Історія однієї хвороби

Початок хвороби

Про хворобу я дізналася взимку півтора року тому. Але я ще не знала, що це рак. Під рукою просто збільшився лімфовузол, спочатку не болів.

Мене це налякало. Старшому сину – Енею – було три роки, а Уласу, який народився в серпні, тоді було п'ять місяців. Ми вже жили тут, у селі. У чоловіка Ореста були проблеми з роботою. Всю цю осінь і зиму моє основне світовідчуття було таке, що мені дуже важко. Я дзвонила і плакалася мамі. А вона каже: "Ну так, з двома всім важко".

А ще ж була ця революція. Я ж була активною під час Помаранчевої революції, а тут в селі й з великим пузом я подумала собі: "Вибачте, але я туди не попру. В мене дуже важлива місія – я ношу життя". І в якийсь момент я зрозуміла, що я вигораю, бо виділяється багато енергії, щоб діяти, і я її ніде не спалювала. Хіба що бур'яни рвала. І залипала у Фейсбук.

Про рак

Рак – це клітини, які відмовилися помирати. Нормальні клітини розуміють, що ось почалося їхнє життя, треба зробити те, те і те, а потім піти, щоб звільнити місце новим клітинам. А є такі клітини, в яких ніби забагато енергії і вони вирішили сказати: "Е, ні. Я не здамся. Я прорвуся! Не вмру ніколи". І ще й розмножуються при цьому.

Виходить, що ти в світу запрошуєш багато енергії, бо в тебе нібито є діло. Але насправді ніякого діла ти не робиш, і тебе просто роздуває. Це я зараз ретроспективно так думаю, але тоді я цього ще не "відстрілювала".

Початок хвороби

Я відчула, що в мене збільшився лімфовузол і кажу Оресту: "Якщо це рак?" А він каже: "Чого ти панікуєш". В лютому виліз ще один, пішла вже до лікаря, він направив до гематологів і онкологів. Але з піврічною дитиною на руках і в селі ще тільки по лікарях кататися через лімфовузол. Спочатку воно не боліло, а потім як почало боліти під рукою, то весь березень я конала від болю. Ніякі знеболювальні не брали. Поїхала знову до лікарів, а вони кажуть, що це запалення потової залози, "суче вим'я".

Потім взяли біопсію. Ну і взяли… Спочатку написали "метастази меланоми", потім "саркома", яка взагалі не лікується. Це був повний жах. Чоловік і мама – в шоці. На той момент я дуже мало знала про рак. Для мене рак – це було смерть, це капець, і українські лікарі це ніяк не розвінчували. Ну хіба що перед тим ще помучають хіміотерапією. Хоча потім виявилося, що це не так страшно. Бодуни в мене бували й гірші (сміється).

В Україні мені поставили три різних діагнози – саркома, меланома і лімфома - і їм лінь було щось робити, щоб щось уточнити. А болить усе більше, і знеболювальні взагалі не беруть. Ще й Улас висить на грудях.

Ізраїль

Я шукала позу, в якій болить менше. Знаєш, коли не боліло зовсім? Я лягала в ліжечко, а моя однокласниця Марина, яка поїхала зі мною, сиділа наді мною і читала мені книжку. Я навіть не пам'ятаю, про що була та книжка. Здається, про економіку. Але поки вона читала, поки звучав її голос, мені не боліло зовсім. Я могла засинати.

Про рак і психотерапію

Моя психотерапевт каже мені, що рак – це про любов до себе. Дуже часто про онкохворих кажуть: "Боже, чому цей світ покидають найкращі? Це ж була така хороша людина". А тому що ці люди зазвичай мають поломку в системі. Вони дуже гарно вміють вилюбити інших і зовсім-зовсім не вміють потурбуватися про себе. А якщо й намагаються турбуватися про себе, то не знають, як це робиться. Не вміють у себе спитати, чого вони хочуть. "Якщо всім треба сходити в кіно і розслабитися, то я теж піду в кіно й розслаблюся". Тільки їх розслабляє не кіно, а щось інше.

