі дні і не буде. Орест кинув насос у нашу криницю, і час від часу затягує шланг до хати, щоб набрати пластикову бочку. Прання назбиралися гори, скоро не буде, в чому дітей надвір водити. Бо вони постійно щось та й вичудять з тим одягом (не те, щоб ми сильно зупиняли)). Кажуть, що насос дістали краном і повезуть на "перемотку" (що б це не значило), і якщо йому це не поможе, то постане питання нового насоса. Дуже сподіваюся, що перемотка таки поможе. Бо таки напрягає мити посуд в тазику, не мити нормально себе і дітей, і все таке.

 На сьогодні все.

Про цілительство

Я оце вам уже повідомляла, що влізла в цілительську тему і дуже мені наразі там все подобається. Найперше - вона, звісно, несе із собою певний світогляд, і він сам по собі цілющий, я так думаю.

Тета-Цілительство (воно ж Тета-Хілінг, Thetha-Healing) - це такий спосіб допомагати людям у всіх випадках життя, який розробила американка Віана Стайбл. Базові постулати приблизно такі (сама формулюю, нізвідки не списую, тому, може, от не надто все досконало вийде):

1. От є Бог. Тут - це енергія чистого творіння, яка пронизує всі рівні буття (у Віани їх всього 7, якщо грубо: 1. рівень мінералів, 2. рівень рослин, 3. рівень білків, тобто тварин і людей, 4. рівень духів, тобто душ і всякої язичницько-шаманської "нечисті" 5. рівень майстрів, богів, богинь, усяких ангелів і архангелів, 6. рівень законів, 7. рівень Творця, тобто рівень енергії творіння, якій немає перешкод. Всі рівні - рівні, і є цілителі різних рівнів: лікарі в лікарнях, наприклад, це цілителі 3 рівня, астрологи - 6 рівня, шамани - 4 рівня, а тета-цілителі - 7 рівня).
А, до чого це я. Є Творець і він може все-превсе. Ну геть усе. І готовий наповнювати вас безумовною любов'ю, вказувати душі шлях до радості, зцілювати, і все інше хороше. Бог - це любов (ну теж мені Америку відкрила, правда?))
Тета-цілитель через медитацію піднімається на 7 план, і там дає свої повелінння Творцю. Зроби те, се, п'яте-десяте, зроби це найкращим чином, там комфорним, безпечним і всяке таке.

2. Є душа. Душа любить енергію сьомого плану, вона любить світло і тягнеться до радості. У душі є своя історія (да, тут вірять у переселення душі з тіла в тіло, і тут вірять, що вона була і рослинками, і камінчиками, і всякими людьми з різним досвідом). Душа приходить в тіло, щоб набратися нового досвіду. І от ця душа має свої переконання, які вона винесла з попереднього свого досвіду. І ці переконанння іноді бувають не дуже корисними, м'яко кажучи, для поточного втілення.
Ну, наприклад, душа за пару тищ років повірила, що "Бог - жорстокий, він карає, треба бути рабою Бога" і всякі такі переконання. Чи щось банальніше типу "Копійка гривню береже".
І, значить, носитесь ви з цими копійками, як дурень зі ступою, і нічорта вони не бережуть. То тета-цілитель іде на 7 план, просить Творця відмінити отаке і таке застаріле некорисне переконання, "вигружає" його, і на його місце просить загрузити нове. І ще й до того ж може попросити Творця, щоб він навчив вас, наприклад, "як відчувається, що ви живете в достатку, ви знаєте, як забезпечувати свої потреби в комфортний і безпечний спосіб" і далі  по тексту. Одним словом, ви разом з цілителем здійснюєте певну психотерапевтичну роботу (тут це називається "глибинні розкопки") і формулюєте спільну таку молитву на благо клієнта.

