Історія однієї хвороби

Початок хвороби

Про хворобу я дізналася взимку півтора року тому. Але я ще не знала, що це рак. Під рукою просто збільшився лімфовузол, спочатку не болів.

Мене це налякало. Старшому сину – Енею – було три роки, а Уласу, який народився в серпні, тоді було п'ять місяців. Ми вже жили тут, у селі. У чоловіка Ореста були проблеми з роботою. Всю цю осінь і зиму моє основне світовідчуття було таке, що мені дуже важко. Я дзвонила і плакалася мамі. А вона каже: "Ну так, з двома всім важко".

А ще ж була ця революція. Я ж була активною під час Помаранчевої революції, а тут в селі й з великим пузом я подумала собі: "Вибачте, але я туди не попру. В мене дуже важлива місія – я ношу життя". І в якийсь момент я зрозуміла, що я вигораю, бо виділяється багато енергії, щоб діяти, і я її ніде не спалювала. Хіба що бур'яни рвала. І залипала у Фейсбук.

Про рак

Рак – це клітини, які відмовилися помирати. Нормальні клітини розуміють, що ось почалося їхнє життя, треба зробити те, те і те, а потім піти, щоб звільнити місце новим клітинам. А є такі клітини, в яких ніби забагато енергії і вони вирішили сказати: "Е, ні. Я не здамся. Я прорвуся! Не вмру ніколи". І ще й розмножуються при цьому.

Виходить, що ти в світу запрошуєш багато енергії, бо в тебе нібито є діло. Але насправді ніякого діла ти не робиш, і тебе просто роздуває. Це я зараз ретроспективно так думаю, але тоді я цього ще не "відстрілювала".

Початок хвороби

Я відчула, що в мене збільшився лімфовузол і кажу Оресту: "Якщо це рак?" А він каже: "Чого ти панікуєш". В лютому виліз ще один, пішла вже до лікаря, він направив до гематологів і онкологів. Але з піврічною дитиною на руках і в селі ще тільки по лікарях кататися через лімфовузол. Спочатку воно не боліло, а потім як почало боліти під рукою, то весь березень я конала від болю. Ніякі знеболювальні не брали. Поїхала знову до лікарів, а вони кажуть, що це запалення потової залози, "суче вим'я".

Потім взяли біопсію. Ну і взяли… Спочатку написали "метастази меланоми", потім "саркома", яка взагалі не лікується. Це був повний жах. Чоловік і мама – в шоці. На той момент я дуже мало знала про рак. Для мене рак – це було смерть, це капець, і українські лікарі це ніяк не розвінчували. Ну хіба що перед тим ще помучають хіміотерапією. Хоча потім виявилося, що це не так страшно. Бодуни в мене бували й гірші (сміється).

В Україні мені поставили три різних діагнози – саркома, меланома і лімфома - і їм лінь було щось робити, щоб щось уточнити. А болить усе більше, і знеболювальні взагалі не беруть. Ще й Улас висить на грудях.

Ізраїль

Я шукала позу, в якій болить менше. Знаєш, коли не боліло зовсім? Я лягала в ліжечко, а моя однокласниця Марина, яка поїхала зі мною, сиділа наді мною і читала мені книжку. Я навіть не пам'ятаю, про що була та книжка. Здається, про економіку. Але поки вона читала, поки звучав її голос, мені не боліло зовсім. Я могла засинати.

Про рак і психотерапію

Моя психотерапевт каже мені, що рак – це про любов до себе. Дуже часто про онкохворих кажуть: "Боже, чому цей світ покидають найкращі? Це ж була така хороша людина". А тому що ці люди зазвичай мають поломку в системі. Вони дуже гарно вміють вилюбити інших і зовсім-зовсім не вміють потурбуватися про себе. А якщо й намагаються турбуватися про себе, то не знають, як це робиться. Не вміють у себе спитати, чого вони хочуть. "Якщо всім треба сходити в кіно і розслабитися, то я теж піду в кіно й розслаблюся". Тільки їх розслабляє не кіно, а щось інше.

Тому всім хворим, які до мене звертаються, я повторюю мантру: "Обов'язково відразу йдіть до психотерапевта".

Дуже страшно нагрібає те, що ти бачиш, у якому стані твої оточуючі. Ці чорні обличчя дуже важко пережити. Вони всі теж беруть вину на себе. Повна втрата стержнів. Мама каже: "Я тобі не помогла". Чоловік ходить як лунатик, повна безпомічність, бо коли в мене починаються, наприклад, панічні атаки, він нічого не може зробити.

І я зрозуміла, що мені потрібно то психотерапевта, бо я інакше не вигребу. Мені порадили Ірину Мясникову, яка веде тілесно-орієнтовану терапію, працює з онкохворими і в неї багато досвіду. Це називається процесуальний підхід. У неї нема чіткої схеми, за якою вона веде клієнта, і віддаються більше процесу.

Після перших кількох сеансів у мене припинилися панічні атаки.

Я до останнього надіялася, може це помилка, бо якщо три зовсім не схожих діагнози, то може насправді взагалі нічого нема. Довіри до лікарів не було.