Тому всім хворим, які до мене звертаються, я повторюю мантру: "Обов'язково відразу йдіть до психотерапевта".

Дуже страшно нагрібає те, що ти бачиш, у якому стані твої оточуючі. Ці чорні обличчя дуже важко пережити. Вони всі теж беруть вину на себе. Повна втрата стержнів. Мама каже: "Я тобі не помогла". Чоловік ходить як лунатик, повна безпомічність, бо коли в мене починаються, наприклад, панічні атаки, він нічого не може зробити.

І я зрозуміла, що мені потрібно то психотерапевта, бо я інакше не вигребу. Мені порадили Ірину Мясникову, яка веде тілесно-орієнтовану терапію, працює з онкохворими і в неї багато досвіду. Це називається процесуальний підхід. У неї нема чіткої схеми, за якою вона веде клієнта, і віддаються більше процесу.

Після перших кількох сеансів у мене припинилися панічні атаки.

Я до останнього надіялася, може це помилка, бо якщо три зовсім не схожих діагнози, то може насправді взагалі нічого нема. Довіри до лікарів не було.

Терапевт сказала: "Давай, ноги в руки – і вперед. Або ти це робиш зараз, або не робиш". Вона дуже гарно повертає до відчуття відповідальності. Або ти - нещасна жертва, яка прийняла рішення нічого не робити і віддаватися у владу цієї системи, яка не працює. Або ти починаєш щось робити.

І тоді за день я зібрала перші три тисячі доларів на лікування і купила квиток до Ізраїлю.

Спочатку я в цей бік взагалі не думала, бо в мене просто не було грошей на Ізраїль. Насправді в мене не було грошей навіть на Україну. А вона каже: "При чому тут гроші? Якщо в тебе дійсно є справжня потреба, то в тебе все буде. Я не знаю як, але все буде. А якщо ти вирішуєш, що в тебе немає такої можливості – а значить, і бажання – то тоді нічого не буде".

Одна зі стратегій, яку я залучала до лікування, це ThetaHealing, яку придумала одна американка. Фактично йдеться про те, як персоналізувати молитву, або чітко сформулювати своє бажання, без усього зайвого, пошукавши бажання в своєму тілі й запитавши його, як воно хоче жити. Треба чітко сформлювати: я точно вирішую, що я хочу жити. Я потрібна цьому світу і я знайду в ньому свою місію і роль. І якщо світ відгукується, то треба зрозуміти, що ти не сам один – "я прорвусь!" – а що ти взаємодієш з середовищем. І по реакції середовища можна визначати, чи ти робиш те, що треба. Бо якщо ти щось робиш, а в тебе суцільні невдачі і все обламується на рівному місці, значить, ти щось не те робиш.

Я не вірила, що я зберу таку суму. Я була вражена і ревіла два тижні. У країні жахлива ситуація, війна. А я прошу не на тепловізори, а прошу величезні суми на… на себе. Так, на себе. І не тому, що я зроблю щось хороше, а просто тому, що я є.

Я не дуже вірила, що щось вийде. Так, у мене багато прикольних знайомих, хороша мережа, але серед них мало дуже багатих людей. Для мене тоді тисяча гривень були значні гроші, а мені треба було кількадесят тисяч доларів. Але за три дні я вже мала 5 тис. доларів, які мені потрібні були на обстеження. І брат купив мені квиток до Ізраїлю.

І завжди приходило рівно стільки грошей, скільки мені було потрібно. Ні більше, ні менше. Копійка в копійку.

В Ізраїлі

Спочатку я дуже намагалася економити. Це ж дають не мені, а на лікування хвороби. Почалися хіміотерапії. Я точно знала, що якщо я вчасно їм, кожні три години, то зі мною буде все в порядку. Але якщо я пропускаю прийом їжі чи затримую, то ховайся, буде дуже погано. А в Ізраїлі їжа дорога. Я жила по людях і мене підгодовували. Якось я була в центрі міста і вирішила, що не буду купувати зараз бутерброд за 5 доларів, а поїду додому і мене нагодують супчиком. Так з собою домовилася. Але так не працює.