3. Повторюся, але це важливо. Є 7 рівнів буття, і ніякий з них не є в пріоритеті. Всі вони рівні і взаємопов'язані, працюють спільно і постійно гармонізуються. Тому якщо, наприклад, у вас у тілі якась болячка, ви можете звернутися до різних цілителів, і цілком можливо, що вони вам поможуть. Стоматолог може позалатувати діри в душі, а шаман вигнати гній з рани. Тут діло у вірі і в майстерності цілителя. Краще - о чудо - одночасно підходити до проблеми з кількох боків, особливо якщо проблема має тенденцію повертатися.
Тета-цілителі роблять що? Вони вірять, що наші хвороби нам допомагають. І шукають, які вигоди є у вашій хворобі, яке ключове переконання привело до хвороби. Ну, наприклад, може вилізти щось типу "мені легше померти, ніж не виправдати сподівання батьків". То в такому випадку тета-цілитель іде до Творця і просить "навчи такого-то жити власними цілями, дай розуміння творця на життя власними цілями, дай розуміння, як будувати стосунки з батьками не через поняття боргу, а через вдячність, взаємоповагу і любов". Ну, ви зрозуміли, тета-хілери круті.
Іноді зцілення не відбувається, бо в людини є переконання, що це хвороба невиліковна. То ми можем відмінити цю установку, це раз, і направити ангела (закатуйте очі аж на потилицю, в цьому місці можна))) на вирішення ситуації в комфортний для здоров'я мозку паціента спосіб))). Знову ж таки, повертаємось до того, що оці всі зцілення - це питання відміни хибних установок, і питання віри у те, що ця конкретна людина може бути здоровою.

4. Є 4 рівні переконань. 1. корінний - це переконання, які ми здобули в цьому житті. Типу "не спи - замерзнеш", "тільки маленькі хлопчики плачуть", "я всім заважаю і всі хочуть, щоб я зник". 2. Генетичний - це переконання, які передалися від батьків і всяких інших давніх предків. Може бути щось типу "бути багатим небезпечно для життя", "я безсилий перед стихією", "після смерті мене будуть ублажать ці, як їх, а! - прекрасні незайманки". 3. Історичний рівень - це оці всі життя душі і її досвід перевтілень, і ці переконання, які вона поназбирала тисячоліттями. 4. рівень душі, яка прагне радості і світла, і теж з цього приводу напридумує собі всяких дивних переконань.
Тета-цілитель може сходить до Творця і попросити "проявити вищу істину і показати на зрозумілій цілителю і клієнту мові де, на якому рівні і як собака порилась. Тут - вибачайте - цілитель несе перше, що прийшло в голову і питає, як це у вас відгукується. Це таке правило - довіра до Творця, і довіра, що він не збереше і в голову прийде саме те, що треба.

5. Ходити до Творця дуже приємно, корисно і взагалі це така хороша звичка. Можна наповнювати безумовною любов'ю квіти, сусідів, бродячих псів і вредних кротів. І від того діти перестають плакати, рослини сходять дружніми рядами, кроти раденькі ідуть геть з вашої грядки. Можна міняти погоду, кликати собі янголів-тунеядців на підмогу (вони тільки сидять і чекають, щоб їх покликали. І раді, коли є чим цікавеньким зайнятися).


Ну, якось отак. Тобто це така спільна медитація (тримаємось за ручку, очі закриті, увага всередину), психотерапія (шукаємо вигоди і ключові переконання) і спільна індивідуально вибудувана молитва. Кароч, я на таке вивчилась і в мене з цього приводу навіть кольорова бамажка є.

Про лікування "сигнатурною клітиною" (оце подихати і поводити руками над мирно лежачим чи сидячим тілом) вже розкажу іншим разом, щоб не мішати мухи і котлети.


Ми йдем вперед, над нами сонце сяє!

Мої перші уроки скрипки

Я вас попереджаю чесно, що це найнудніше відео в світі. Але особисто мені воно надзвичайно цікаве. Особливо цікавим воно ставатиме з роками.

Це мої перші два уроки скрипки і тренування між ними.

Тепер я тренуватиму "Щедрика", він всього на три нотки, але виходить у мене зі скрипом. Але я вмію бути наполегливою.

Отож, для історії. І для тих, хто давно мріяв, але боявся почати. Знайте: ніколи не пізно, що б там хто не казав.

Невеличке прибирання

Оскільки сьогодні був дощовий ранок, а діти виносили мозок, ми з Веліною вирішили гуляти в школі. Хоч це і не найбезпечніше місце для дітей - надто багато там битого скла та іншого сміття.

А дощі лише починаються, тому ми вирішили трішки там прибрати. Для своїх же дітей. І для гостей, яких ми постійно туди водимо, бо це єдина в селі пам'ятка архітектури.