Терапевт сказала: "Давай, ноги в руки – і вперед. Або ти це робиш зараз, або не робиш". Вона дуже гарно повертає до відчуття відповідальності. Або ти - нещасна жертва, яка прийняла рішення нічого не робити і віддаватися у владу цієї системи, яка не працює. Або ти починаєш щось робити.

І тоді за день я зібрала перші три тисячі доларів на лікування і купила квиток до Ізраїлю.

Спочатку я в цей бік взагалі не думала, бо в мене просто не було грошей на Ізраїль. Насправді в мене не було грошей навіть на Україну. А вона каже: "При чому тут гроші? Якщо в тебе дійсно є справжня потреба, то в тебе все буде. Я не знаю як, але все буде. А якщо ти вирішуєш, що в тебе немає такої можливості – а значить, і бажання – то тоді нічого не буде".

Одна зі стратегій, яку я залучала до лікування, це ThetaHealing, яку придумала одна американка. Фактично йдеться про те, як персоналізувати молитву, або чітко сформулювати своє бажання, без усього зайвого, пошукавши бажання в своєму тілі й запитавши його, як воно хоче жити. Треба чітко сформлювати: я точно вирішую, що я хочу жити. Я потрібна цьому світу і я знайду в ньому свою місію і роль. І якщо світ відгукується, то треба зрозуміти, що ти не сам один – "я прорвусь!" – а що ти взаємодієш з середовищем. І по реакції середовища можна визначати, чи ти робиш те, що треба. Бо якщо ти щось робиш, а в тебе суцільні невдачі і все обламується на рівному місці, значить, ти щось не те робиш.

Я не вірила, що я зберу таку суму. Я була вражена і ревіла два тижні. У країні жахлива ситуація, війна. А я прошу не на тепловізори, а прошу величезні суми на… на себе. Так, на себе. І не тому, що я зроблю щось хороше, а просто тому, що я є.

Я не дуже вірила, що щось вийде. Так, у мене багато прикольних знайомих, хороша мережа, але серед них мало дуже багатих людей. Для мене тоді тисяча гривень були значні гроші, а мені треба було кількадесят тисяч доларів. Але за три дні я вже мала 5 тис. доларів, які мені потрібні були на обстеження. І брат купив мені квиток до Ізраїлю.

І завжди приходило рівно стільки грошей, скільки мені було потрібно. Ні більше, ні менше. Копійка в копійку.

В Ізраїлі

Спочатку я дуже намагалася економити. Це ж дають не мені, а на лікування хвороби. Почалися хіміотерапії. Я точно знала, що якщо я вчасно їм, кожні три години, то зі мною буде все в порядку. Але якщо я пропускаю прийом їжі чи затримую, то ховайся, буде дуже погано. А в Ізраїлі їжа дорога. Я жила по людях і мене підгодовували. Якось я була в центрі міста і вирішила, що не буду купувати зараз бутерброд за 5 доларів, а поїду додому і мене нагодують супчиком. Так з собою домовилася. Але так не працює.

Коли я приїхала в Київ і пішла до психотерапевта, вона сказала: "Оксана, далеко ти так не заїдеш. Ти для себе визначся, на що тобі люди дають гроші: на хіміотерапію чи на те, щоб ти вилікувалася? Якщо тебе це дуже хвилює, проведи на Фейсбуку голосування, чи можу я зайвий раз поїсти бутерброд за п'ять доларів, якщо ваша ласка?"

А я ж при цьому знаю, що деякі бабусі, які по радіо почули моє оголошення, поповнюють моїй мамі мобільний на 10 гривень, щоб хоч якось помогти. Це дуже зворушувало і рвало всі плотини.

А психотерапевт каже: "Тобі йде енергія, а ти її не пускаєш. Бо "я не заслужила", "за що ви мене всі так любите?", "я ж така погана", "я не можу віддячити". А так не робиться".

Тоді я розслабилася і почала їсти.

Після другої хімії в мене були хороші показники і чотири наступні я вже докапувала з легшим відчуттям. Але проблема в тому, що дірка під рукою далі не заживала. Ну і в сім'ї все почалося знову кудись скочуватися. Я нагребла на себе дітей, бо вони ж маму рідко бачать, треба ними займатися. Я собі думала так: "Як я можу піти зараз гуляти сама на дві години? Мені що, важко дітей взяти? Не важко. Вони ж будуть з татом плакати за мною. Та й мені буде скучно без них". І сама себе переконала не зробити собі добре.

І в грудні, коли я поїхала на перевірку, мені показало рецидив.

Я прийшла до психотерапевта і кажу: "Нічого не працюєш. Все до пизди ваше лікування". А вона каже: "Тому що ти нічого не міняєш".

І от здається, лише зараз я вже відчуваю, що я насправді щось почала міняти.

У цьому мені ще дуже помогла Ольга Герасим'юк. У нас сильна взаємна симпатія. Ми спілкуємося з нею в чатику так, ніби сиділи за однією партою. Вона – людина дії. А мені чомусь було важко зважитися на якісь прості речі.