Коли я приїхала в Київ і пішла до психотерапевта, вона сказала: "Оксана, далеко ти так не заїдеш. Ти для себе визначся, на що тобі люди дають гроші: на хіміотерапію чи на те, щоб ти вилікувалася? Якщо тебе це дуже хвилює, проведи на Фейсбуку голосування, чи можу я зайвий раз поїсти бутерброд за п'ять доларів, якщо ваша ласка?"

А я ж при цьому знаю, що деякі бабусі, які по радіо почули моє оголошення, поповнюють моїй мамі мобільний на 10 гривень, щоб хоч якось помогти. Це дуже зворушувало і рвало всі плотини.

А психотерапевт каже: "Тобі йде енергія, а ти її не пускаєш. Бо "я не заслужила", "за що ви мене всі так любите?", "я ж така погана", "я не можу віддячити". А так не робиться".

Тоді я розслабилася і почала їсти.

Після другої хімії в мене були хороші показники і чотири наступні я вже докапувала з легшим відчуттям. Але проблема в тому, що дірка під рукою далі не заживала. Ну і в сім'ї все почалося знову кудись скочуватися. Я нагребла на себе дітей, бо вони ж маму рідко бачать, треба ними займатися. Я собі думала так: "Як я можу піти зараз гуляти сама на дві години? Мені що, важко дітей взяти? Не важко. Вони ж будуть з татом плакати за мною. Та й мені буде скучно без них". І сама себе переконала не зробити собі добре.

І в грудні, коли я поїхала на перевірку, мені показало рецидив.

Я прийшла до психотерапевта і кажу: "Нічого не працюєш. Все до пизди ваше лікування". А вона каже: "Тому що ти нічого не міняєш".

І от здається, лише зараз я вже відчуваю, що я насправді щось почала міняти.

У цьому мені ще дуже помогла Ольга Герасим'юк. У нас сильна взаємна симпатія. Ми спілкуємося з нею в чатику так, ніби сиділи за однією партою. Вона – людина дії. А мені чомусь було важко зважитися на якісь прості речі.

Зараз мені вже легше турбувати людей. Для мене було відкриття, що я взагалі можу турбувати людей, маю право на це. Я завжди заходила в метро і ставала так, щоб точно нікому не заважати. Намагалася ні в якому випадку не створювати незручностей іншим людям.  Але я дійшла до думки, що я маю право займати місце в просторі і турбувати людей.

"Оксана, знаєш, хто нікого не турбує?" "Хто?" "Мертві. А поки ти жива, тебе всі турбують і ти всіх турбуй. Це нормально. І конфлікти – це нормально. Це фактор росту".

І я навчилася говорити з людьми трохи по-іншому, і все працює.

Про Ізраїль

В Україні було так. Взяли в мене біопсію. Я прокидаюся після наркозу. До мене підходить мама з чорним обличчям. Каже, що лікарка сказала їй: там саркома, все дуже погано. Те, що недавно були пологи, теж погано. "Що мама, струєм дошки?" – кажу.

А я їду в Ізраїль з тими самими вихідними даними, а вони до цього ставляться як до задачі, прагматично. Є задача, є така статистика і такі варіанти рішення. І лікування відбувається спокійно. Я відчувала хіміотерапію як косметичну процедуру. Приходиш по плану, сідаєш у зручне крісло, А в медсестер немає обличчя такого, ніби тебе вже ховають. Медсестри навпаки всі життєрадісні. Одна з них, родом з Дніпропетровська, навіть забрала мене до себе додому.

Брат Тарас

Я говорила в Ізраїлі з іншими хворими, які казали мені: "Не ведись на всякі інші стратегії. Рак лікує тільки хімія, це доведено. Вибирати інші методи – це суїцид". І я в це увірувала.

