Показ дописів із міткою свято. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою свято. Показати всі дописи

четвер, 1 червня 2017 р.

Конкурс малюнка (увага!) і відео - виводка

Прийшло літо, з чим нас усіх вітаю! Треба довисадити перці і помідори і братися за прополку. А тим часом у нас в Христанівці була виводка днями. Я вперше прийшла глянути, що воно таке. Хочете - подивіться і ви.


Школа уже все, але дітей в селі не видно буде до середини червня - у них табір.

Із важливого.



У нас стартував конкурс малюнків у магазині "Коло Млина". До 10 червня приймаємо малюнки на тему "Христанівка. Карта скарбів".

Завдання стоїть так:

- Намалюй вулиці Христанівки, найважливіші будинки, дерева,
тварини, місця
- Погуляй по селу і відчуй, де лежить скарб (ти відчуєш щось незвичайне: холод, тепло, тремтіння, запах)
- Познач скарб на карті.

Наступний етап - голосування. Малюнки повісимо у магазині, біля кожного буде спеціальна кишенька, куди відвідувачі зможуть вкинути своє сердечко (хтось би мені їх понавирізав, ото було б ловко). Голосуватимемо з 12 по 17 червня.

Переможців буде не один, але перше місце гарантовано отримає чорну пантеру. Ось цю:

(Орест в комплекті не йде, і не надійтеся.)

Еней уже сказав, що як виграє, то обов'язково подарує її у дитячий садок у Васильках, бо там її дуже хочуть. Моє серце піде йому, і не сумнівайтеся.

Святкувати перемогу і вручати подарунки 
будемо весело 17 червня, в суботу. 
Будемо раді усім!



середа, 25 травня 2016 р.

Толока 4 червня

Толока заради відродження Христанівської школи,
збудованої за проектом Опанаса Сластьона
в унікальному стилі «український архітектурний модерн»

4 червня о 15.00 місцеві активісти, спільно з Васильківською сільською радою, спільнотою Школи Лохвицького Земства та Видавництвом Старого Лева запрошують на толоку – прибирання столітньої школи, яка уже понад 20 років стоїть занедбана: немає ні вікон, ні дверей.
Оксана Олійник на чолі ініціативної групи, в яку входять люди різноманітних спеціальностей (культуролог, філософ, дизайнер, програміст, журналіст, соціолог, соціальний педагог, активісти з інших ініціатив, тощо), прагне створити в цьому приміщенні культурно-освітній центр, який працюватиме як на благо місцевої громади, так і у всеукраїнському масштабі. Тут планують проводити заняття для дітей, лекції фахівців практичного спрямування для дорослих, концерти, виставки та кінопокази. «Моя мрія – створити на неповторних полтавських кручах центр, у який приїздитимуть дорослі та діти з усього світу. Щоб обмінюватися знаннями, мати можливість глибокого занурення в освітній та мисленнєвий процес, насолоджуватися простором та незіпсованою красою моєї «піднебесної Христанівки». Адже я вірю, що коли люди зустрічаються – народжуються ідеї, взаєморозуміння та можливість плідної взаємодії», - говорить активістка, культуролог за освітою. Три роки тому, разом із чоловіком, і тепер уже двома дітьми вона переїхала в Христанівку з Києва.
Школа розташована на мальовничих кручах над річкою Сулою, у селі Христанівка, Лохвицького району, Полтавської області. Збудована в 1914 році і спорожніла в 1995, ця школа є однією із півсотні шкіл, що збереглися на Полтавщині. Вона збудована за проектом художника О. Сластьона, який розробив споруди, які «відповідали б народному смаку і набули рис національної своєрідності» (як закликала в той час письменниця Олена Пчілка). Серед характерних рис – великі двері та вікна шестикутної форми, які в народні називали «шевченковими».
Ольга Герасим’юк, журналістка, ведуча телевізійних програм, яка вперше завітала в це невелике село в рамках ініціативи Школи Лохвицького Земства разом із її однодумцем, Максимом Івановим, підтримала місцевих активістів. 23 травня вона писала на своїй сторінці в Фейсбук: «Ось що Оксана Олійник витворяє в Сластіоновій школі в Христанівці. 4 червня вона теж оголосила там толоку! І ще ніхто не знає, що ми їдемо туди теж - з сюрпризами-людьми, що везуть сюрпризи. Це буде найвеселіше 4 червня з усіх можливих!».
Серед сюрпризів заходу – за сприяння Видавництва Старого Лева на толоку завітають дитячі письменники. Підтвердила свою участь авторка дитячої новинки “Слон на ім`я Ґудзик”, переможниця конкурсу Книга року BBC, письменниця Леся Воронина.
Також на запрошення наших однодумців обіцяє приїхати і письменник та видавець Сергій Пантюк.
Спільнота Школи Лохвицького Земства займається фотодокументацією шкіл, що вціліли. Крім того, до проекту вдалося залучити фахових науковців – архітектора Івана Бикова та його команду. Фахівці нині почали виготовляти проектну документацію, необхідну для надання школам статусу архітектурних пам’яток. «На даний момент ми знайшли, сфотографували і нанесли на карту 43 школи. В процесі пошуків ми зустріли (і продовжуємо зустрічати) небайдужих до цих шедеврів людей. Вадим Назаренко почав заповнювати школами Вікіпедію. Іван Биков готує облікові картки, для того, щоб оформити статус пам’яток. Олена Задорожна допомагає доносити інформацію до держслужбовців. Микола Лисенко вішає таблички з попередженнями на закинутих школах свого Чорнухинського району. Ніна В’язовська - активістка, працювала в цих школах. Олег Ковган добився того, щоб приміщення школи в Харсіках взяла на баланс сільська рада. Марина Франчук готує прес-матеріали. Оксана Олійник працює над грунтовним проектом, який цілком може стати новою концепцією, яка здатна вдихнути життя в занедбані школи», - розповідає Максим Іванов.
На запрошення Ольги Герасим’юк до проекту долучився Міністр аграрної політики та продовольства Тарас Кутовий, який надає організаційну та адміністративну підтримку. «Наша мета - збереження того, що вціліло. В ідеалі - відновлення. Присвоєння цим школам статусу пам'ятника архітектури національного значення», - вказано на фейсбук-сторінці спільноти, яка займається збереженням шкіл.
Місцева громада пригощатиме запашною “христанівською кашею”, спеченим у місцевій печі хлібом, налисниками, пастілою та свіжим молоком від корів, що пасуться на диких травах Христанівського ландшафтного заказника.