Зараз мені вже легше турбувати людей. Для мене було відкриття, що я взагалі можу турбувати людей, маю право на це. Я завжди заходила в метро і ставала так, щоб точно нікому не заважати. Намагалася ні в якому випадку не створювати незручностей іншим людям.  Але я дійшла до думки, що я маю право займати місце в просторі і турбувати людей.

"Оксана, знаєш, хто нікого не турбує?" "Хто?" "Мертві. А поки ти жива, тебе всі турбують і ти всіх турбуй. Це нормально. І конфлікти – це нормально. Це фактор росту".

І я навчилася говорити з людьми трохи по-іншому, і все працює.

Про Ізраїль

В Україні було так. Взяли в мене біопсію. Я прокидаюся після наркозу. До мене підходить мама з чорним обличчям. Каже, що лікарка сказала їй: там саркома, все дуже погано. Те, що недавно були пологи, теж погано. "Що мама, струєм дошки?" – кажу.

А я їду в Ізраїль з тими самими вихідними даними, а вони до цього ставляться як до задачі, прагматично. Є задача, є така статистика і такі варіанти рішення. І лікування відбувається спокійно. Я відчувала хіміотерапію як косметичну процедуру. Приходиш по плану, сідаєш у зручне крісло, А в медсестер немає обличчя такого, ніби тебе вже ховають. Медсестри навпаки всі життєрадісні. Одна з них, родом з Дніпропетровська, навіть забрала мене до себе додому.

Брат Тарас

Я говорила в Ізраїлі з іншими хворими, які казали мені: "Не ведись на всякі інші стратегії. Рак лікує тільки хімія, це доведено. Вибирати інші методи – це суїцид". І я в це увірувала.

Але воно не подіяло, бо був рецидив.

І я стала залучати все, що тільки можна було залучити. Стала ще дужче прислуховуватися до психотерапії. Не просто, щоб поговорити і заспокоїтися, а поговорити – і діяти конструктивно.

Потім включився мій прагматичний і єхидний брат. Він теж мене навчив дещо про любов. Люблять не за те, що ти когось любиш. Тебе або люблять, або не люблять. А від твоєї поведінки і твого самоприниження нічого не залежить. Чим більше ти принижуєшся, тим більше тебе будуть принижувати.

Якось він прийшов дорогий ізраїльський ресторан, взяв звичайний обід і сказав офіціанту: "Мені потрібна зарядка до шостого айфона".

-          У нас немає такої зарядки.

-          Але вона мені потрібна.

-          У нас її немає в меню.

-          Ні, ви не зрозуміли. Де ваш менеджер? У вас дорогий ресторан. Я ваш клієнт, проводжу тут час і мені потрібна зарядка.

В результаті власниця ресторану привезла йому зарядку до шостого айфону і він сказав їй, що тепер вони поліпшили свій сервіс.

Ми з ним гранично різні. Його поведінка – це інша крайність, і не конче потрапляти в такі крайності. Але завжди можна винести для себе якийсь позитивний урок, взяти щось із цього у своє життя.

Поради іншим

Переважно до мене направляють інших хворих, щоб я розказала їм про свій успішний збір коштів.

До рецидиву (грудня) я зібрала за півроку 30 тисяч доларів. А тоді за грудень минулого року ми зібрали ще вдвічі більше. Це дуже багато за такий час. Я збирала сама, хоча можна ще робити це через доброчинні фонди.

Я розказую хворим про те, як збирати гроші, а заодно раджу звертатися до психотерапевта і пояснюю чому. А ще, коли вони пишуть пости у Фейсбуці, я даю свої відгуки. Наприклад, було таке: "Почитала твій пост. Він поганий, тому що півпоста – звинувачення корупційної система, потім агресія, жалість і в результаті твоє оголошення хочеться просто прокрутити, бо це ужас, життя в тебе тяжке. І з цього поста це дуже видно. Ти пишеш "дайте грошей – я вилікуюсь", але якось не віриться. Треба більше конструктиву. Ці оголошення – це свого роду товар, який ти продаєш, в обмін на гроші для свого лікування. Тому ти маєш продавати щось хороше, а не шматок лайна – а тобі за це багато грошей. Продавай щось справжнє, а не котички, пусички, умаратоньки не хочеться. Бо хоча це зворушливо і правда, але звичайна психіка цього не витримує".

Пишіть правду, по ділу і з зарядом конструктиву. Є проблема і ви її вирішуєте, а не все пропало. Хоча якщо ви дійсно встали сьогодні з відчуттям "усе пропало", так і напишіть, але все одно шукайте конструктив. І уявляйте, з ким ви говорите, бо якщо ви кричите в порожнечу і звинувачуєте всіх у байдужості, то ви нічого не зберете.

І ще в цьому всьому має бути якась усмішка, хай навіть гірка.

Найкраще збір іде, коли люди дають гроші регулярно, присідають на це діло.