Але воно не подіяло, бо був рецидив.

І я стала залучати все, що тільки можна було залучити. Стала ще дужче прислуховуватися до психотерапії. Не просто, щоб поговорити і заспокоїтися, а поговорити – і діяти конструктивно.

Потім включився мій прагматичний і єхидний брат. Він теж мене навчив дещо про любов. Люблять не за те, що ти когось любиш. Тебе або люблять, або не люблять. А від твоєї поведінки і твого самоприниження нічого не залежить. Чим більше ти принижуєшся, тим більше тебе будуть принижувати.

Якось він прийшов дорогий ізраїльський ресторан, взяв звичайний обід і сказав офіціанту: "Мені потрібна зарядка до шостого айфона".

-          У нас немає такої зарядки.

-          Але вона мені потрібна.

-          У нас її немає в меню.

-          Ні, ви не зрозуміли. Де ваш менеджер? У вас дорогий ресторан. Я ваш клієнт, проводжу тут час і мені потрібна зарядка.

В результаті власниця ресторану привезла йому зарядку до шостого айфону і він сказав їй, що тепер вони поліпшили свій сервіс.

Ми з ним гранично різні. Його поведінка – це інша крайність, і не конче потрапляти в такі крайності. Але завжди можна винести для себе якийсь позитивний урок, взяти щось із цього у своє життя.

Поради іншим

Переважно до мене направляють інших хворих, щоб я розказала їм про свій успішний збір коштів.

До рецидиву (грудня) я зібрала за півроку 30 тисяч доларів. А тоді за грудень минулого року ми зібрали ще вдвічі більше. Це дуже багато за такий час. Я збирала сама, хоча можна ще робити це через доброчинні фонди.

Я розказую хворим про те, як збирати гроші, а заодно раджу звертатися до психотерапевта і пояснюю чому. А ще, коли вони пишуть пости у Фейсбуці, я даю свої відгуки. Наприклад, було таке: "Почитала твій пост. Він поганий, тому що півпоста – звинувачення корупційної система, потім агресія, жалість і в результаті твоє оголошення хочеться просто прокрутити, бо це ужас, життя в тебе тяжке. І з цього поста це дуже видно. Ти пишеш "дайте грошей – я вилікуюсь", але якось не віриться. Треба більше конструктиву. Ці оголошення – це свого роду товар, який ти продаєш, в обмін на гроші для свого лікування. Тому ти маєш продавати щось хороше, а не шматок лайна – а тобі за це багато грошей. Продавай щось справжнє, а не котички, пусички, умаратоньки не хочеться. Бо хоча це зворушливо і правда, але звичайна психіка цього не витримує".

Пишіть правду, по ділу і з зарядом конструктиву. Є проблема і ви її вирішуєте, а не все пропало. Хоча якщо ви дійсно встали сьогодні з відчуттям "усе пропало", так і напишіть, але все одно шукайте конструктив. І уявляйте, з ким ви говорите, бо якщо ви кричите в порожнечу і звинувачуєте всіх у байдужості, то ви нічого не зберете.

І ще в цьому всьому має бути якась усмішка, хай навіть гірка.

Найкраще збір іде, коли люди дають гроші регулярно, присідають на це діло.

Мені давали гроші люди, які раніше ніколи в житті нікому не давали грошей. Я в цей бізнес привела нових інвесторів J Для них це було свого роду реаліті-шоу. А герої реаліті шоу бувають ближчими, ніж члени сім'ї, тому що іноді ти витичиш у монітор частіше, ніж на своїх дітей. Особливо коли є драми: падіння, колізії, успіхи і невдачі. Долученим до цього серіалу можна бути не тільки через лайки, а й через гроші.

Мій психотерапевт каже: "Це ж не так, що вони тобі дають, а ти їм – нічого. Це неправда". Бо ти не знаєш, що в нього житті сталося після того, як він тобі дав. Це рішення дорослої людини, і ти не маєш права за неї вирішувати, що їй робити з її грошима. Людина прийняла рішення, значить їй це для чогось потрібно.