пʼятниця, 25 березня 2016 р.

день народження та навколо

Уже кілька днів хочу сюди щось написати, навіть якоїсь ночі снилося, що пишу. Але напав тупняк і ступор, і я просто туплю у фейсбук вечорами, не в силах зробити будь-що хоч трохи більш корисне.

День народження мій (22 березня) пройшов фантастично. Я спочатку думала, що буде просто - всі свої, без гостей. Але думала-думала і передумала. Згадала про одну подругу давню, яка, як я припускала, ще могла бути у відпустці. І таки так. Вона приїхала і була моєю розпрекрасною гостею. Знаєте ж, присутність гостя все міняє. І буденні речі стають ще більш врочистими і наповненими змістом, чи що.

Якщо Веліна зараз заллє фото, щоб я могла викачати, то будуть і ілюстрації))) БО відео я ніби знімала, але щось мені дуже лінь монтувати. Плюс хочу навчитися вмонтовувати фоточки (тут було би в тему), тому ніби-то роблю вигляд, що все впирається у Веліну ;)















Мільйон дзвінків, вітань, повідомлень. Так нараділася, що на наступний ранок прокинулася геть спустошеною. І лише сьогодні вдалося трохи "вирівнятись". Трохи.

Було днями таке, що я закривала очі і бачила кущ кропиви з усією наземною і підземною частиною. Не треба для цього навіть лягати спати, просто прикрила очі - і кропива. А все тому, що я намагаюся її в дворі всю викорчувати. Ну хоча б навколо дитячого майданчика, щоб розширити їм зону, де можна бігати. Бо я задовбалася її косити. Лиш трохи провтикаєш - і у неї вже такі дубові стовбуряки, які після скошування перетворюються у небезпечні гостряки (як в дитячій грі на приставці до телевізора. "Аладін" - хто ще в таке грався?)

Після оцих всіх корчувань прийшла якась стрьомна неприємна бродяча кріпатура, яка мене нервувала і не давала спокою, змушуючи прислухатися до відчуттів у власному тілі. Дивних відчуттів. Це дуже забирає сили.

Вчора, на щастя, був дощ, і я не полізла нічого корчувати. А сьогодні ввечері вийшла з малими і відчуваю, що ніби треба щось поробити. Корчувати - ні (Улас уже верещить, як я беру в руки ту сапочку, мій розумаха), то я знайшла в гаражі мішок і давай збирати всяке пластиково-скляне сміття в наших дворах. Назбирала півмішка, наприсідалася як на шкільній фізрі, а візуально мало що змінилось. То я пішла гуляти, а що. Еней так чекає кожного разу, коли ж нарешті дітей привезуть зі школи і садка. І навчився ділити дні на робочі і вихідні, бо одні без дітей, а другі - радісні.