Мені давали гроші люди, які раніше ніколи в житті нікому не давали грошей. Я в цей бізнес привела нових інвесторів J Для них це було свого роду реаліті-шоу. А герої реаліті шоу бувають ближчими, ніж члени сім'ї, тому що іноді ти витичиш у монітор частіше, ніж на своїх дітей. Особливо коли є драми: падіння, колізії, успіхи і невдачі. Долученим до цього серіалу можна бути не тільки через лайки, а й через гроші.

Мій психотерапевт каже: "Це ж не так, що вони тобі дають, а ти їм – нічого. Це неправда". Бо ти не знаєш, що в нього житті сталося після того, як він тобі дав. Це рішення дорослої людини, і ти не маєш права за неї вирішувати, що їй робити з її грошима. Людина прийняла рішення, значить їй це для чогось потрібно.

(текст створено з допомогою Олега Карп'яка)

10 жовтня - наступний етап планування розвитку Христанівки

Христанівчани!

10 жовтня 2016 року, в понеділок,

о 17.00 в приміщенні клубу

відбудеться повторна зустріч задля планування розвитку нашого села.

В червні цього року ми всі разом показали усій Україні, що ми вміємо об’єднуватися, вміємо шанувати минуле і думати про майбутнє. Толока вдалася – без перебільшення. Гуділи всі навколишні села і мені прийшло багато пропозицій підтримки та допомоги від різних людей, які повірили в унікальність Христанівки. Для того, щоб вона не пройшла намарно, нам і далі необхідно діяти спільно.

Свою допомогу запропонували фахівці, які вміють допомагати об’єднувати громаду та працювати спільно: Мар’яна Завійська (Київ) та Оксана Ємшина (Львів). У кожної з них – десятки історій успіху із невеликих міст та сіл України.

28 серпня відбулася перша «стратегічна сесія» - планування розвитку села Христанівка. На жаль, прийшло зовсім мало людей. Це були Ольга та Сергій Мєшкови, Оксана і Орест Олійники, Олена і Андрій Бондарі. Це далеко не та сила, яка потрібна для справжнього розвитку, але ми вирішили все ж попрацювати.

Перед початком

Наприкінці зустрічі

Вийшло досить плідно – проговорили те, чого не вистачає для повноцінного та комфортного життя в Христанівці. Слухали і намагалися зрозуміти кожного. Формували СПІЛЬНЕ бачення. Бо для того, щоб зміни відбулися, потрібно, щоби брала участь уся громада. 

Ось над чим ми працювати протягом чотирьох напружених годин.

Перш за все, нам потрібен Сучасний благоустрій села для повноцінного життя та відпочинку:

• Якісні дороги (з Христанівки до Лохвиці, Пирятина). Відновлення старих доріг і створення нових (до Бодакви?..).
• Освітлення усіх вулиць.
•  Якісний громадський простір на базі сільського клубу.
• Створення пляжів та зон відпочинку.
• Соціальна допомога. Соціальний захист самотніх пенсіонерів.
• Розвиток альтернативних джерел енергії.
• Високошвидкісний інтернет. Швидкість не менше 10 мбіт/сек на користувача.
• Пункти роздрібної торгівлі зі щоденною роботою.
• Цивілізований (централізований) вивіз сміття. Пункт збору нехарчового сміття.

Для того, щоб це все можна було реалізувати, нам потрібне Місцеве виробництво та послуги, які приносять гроші та об'єднують людей. Ми проговорили ось такі варіанти:

• Осередок розвитку зеленого/агро туризму.
• Налагодження місцевого виробництва (кози, гуси, старі ремесла).
• Створення власного фестивалю - об'єднання громади.
• Створення "христанівського бренду", тобто впізнаваного «обличчя Христанівки», яке допоможе приваблювати туристів.
• Осередок активного зеленого відпочинку (байдарки, параплани, лижі, ковзани, тарзанка, витяг).

А також ми маємо навчитися ефективно спілкуватися як одне ціле, щоб думку кожного можна було вислухати і врахувати. Мешканці села повинні мати можливість та впливати на управління і розвиток громади. Для цього потрібно домовитися про певні правила та процедури. Ми говорили про «копне право» (збори представників общини, які вирішують основні питання) та про необхідність реєстрації Громадської організації (це дасть можливість шукати і отримувати грантові кошти та благодійні внески).

Для об’єднання спільноти нам варто використовувати Системну роботу щодо культурного та духовного розвитку населення, а саме:

• Створення культурно-освітнього центру з лекціями, семінарами, кінопоказами, концертами, арткафе.
• Бібліотека, регулярні публічні читання і вільний інтернет.
• Лекції для громади про історію, права, свободи.

 А для того, щоб забезпечити майбутнє села на довгі роки, щоб воно жило і не вимирало, нам життєво необхідно створити Повноцінний сучасний інтерактивний дитячий простір. Ми думали про:

• Інтерактивний дитячий простір (розвиваючий простір під відкритим небом, де діти залюбки збиратимуться для гри, творчості, спільного часу).
• Дитячий освітній простір в старій школі (куди можна запрошувати фахівців з різних галузей та гостьових вчителів).
• Школа. Відновити роботу загальноосвітньої школи.

 

Щоб це все стало реальністю,

прийдіть та візьміть участь в обговоренні.