Школа збудована в 1914 році у так званому "українському стилі" за проектом Опанаса Сластіона. Закрита з 1995 року. Частина приміщення використовується як фельдшерсько-акушерський пункт.

Наші діти завжди у захваті від ідеї прогулятися не просто до школи (двір там теж гарний), а саме зайти всередину. Тому з ентузіазмом взялися за прибирання.

Що з того вийшло - дивіться на відео.

Краєзнавчий музей і перший урок скрипки

Сьогодні рівно тиждень після останньої хімії, тому мені час здавати аналіз крові. Беруть його до 11, а вчителька скрипки призначила мені перший урок на другу дня.

Відповідно, у мене було аж три години вільного часу. І я не придумала нічого кращого, як піти у Лохвицький краєзнавчий музей і поцікавитися, що у них є цікавенького про Христанівку.

Мені видали геть не товсту папку, ось цю

Щоб ви розуміли, в неї помістилася історія трьох сіл із самого початку їхнього існування. Насправді це здебільшого документи 1950-1960-х, вирізки з газет, фотографії, історичні нариси за різні роки (найбільше сторінок у нарисі 1964 року), розповідь одного з очевидців соцбудівництва (записана від руки). Не густо, скажемо чесно.

Але тепер я знаю, що, де, коли і ким в селі збудоване (точніше, буду знати, коли вчитаюся в ті документи), знаю, у кого які втрати були під час війни, знаю кількість куркулів і прізвища партійних функціонерів.

І ще маю принаймні одну мегаколоритну фотографію місцевого жителя на фоні христанівського млина.

Як написано в оцій статті,

оцей прекрасний вусань - Григорій Іванович Волторніст, якому у 89-му було 77. "Це він ось уже кілька років поспіль просить керівників колгоспу допомогти лісоматеріалом і береться відремонтувати старий трудівник-вітряк, бо це історія і пам'ять села". Як ми вже знаємо, від "історії і пам'яті села" не лишилось і сліду. Ходять чутки, що у Васильках десь біля пилорами лежать жорна з христанівського млина.

А оцей чоловік в газеті не дарма такий веселий і тримає порося. Він виграв його у лотерею "Бо яке ж свято без лотереї". Треба взяти на замітку, чи що.

Але я хотіла розказати про урок скрипки.

Саме приміщення музичної школи збудоване власне під музичну школу, і там багато затишних кабінетів для занять вчитель-учень. На стінах фотографії ансамблів і випускників, старе фортепіано Україна. І вчителька з поважним стажем.

Хоч як говорила, що не любить займатися з дорослими, та все ж, на моє щастя, погодилася спробувати. Каже, дуже любить сюсюкати з дітками. І коли дрібні пальчики не так вигинаються, вони їх гладять, жаліють, підбадьорюють. І вправи роблять розлбаленими долоньками, щоб опадали на смичок, як осінні листки.

Виявляється, перший місяць першачкам не дають скрипки. Тренуються спершу тримати олівець, бо смичок заважкий. Але не можна перетримувати - на свій страх і ризик скрипку-таки доводиться видавати. І вони, юні музиканти, напосідаються. І одразу хочуть показати всю свою пристрасть. І швидко так смичком водять сюди-туди, і головою, підозрюю, смикають.

Показала мені скрипку-"вісімку", така крихітка, що мені здалося, що і мій Улас міг би на такій заграти. Люте мімімі.

Розказала, як ці скрипки роками передаються із рук в руки. Як чоловік їх клеїть, а вона ремонтує і настроює. З уламків відновлюють інструменти. Всі ще радянські. Як колеги між собою діляться інструментами, щоб полегшити життя. І про те, як одного разу в себе в кабінеті побачила загорнуту в хустку розібрану на запчастини стареньку віолончель. На ній тепер вчиться грати 17-річний мотоцикліст.

Так що якщо у вас десь пилиться самотній інструмент, особливо з крихітних, знайте: він потрібен дітям в музичній школі. Думаю, не тільки в цій конкретній, а у будь-якій школі в райцентрі. Охочих вчитися, на щастя, стабільно багато.

До речі, вчителька мене запитала, що в мене за скрипка. І я зазирнула за резонатор. 1930 рік, ручна робота, Чехія. Скрипочко, ти прекрасна і я буду гарно вчитися, щоб бути гідною тебе. І я вже вмію грати пару найпростіших пісеньок (пісні на одній ноті теж пісні, хочу вам повідомити).