Ще дурне таке напишу. Як мало шляюся селом і мало з ким спілкуюся, то на мене потім нападає параноя, що всі до мене якось не так ставляться. Не так голову повернули, не так привіталися, мало слів сказали за "добрий день". І уява місцями починає малювати чортів. Але досвід показує, що якщо шастати частіше, то все минається. Бо коли нема спілкування нормального, то можна що завгодно собі напридумати. А коли говориш, то багато що можна прощупати, привітно обсміяти, проговорити на межі фолу. Ну, ви знаєте.

Для історії теж напишу, що у нас уже більше тижня нема води в крані, і найближчі дні і не буде. Орест кинув насос у нашу криницю, і час від часу затягує шланг до хати, щоб набрати пластикову бочку. Прання назбиралися гори, скоро не буде, в чому дітей надвір водити. Бо вони постійно щось та й вичудять з тим одягом (не те, щоб ми сильно зупиняли)). Кажуть, що насос дістали краном і повезуть на "перемотку" (що б це не значило), і якщо йому це не поможе, то постане питання нового насоса. Дуже сподіваюся, що перемотка таки поможе. Бо таки напрягає мити посуд в тазику, не мити нормально себе і дітей, і все таке.

 На сьогодні все.



неділя, 8 листопада 2015 р.

День народження Енея і Милославки

Сил монтувати відео нема, але день сьогодні був такий чудовий і насичений, що я мушу бодай тут про це написати.

Так чудовим чином вийшло, що Велінина Милославка народилася в один день із моїм Енеєм, лише на рік пізніше. Тому у нас сьогодні було подвійне свято, і ми готувалися із подвійним ентузіазмом.

Бігали вчора по Лохвиці в пошуках гарного упаковочного паперу для подарунків (у результаті все звелося до пошуків хоч якогось упаковочного паперу), булок для хот-догів і всяких інших дрібних, але важливих приємностей.

Все ретельно спланували:  місце, час, перелік ігор для малих, необхідний реквізит окремим списком (два мішки, чотири шнурки, один канат - ну та це ж не жарти!), напекли шарлоток, хто як міг і хто як умів. Для усіх дітей села. Я оббігла усіх батьків з поклоном і проханням відпустити до нас малечу.

І вийшло гарно. Тільки подивіться.

Спершу прийшли на місце і його прикрасили. Бо не варто недооцінювати такі малі атмосферні  штучки. Кульки одразу дають відчуття свята, а спільна праця організовує і надихає.






Звечора ще в п'ятницю ми провели нараду в штабі у Веліни, де Нейт продумав список можливих ігор та розваг. Щось відхилили, щось затвердили. І ось як бавились.

Стрибки наввипередки в мішках (мішки порвалися в хлам)




Перетягування канату. У нас, як виявилося, було дві рівносильні команди. І перемагала та, яка була нижче по схилу. За третім разом ми здогадалися тягнути впоперек дороги. Gravity - no escaping.

Далі попарно зв'язували ноги і знову бігали з гірки. Чомусь мого Енея ця гра вибила із рівноваги. Сиділа на горбочку втішала, бо це ж моя кровиночка.




А далі трохи в хованки, трохи в квача, а трохи просто побігати.





Ну і, звісно, муляли дуже кульки. І все частіше виникало питання, що в них і навіщо. Поки ми бавилися, Нейт палив вогонь. І тепер ми засіли смажити мисливські ковбаски (моя мама у себе на заводі купила, вони дуже смачні. Дякую, мамочко!)

Хвилини умиротвореної тиші такі цінні, коли навколо стільки дітей.













А далі ми реалізовували мою велику дитячу мрію. Щодня я в дитинстві дивилася мультик про пінгвінчика Чіллі-Віллі, який намагався пробратися у хату до пічки, щоб посмажити зефірчик (маршмеллоу). Так от коли я їздила в Київ на свою останню хімію, я знайшла справжні американські маршмеллоу. Справжні американці з величезним досвідом смаження і поїдання розказали нам ази (у вогонь не пхати, якщо горить - задувати, а не махати палкою, бо воно липке і залишає опіки, якщо добряче до шкіри прикласти). Ми швидко навчилися. Малі оцінили - не те слово.






І через ті зефірки ми ледь не забули про наші осінні пироги.



А потім до нас приєдналися мої родичі - приїхали з Києва на кілька годин привітати Енея. Брат взяв квадрокоптер - дистанційно керований вертоліт на 4 пропеллера, який носить відеокамеру. Навіть в мене захвату було, аж пищати хотілося, коли він проносився у мене над головою і доводилося падати різко на землю чи прихилятися (хелоу, Арізона Дрім!). Всі, хто хотів, потім могли покерувати бєшеним мухом.





І це все лише до обіду, в першій всі розійшлися по домах. Але ми ж вперті, ми продовжували гуляти до вечора! Торти-свічки-олів'є, все, як треба. Але це все поза кадром. Гарний, гарний, гарний день. Дякую всім причетним!