Ви знаєте в цьому селі кожен закуток. У вас армія родичів та необхідних знайомств. У вас талановиті діти, які вимушені шукати щастя далеко від дому.

Ми зможемо розповісти одне одному, які є можливості, які ми не використовуємо, зрозуміємо, чого саме ми потребуємо для реалізації наших мрій. І, що дуже важливо, спільно розпишемо КРОКИ для реалізації, поставимо цілі, щоб до них рухатися. 

Коли ми не розуміємо, куди ми йдемо, ми просто котимося вниз.

У нас є всі шанси змінити хід подій. І стати одним із перших сіл в Україні, яке твердо стане на ноги, незважаючи на те, що воно невеличне і не надто людне.

До нас знову приїдуть ті ж тренерки – Мар’яна Завійська (Київ) та Оксана Ємшина (Львів) та допоможуть розробити наш, христанівський, план дій.

З повагою та вірою у нас як громади,

Оксана Олійник

Неправильний день

Так втомилася, бо все зробила не так, як треба.

Був план на цигун, який перевернувся на поїздку в Лохвицю з малими і без Ореста. Навіщось щось мене смикнуло там в останній момент перед виїздом купити півонії. По 5 грн кущик, на двадцятку пів'ящика вийшло. Ну навіщо, питається?

По дорозі додому Улас заснув і проспав аж 10 хвилин. Ясно, що вдома я його уже не вклала, хоч навіщось пробувала. Ну і в результаті виповзли всі надвір.

Еней хотів дітей, але всі сьогодні гуляти відмовилися. Ну буває так. Він спершу нив, а потім ніби нормально собі сам бавився. То сам, то з Милославкою. Калюжі поміряв, горіхи в дворі освоїв без допомоги дорослих. Такою мавпою став, що ого. Цього року прямо відкрилося йому.

А, ще ж була прекрасна злива вчора і сьогодні, про яку я назнімала відео. Геть нема сили монтувати, а воно лежить гарнезне. Може зараз засяду, хоча навряд.

Так до чого це я. Півонії треба посадити. Де?

Пішла перед хату, тобто між хатою і дорогою у нас є шмат простору. Нарвала гусям кропиви (так, в мене тепер розвага рвати зелень кролям і гусенятам, гусенятам ще й різати її). Ну і давай корчувати, щоб з корінням. І так мене це заняття поглинуло. Так легко корчується, така земля в міру волога і пухка. І пахне так, що не передати.

Підійшла сусідка, і я собі корчую, та й говоримо те і це. Скільки раз гарбузи полоти, як хмелю позбутись. Травичка навколо кропиви виявилася не травичкою, а пиреєм. Я тепер хоч знаю, як він виглядає. То я і його давай корчувати. Ну годину точно, а то й дві.

Піовнії в результаті все одно посадила не там, де корчувала. А тим часом Альона дала декоративних соняшників розсаду. І ще я коляднула кілька лілій і отримала в нагрузку кущ хризантем.

Я таки все висадила, я крута. Навіщось. Під кінець я розуміла, що втомилась неймовірно. А тут Орест шашлик досмажив, дівчата прийшли. Це ми так святкували рік Даринці. А я щось не сильно святкова була, бо хотілося сидіти і не ворушитися. І щоб по мені не товклися.

А потім я ще вийшла і там, де корчувала кропиву і пирій, сійнула чорнобривців, зібраних восени в Лохвиці біля Нової Пошти. А воно по кишені розсипались, а в мене пальці такі пересушені і загрубілі, і насіння між тканину позалазило і не вибирається. Дооовго я його вибирала. Таке втомлене отупіння. Знаєте ж, про що я?

Одне добре, що Улас рано вклався на ніч. Торкнувся подушки і все. І Орестова черга вкладати Енея. То я поки тут. Дописую.

І думаю собі, що це історія про те, як не треба робити. Дуже корисна.

Коли забагато спонтанності і забагато вкладеного ресурсу невідомо у що.

Я хотіла одну штуку гарно продумати і пропланувати, хотіла цигун, хотіла трішки порядку в хаті, хотіла книжку хорошу почитати. І нічого з цього не зробила. І відео навряд змонтую.

Піду задачі на завтра розпишу, щоб оце без дураков. Бо нема відчуття сатисфакції, є лише втома.

Добраніч

Про цілительство

Я оце вам уже повідомляла, що влізла в цілительську тему і дуже мені наразі там все подобається. Найперше - вона, звісно, несе із собою певний світогляд, і він сам по собі цілющий, я так думаю.