(текст створено з допомогою Олега Карп'яка)

прокинулись комарі

Я взагалі-то не планувала нічого писати в блог, але слкільки все одно від компа щось відлипнути не можу, і тим часом вбиваю третього комаря, то вирішила про це сповістити широку громадськість.

Знімала на відео муху, лупила комарів.

Повернулася додому після чергової крапельниці, вчора була живчик, а сьогодні під вечір, після того, правда, як висадила кіло кущовки (така цибуля), то трохи охляла.

Отакий вечір

Ще вчора трохи розгребла кухню і читала книжку про сенс життя, і це було приємно. От зараз тут допишу, і далі піду читати. Манюсінька, а феєричний концентрат яскравих інсайтів.

Все, набридло писати. Всім привіт :)

Про цілительство

Я оце вам уже повідомляла, що влізла в цілительську тему і дуже мені наразі там все подобається. Найперше - вона, звісно, несе із собою певний світогляд, і він сам по собі цілющий, я так думаю.

Тета-Цілительство (воно ж Тета-Хілінг, Thetha-Healing) - це такий спосіб допомагати людям у всіх випадках життя, який розробила американка Віана Стайбл. Базові постулати приблизно такі (сама формулюю, нізвідки не списую, тому, може, от не надто все досконало вийде):

1. От є Бог. Тут - це енергія чистого творіння, яка пронизує всі рівні буття (у Віани їх всього 7, якщо грубо: 1. рівень мінералів, 2. рівень рослин, 3. рівень білків, тобто тварин і людей, 4. рівень духів, тобто душ і всякої язичницько-шаманської "нечисті" 5. рівень майстрів, богів, богинь, усяких ангелів і архангелів, 6. рівень законів, 7. рівень Творця, тобто рівень енергії творіння, якій немає перешкод. Всі рівні - рівні, і є цілителі різних рівнів: лікарі в лікарнях, наприклад, це цілителі 3 рівня, астрологи - 6 рівня, шамани - 4 рівня, а тета-цілителі - 7 рівня).
А, до чого це я. Є Творець і він може все-превсе. Ну геть усе. І готовий наповнювати вас безумовною любов'ю, вказувати душі шлях до радості, зцілювати, і все інше хороше. Бог - це любов (ну теж мені Америку відкрила, правда?))
Тета-цілитель через медитацію піднімається на 7 план, і там дає свої повелінння Творцю. Зроби те, се, п'яте-десяте, зроби це найкращим чином, там комфорним, безпечним і всяке таке.

2. Є душа. Душа любить енергію сьомого плану, вона любить світло і тягнеться до радості. У душі є своя історія (да, тут вірять у переселення душі з тіла в тіло, і тут вірять, що вона була і рослинками, і камінчиками, і всякими людьми з різним досвідом). Душа приходить в тіло, щоб набратися нового досвіду. І от ця душа має свої переконання, які вона винесла з попереднього свого досвіду. І ці переконанння іноді бувають не дуже корисними, м'яко кажучи, для поточного втілення.
Ну, наприклад, душа за пару тищ років повірила, що "Бог - жорстокий, він карає, треба бути рабою Бога" і всякі такі переконання. Чи щось банальніше типу "Копійка гривню береже".
І, значить, носитесь ви з цими копійками, як дурень зі ступою, і нічорта вони не бережуть. То тета-цілитель іде на 7 план, просить Творця відмінити отаке і таке застаріле некорисне переконання, "вигружає" його, і на його місце просить загрузити нове. І ще й до того ж може попросити Творця, щоб він навчив вас, наприклад, "як відчувається, що ви живете в достатку, ви знаєте, як забезпечувати свої потреби в комфортний і безпечний спосіб" і далі  по тексту. Одним словом, ви разом з цілителем здійснюєте певну психотерапевтичну роботу (тут це називається "глибинні розкопки") і формулюєте спільну таку молитву на благо клієнта.