Тепер мені треба навчитися робити так, щоб смичок по струнах самовільно не скакав і не смикався і пошити отаку подушечку

Щоб ви знали, одне із неймовірних джерел несамовитого задоволення на уроці скрипки, що ви зі вчителькою обидві стоїте з інструментами і граєте ці мелодії разом. Стоїш і ловиш її дизання, а вона дотягує твоє. І таке відчуття дзвенячої повноти, що словами я вам не передам.

Ідіть самі вчіться!

День народження Енея і Милославки

Сил монтувати відео нема, але день сьогодні був такий чудовий і насичений, що я мушу бодай тут про це написати.

Так чудовим чином вийшло, що Велінина Милославка народилася в один день із моїм Енеєм, лише на рік пізніше. Тому у нас сьогодні було подвійне свято, і ми готувалися із подвійним ентузіазмом.

Бігали вчора по Лохвиці в пошуках гарного упаковочного паперу для подарунків (у результаті все звелося до пошуків хоч якогось упаковочного паперу), булок для хот-догів і всяких інших дрібних, але важливих приємностей.

Все ретельно спланували:  місце, час, перелік ігор для малих, необхідний реквізит окремим списком (два мішки, чотири шнурки, один канат - ну та це ж не жарти!), напекли шарлоток, хто як міг і хто як умів. Для усіх дітей села. Я оббігла усіх батьків з поклоном і проханням відпустити до нас малечу.

І вийшло гарно. Тільки подивіться.

Спершу прийшли на місце і його прикрасили. Бо не варто недооцінювати такі малі атмосферні  штучки. Кульки одразу дають відчуття свята, а спільна праця організовує і надихає.

Звечора ще в п'ятницю ми провели нараду в штабі у Веліни, де Нейт продумав список можливих ігор та розваг. Щось відхилили, щось затвердили. І ось як бавились.

Стрибки наввипередки в мішках (мішки порвалися в хлам)

Перетягування канату. У нас, як виявилося, було дві рівносильні команди. І перемагала та, яка була нижче по схилу. За третім разом ми здогадалися тягнути впоперек дороги. Gravity - no escaping.

Далі попарно зв'язували ноги і знову бігали з гірки. Чомусь мого Енея ця гра вибила із рівноваги. Сиділа на горбочку втішала, бо це ж моя кровиночка.

А далі трохи в хованки, трохи в квача, а трохи просто побігати.

Ну і, звісно, муляли дуже кульки. І все частіше виникало питання, що в них і навіщо. Поки ми бавилися, Нейт палив вогонь. І тепер ми засіли смажити мисливські ковбаски (моя мама у себе на заводі купила, вони дуже смачні. Дякую, мамочко!)

Хвилини умиротвореної тиші такі цінні, коли навколо стільки дітей.

А далі ми реалізовували мою велику дитячу мрію. Щодня я в дитинстві дивилася мультик про пінгвінчика Чіллі-Віллі, який намагався пробратися у хату до пічки, щоб посмажити зефірчик (маршмеллоу). Так от коли я їздила в Київ на свою останню хімію, я знайшла справжні американські маршмеллоу. Справжні американці з величезним досвідом смаження і поїдання розказали нам ази (у вогонь не пхати, якщо горить - задувати, а не махати палкою, бо воно липке і залишає опіки, якщо добряче до шкіри прикласти). Ми швидко навчилися. Малі оцінили - не те слово.

І через ті зефірки ми ледь не забули про наші осінні пироги.

А потім до нас приєдналися мої родичі - приїхали з Києва на кілька годин привітати Енея. Брат взяв квадрокоптер - дистанційно керований вертоліт на 4 пропеллера, який носить відеокамеру. Навіть в мене захвату було, аж пищати хотілося, коли він проносився у мене над головою і доводилося падати різко на землю чи прихилятися (хелоу, Арізона Дрім!). Всі, хто хотів, потім могли покерувати бєшеним мухом.

І це все лише до обіду, в першій всі розійшлися по домах. Але ми ж вперті, ми продовжували гуляти до вечора! Торти-свічки-олів'є, все, як треба. Але це все поза кадром. Гарний, гарний, гарний день. Дякую всім причетним!