Тета-Цілительство (воно ж Тета-Хілінг, Thetha-Healing) - це такий спосіб допомагати людям у всіх випадках життя, який розробила американка Віана Стайбл. Базові постулати приблизно такі (сама формулюю, нізвідки не списую, тому, може, от не надто все досконало вийде):

1. От є Бог. Тут - це енергія чистого творіння, яка пронизує всі рівні буття (у Віани їх всього 7, якщо грубо: 1. рівень мінералів, 2. рівень рослин, 3. рівень білків, тобто тварин і людей, 4. рівень духів, тобто душ і всякої язичницько-шаманської "нечисті" 5. рівень майстрів, богів, богинь, усяких ангелів і архангелів, 6. рівень законів, 7. рівень Творця, тобто рівень енергії творіння, якій немає перешкод. Всі рівні - рівні, і є цілителі різних рівнів: лікарі в лікарнях, наприклад, це цілителі 3 рівня, астрологи - 6 рівня, шамани - 4 рівня, а тета-цілителі - 7 рівня).
А, до чого це я. Є Творець і він може все-превсе. Ну геть усе. І готовий наповнювати вас безумовною любов'ю, вказувати душі шлях до радості, зцілювати, і все інше хороше. Бог - це любов (ну теж мені Америку відкрила, правда?))
Тета-цілитель через медитацію піднімається на 7 план, і там дає свої повелінння Творцю. Зроби те, се, п'яте-десяте, зроби це найкращим чином, там комфорним, безпечним і всяке таке.

2. Є душа. Душа любить енергію сьомого плану, вона любить світло і тягнеться до радості. У душі є своя історія (да, тут вірять у переселення душі з тіла в тіло, і тут вірять, що вона була і рослинками, і камінчиками, і всякими людьми з різним досвідом). Душа приходить в тіло, щоб набратися нового досвіду. І от ця душа має свої переконання, які вона винесла з попереднього свого досвіду. І ці переконанння іноді бувають не дуже корисними, м'яко кажучи, для поточного втілення.
Ну, наприклад, душа за пару тищ років повірила, що "Бог - жорстокий, він карає, треба бути рабою Бога" і всякі такі переконання. Чи щось банальніше типу "Копійка гривню береже".
І, значить, носитесь ви з цими копійками, як дурень зі ступою, і нічорта вони не бережуть. То тета-цілитель іде на 7 план, просить Творця відмінити отаке і таке застаріле некорисне переконання, "вигружає" його, і на його місце просить загрузити нове. І ще й до того ж може попросити Творця, щоб він навчив вас, наприклад, "як відчувається, що ви живете в достатку, ви знаєте, як забезпечувати свої потреби в комфортний і безпечний спосіб" і далі  по тексту. Одним словом, ви разом з цілителем здійснюєте певну психотерапевтичну роботу (тут це називається "глибинні розкопки") і формулюєте спільну таку молитву на благо клієнта.

3. Повторюся, але це важливо. Є 7 рівнів буття, і ніякий з них не є в пріоритеті. Всі вони рівні і взаємопов'язані, працюють спільно і постійно гармонізуються. Тому якщо, наприклад, у вас у тілі якась болячка, ви можете звернутися до різних цілителів, і цілком можливо, що вони вам поможуть. Стоматолог може позалатувати діри в душі, а шаман вигнати гній з рани. Тут діло у вірі і в майстерності цілителя. Краще - о чудо - одночасно підходити до проблеми з кількох боків, особливо якщо проблема має тенденцію повертатися.
Тета-цілителі роблять що? Вони вірять, що наші хвороби нам допомагають. І шукають, які вигоди є у вашій хворобі, яке ключове переконання привело до хвороби. Ну, наприклад, може вилізти щось типу "мені легше померти, ніж не виправдати сподівання батьків". То в такому випадку тета-цілитель іде до Творця і просить "навчи такого-то жити власними цілями, дай розуміння творця на життя власними цілями, дай розуміння, як будувати стосунки з батьками не через поняття боргу, а через вдячність, взаємоповагу і любов". Ну, ви зрозуміли, тета-хілери круті.
Іноді зцілення не відбувається, бо в людини є переконання, що це хвороба невиліковна. То ми можем відмінити цю установку, це раз, і направити ангела (закатуйте очі аж на потилицю, в цьому місці можна))) на вирішення ситуації в комфортний для здоров'я мозку паціента спосіб))). Знову ж таки, повертаємось до того, що оці всі зцілення - це питання відміни хибних установок, і питання віри у те, що ця конкретна людина може бути здоровою.

4. Є 4 рівні переконань. 1. корінний - це переконання, які ми здобули в цьому житті. Типу "не спи - замерзнеш", "тільки маленькі хлопчики плачуть", "я всім заважаю і всі хочуть, щоб я зник". 2. Генетичний - це переконання, які передалися від батьків і всяких інших давніх предків. Може бути щось типу "бути багатим небезпечно для життя", "я безсилий перед стихією", "після смерті мене будуть ублажать ці, як їх, а! - прекрасні незайманки". 3. Історичний рівень - це оці всі життя душі і її досвід перевтілень, і ці переконання, які вона поназбирала тисячоліттями. 4. рівень душі, яка прагне радості і світла, і теж з цього приводу напридумує собі всяких дивних переконань.
Тета-цілитель може сходить до Творця і попросити "проявити вищу істину і показати на зрозумілій цілителю і клієнту мові де, на якому рівні і як собака порилась. Тут - вибачайте - цілитель несе перше, що прийшло в голову і питає, як це у вас відгукується. Це таке правило - довіра до Творця, і довіра, що він не збереше і в голову прийде саме те, що треба.