3. Повторюся, але це важливо. Є 7 рівнів буття, і ніякий з них не є в пріоритеті. Всі вони рівні і взаємопов'язані, працюють спільно і постійно гармонізуються. Тому якщо, наприклад, у вас у тілі якась болячка, ви можете звернутися до різних цілителів, і цілком можливо, що вони вам поможуть. Стоматолог може позалатувати діри в душі, а шаман вигнати гній з рани. Тут діло у вірі і в майстерності цілителя. Краще - о чудо - одночасно підходити до проблеми з кількох боків, особливо якщо проблема має тенденцію повертатися.
Тета-цілителі роблять що? Вони вірять, що наші хвороби нам допомагають. І шукають, які вигоди є у вашій хворобі, яке ключове переконання привело до хвороби. Ну, наприклад, може вилізти щось типу "мені легше померти, ніж не виправдати сподівання батьків". То в такому випадку тета-цілитель іде до Творця і просить "навчи такого-то жити власними цілями, дай розуміння творця на життя власними цілями, дай розуміння, як будувати стосунки з батьками не через поняття боргу, а через вдячність, взаємоповагу і любов". Ну, ви зрозуміли, тета-хілери круті.
Іноді зцілення не відбувається, бо в людини є переконання, що це хвороба невиліковна. То ми можем відмінити цю установку, це раз, і направити ангела (закатуйте очі аж на потилицю, в цьому місці можна))) на вирішення ситуації в комфортний для здоров'я мозку паціента спосіб))). Знову ж таки, повертаємось до того, що оці всі зцілення - це питання відміни хибних установок, і питання віри у те, що ця конкретна людина може бути здоровою.

4. Є 4 рівні переконань. 1. корінний - це переконання, які ми здобули в цьому житті. Типу "не спи - замерзнеш", "тільки маленькі хлопчики плачуть", "я всім заважаю і всі хочуть, щоб я зник". 2. Генетичний - це переконання, які передалися від батьків і всяких інших давніх предків. Може бути щось типу "бути багатим небезпечно для життя", "я безсилий перед стихією", "після смерті мене будуть ублажать ці, як їх, а! - прекрасні незайманки". 3. Історичний рівень - це оці всі життя душі і її досвід перевтілень, і ці переконання, які вона поназбирала тисячоліттями. 4. рівень душі, яка прагне радості і світла, і теж з цього приводу напридумує собі всяких дивних переконань.
Тета-цілитель може сходить до Творця і попросити "проявити вищу істину і показати на зрозумілій цілителю і клієнту мові де, на якому рівні і як собака порилась. Тут - вибачайте - цілитель несе перше, що прийшло в голову і питає, як це у вас відгукується. Це таке правило - довіра до Творця, і довіра, що він не збереше і в голову прийде саме те, що треба.

5. Ходити до Творця дуже приємно, корисно і взагалі це така хороша звичка. Можна наповнювати безумовною любов'ю квіти, сусідів, бродячих псів і вредних кротів. І від того діти перестають плакати, рослини сходять дружніми рядами, кроти раденькі ідуть геть з вашої грядки. Можна міняти погоду, кликати собі янголів-тунеядців на підмогу (вони тільки сидять і чекають, щоб їх покликали. І раді, коли є чим цікавеньким зайнятися).


Ну, якось отак. Тобто це така спільна медитація (тримаємось за ручку, очі закриті, увага всередину), психотерапія (шукаємо вигоди і ключові переконання) і спільна індивідуально вибудувана молитва. Кароч, я на таке вивчилась і в мене з цього приводу навіть кольорова бамажка є.

Про лікування "сигнатурною клітиною" (оце подихати і поводити руками над мирно лежачим чи сидячим тілом) вже розкажу іншим разом, щоб не мішати мухи і котлети.


Ми йдем вперед, над нами сонце сяє!

Покажу салат

Сумуєте за літом? Хочете вітамінів і улюблених овочів? От і ми теж.

Тому придумали робити отаке.