5. Ходити до Творця дуже приємно, корисно і взагалі це така хороша звичка. Можна наповнювати безумовною любов'ю квіти, сусідів, бродячих псів і вредних кротів. І від того діти перестають плакати, рослини сходять дружніми рядами, кроти раденькі ідуть геть з вашої грядки. Можна міняти погоду, кликати собі янголів-тунеядців на підмогу (вони тільки сидять і чекають, щоб їх покликали. І раді, коли є чим цікавеньким зайнятися).


Ну, якось отак. Тобто це така спільна медитація (тримаємось за ручку, очі закриті, увага всередину), психотерапія (шукаємо вигоди і ключові переконання) і спільна індивідуально вибудувана молитва. Кароч, я на таке вивчилась і в мене з цього приводу навіть кольорова бамажка є.

Про лікування "сигнатурною клітиною" (оце подихати і поводити руками над мирно лежачим чи сидячим тілом) вже розкажу іншим разом, щоб не мішати мухи і котлети.


Ми йдем вперед, над нами сонце сяє!

повернулася в село і вертаюся в блог

Я ледь не прохворіла всю весну, три тижні проскиглила в Києві, тепер повернулася і розповідаю.

Тільки де-не-де по селу починають зацвітати абрикоси, у нас ще жодна не цвіте. Гарно листя повипускала бузина і створює відчуття руху і обіцянку літа. Бузину наздоганяють кущі аґрусу і смородини.

Погода така, що я особисто дивлюся на це все з вікна (а мені на вітер зараз категорично не можна, ще й на холодний). То дощить, то просто чорне нависає з одного боку, а сонце лупашить з іншого. Та що я вам розповідаю, подивіться у вікно, воно зараз скрізь приблизно однаково.

Через хворобу до нас таки не приїдуть волонтерити американки. Вони чекали-чекали, поки я повернуся, не дочекалися і знайшли місце, де їм уже добре живеться. Мені, звичайно, дуже шкода, що так вийшло, навряд на Христанівську землю коли-небудь ступала нога аж настільки замаглих власниць. Але все ще попереду, оптимізму я не розгубила. Написала британцям, які просилися на квітень, але домовилися на травень, що можна їхати вже. Поки відповіді немає.

Як поверталася додому, не уявляла, як справлятимемось без допомоги, коли я таке нещастя. Але от сьогодні уже пройшла перша повна доба і ніби ситуація стерпна. Справляємось. Побут - це капець, ну це явно не моє. Берегиня з мене зовсім така-собі. Волонтери, ви де?

З понеділка оратимуть городи, і по ідеї треба би одразу садити. Мама видала насіння, плюс в мене дещо з минулого року є. Тільки "садистів" поки нема. Може, мама приїде виручати, а може ще хто. Одна добра сусідка (я уже боюся називати ваші імена, дорогі сусіди, бо кожного разу хтось за щось та образиться) пропонує допомогти посіяти моркву і буряки. І це дуже зворушує і додає сил, але мені треба ще і те, і се, і п'яте, і десяте. Бо минулого року стільки ж всього класного і смачного виросло, від чого тепер я відмовляюся відмовлятися. Оці всі чудо-салати, редисочки, руколи, цибульки, малюсінькі морквинки, ехехех і охохох. Я придумаю, як це реалізувати, я вірю.

Поки нас не було вдома, Орест поробив полиці для книжок, і тепер вони не валяються перемотаними стосами по кутках, а стоять. В довільному порідку, але стоять. Це ще неабиякий шматок роботи розібратися, що і куди. А  коли старшому бавитись, а менший щосекунди стягує собі під ноги все підряд і перевертає все, що криво поставили, то це взагалі якась поки неможлива місія.

Займаємось тим, що думаємо, яку птицю цього року заводити, бо є палке бажання восени набити морозилку своїм.

До речі про морозилку, там зараз лежить м'ясо нашої першої овечки, тієї, за якою Орест на машині полями ганявся. Нагадаю, що на католицьке Різдво вона привела ягня, і виховувала в своєму зашуганому і нервовому дусі. І коли ми докупили ще пару романівських, утворилося псіховане стадо. Тому ми подумали, що аби приручити потомство, доведеться нейтралізувати старше покоління. Може, малі переорієнтуються на більш врівноважених кіз і не будуть шарахатися по кутках.

Станом на зараз скажу, що затія не дуже вдала, за два тижні одна овечка, каже Орест, почала смикати хвостиком, коли він приходить. Хочеться вірити в те, що це вияв радості.

Кози наші не порозроджувалися, бо, виявляється, не позапліднювалися. І не повірите, я думаю, що це успіх. Бо я собі не уявляю, як би ми їх у цій ситуації доїли. На щастя, ціни на молоко в селі поки не виросли.

Я оце пишу, а в хаті цвірінькають двотижневі курчата, яких Орест з Енеєм сьогодні приперли з Лохвиці (продали мішок горіхів по 28 грн за кіло і накупили птиці). Більшість - якась м'ясна порода, яка виростає більша за бройлерів, але може їсти не тільки комбікорм (боюся подумати, скільки він зараз коштує).

В підсумку про це все я лише можу сказати: не хворійте. Це напряжно і дорого. Дешевше берегти себе і робити всякі розумні приємності для тіла, ніж потім оце як я.

повернулася

Сьогодні повернулася з Києва і розказую. Ну не завтра ж розказувать, правда?

З'їздили безславно, весь час просиділи в хаті, бо старший захворів з дикою температурою. Так що нікого не бачила, нічого не чула. Зато батькам перед очима побігали. Туди-сюди.

Повернулася додому, а там на кухні не пройти, не проїхати. Орест ще на другий день після мого виїзду в Київ забрав з НП дві грандіозні посилки. Гігантську коробку і "три баули". Маша і Алла, дякую вам!

Там була гора речей для наших старших дітей, 10 і 13-літок. І для хлопців, і для дівчат. Не мала як фоткати, з 5 вечора до 9 розгрібала-роздавала. Оце тільки покажу, що лишилося для тих, кому відклала і не встигла віддати.

Светри, футболки, майки, сорочки, гора джинсів, гора шкарпеток, шапок, рукавиць, шарфів. Для дівчат багато брендового одягу, любо-дорого глянути. Будуть і в гарних светриках, і з жилетками, і з блузками, і в штанцях.

Було взуття для старших дівчат. Дві пари одній, дві пари другій, завтра прийдуть міряти третя і четверта.

Що я маю сказати. Станом на сьогодні я ніби не чекаю більше посилок (всі, хто обіцяв,  поприсилали), і в мене босий лише один хлопець з розміром ноги 36 десь. Всі решта взуті, вдягнені, і на гірки, і в школу, і куди хочеш. Сумарно вдягнулися і взулися 13 дітей. І дещо отримали ще четверо дорослих.

Більшість людей відсилали посилки власним коштом, незважаючи на те, що я обіцяла доставку взяти на себе. І я всім дуже вдячна, бо я не чекала, що допомоги буде аж так багато.

Незважаючи на близько сотні поширень мого прохання у фб, відгукнулися друзі і знайомі, мої та Орестові. Із зовсім незнайомих була лише одна, здається. Так що ось вам ілюстрація до приказки про сто рублєй і сто друзєй.

Якщо підсумувати, все вийшло набагато крутіше, ніж я сподівалася. Хоча, чесно кажучи, я ні на що не сподівалася і нічого не планувала, те повідомлення було написане імпульсно, по свіжих враженнях і думках.

Думаю, що це останній пост цього року. Він був дуже важливим, багато в чому переломним. Було багато речей і подій, які я не забуду ніколи.

П.С. Німець поїхав, довелось його про це попросити. Ефективної співпраці нам досягнути не вдалось. і не знаю, на щастя, чи на жаль.

продовжую роздачу слонів

Вчора Орест забрав ще дві посилки - мішок із заводу моєї мами і коробку від незнайомої жінки з вражаюче якісними речима.

Тут зовсім не було взуття, але цього разу багато що підійшло на старших дівчат, зокрема і одна хороша рожева куртка. Спідниці, светри, жилетки, блузи, колготи, шарфи, шапки. Я на правах "сідящего у корита" на свій розсуд пофасувала це все по кульках адресно. І видавала, викликаючи до хати кожну окремо. Одної малої баба ніби спершу відмовилась будь-що брати, але потім, коли я особисто зайшла і сказала - ну та це ж не від мене особисто, я розумію, що у вас все є, хай би було про запас. Казала, завтра забере. Бо, як на мене, воно зайвим не буде. Там же купа теплих штанів!

Ну і така справа, що діти бігають вдягнені тепер, і так здивовано позирають на мене. То почали просити і дорослі. Сусід в моїх джинсах другий рік ходить, тобто вони не дарма просять, їм дійсно треба. Багато хто працює на фермі і треба не красиве, треба практичне. Міцне, тепле. Та й біля хати поратись гарно би в теплі. Хоча одна просить навіть майок. Каже, не нада сапоги, майок би! Ти там закажи і мені))) Оформлюю замовлення, значить, любі друзі.

А на малих любо-дорого подивитись. Бо раніше бігають голі, і, по-перше, що ти їм скажеш. Думаю, може нема в них. Але як спитать в батьків напряму, то все є. А вони і далі голі, і соплі пузирями. А тепер от вдягнені бігають, хоч зараз і відносно тепло надворі. От такий фокус.

Дякую!

Ще треба повзувать. Одну питаю - який розмір ноги? Каже: 38-39, але й 36 налазе! Одним словом, про ювелірну точність у попаданні не йдеться.

Підсумовуючи: я б ще взула двох дівчат по 13 років, хлопця 10 років, малишню 3-4-6 років, це обов'язково. 

Уже на Новій Пошті чекає ще одна посилка. 

А в понеділок в село приїжджає волонтер з Німеччини. Ми ним "поділимось" із Андрієм, який говорить німецькою. Головна мета поїздки хлопця - вивчити російську.