Вигрібаєм, значить, з морозильника заморожені кружальцями помідорки черрі, перебиті в блендері зі шкірками і заморожені в формі огірки, обриваєте стрілки з весняної цибулі, яку чоловік густо натикав у землю на підвіконні.

 Час від часу намагаєтесь пояснити дитині, що воно холодне все і не варто запихати в рот одразу цілу жменю.

 Подрібнюєте ножем огіркові кубики (щоб швидше розмерзалось, бо картопля от-от довариться) і додаєте домашнього сиру (сусідка ціну на молоко ще не підняла).

 А далі просто - сіль, перець, олійки крапочка.

Ми спершу пробували робити цей салат без сиру, запах був прекрасний, а фактура сумнівна. Орест придумав додати сир, і він увібрав у себе це все пахуче літо і зробив салат більш нажористим.  Це ми сьогодні вдруге його робили.

Отака у нас антикриза. 

мої підсумки року

Оце недавно був рік, як ми переїхали з Києва в Христанівку. Думали поїхати з місцевими друзями на річку, але погода була так-собі, тому день пройшов непомітно. Того року була нещадна спека, а цього року дощ. 11 червня.

Ну, як все було.

Минулого року ми в город навіть не заповзали, і в голові не було, щоб щось там сапать-збирать. Можливо, тому, що пропустили всезагальний посадочний ажіотаж - в червні не садять, в червні вже полють. А це таке непривабливе і геть не заразне заняття, коли дивитися зі сторони. Ми були дачники-курортники. По двору ходило три гуся, у диких заростях кропиви, лободи і щириці, а ми собі посміхалися і у вус не дули. Я багато гуляла з дітьми, зі своїм і з купою чужих. З ранку до ночі, з перервою на сон.

Городиною нас пригощали батьки цих дітей, та і просто сусіди. У нас було вдосталь кабачків, динь, молодої картоплі, помідорів, трохи менше - огірків і зелені.

Осінь пройшла швидко, я тепер так сходу і не скажу, як воно, в селі восени. Просто перехід від літа до зими.

А зима була хоч і недовга, але я б сказала, що нуднувата. Малий світловий день і відсутність ліхтарів і громадського простору освітленого в селі, звичайно, не додає настрою. І по гостям лінь ходити, і в хаті нудно сидіти. Трохи каталися на санках з гірок (нечасто), більше - гуляли по лісу і до ріки. Там під льодом бачили підводний світ. Рятували щотижневі зустрічі "переселенців". І тьотя Люба, яка в обід іноді підгодовувала гречаним супом.

А прийшла весна і знов закипіло життя. А весна прийшла ще в лютому. Тягати з лісу підсніжники, чекати тюльпанів, міряти город, скуповувати насіння - це крутяк. Це страшний азарт і кайф. Перечитали купу сайтів і книжок про землеробство, намірялися огого скільки втілити. І потроху почали втілювати.

Якась нудота виходить, а не підсумковий пост.

Ну але головне я що скажу. В холодний період більше хочеться з'їздити в місто "на культурку". Влітку ідея валити в Київ і в голову не приходить. Але три-п'ять днів розваг, і страшенно хочеться назад в село. За ці наїзди в Київ я встигла більше зробити і побачити, ніж за життя в столиці. Бо є якийсь такий здоровий голод на це все. Менше ліні і відчуття "та воно завжди ж щось відбувається, я ще встигну".

А оце як почну потроху втілювати свою супермегаідею, для якої місце вже ніби є, то життя завирує і тут, я так сподіваюсь.

Поки геть собі не уявляю, як воно буде з новим малюком. Як налагодиться побут, як збиратимемо врожаї, коли виберемось в Київ. Нічого не знаю.

Одним словом, назад не обертаємось, а дивимось із оптимізмом вперед. Потроху вчимося планувати на місяці-роки вперед. Це цікава сільська наука.

діти-городи-плітки

Вклала малюка, замочила накуплену зранку в Лохвиці розсаду, і розказую.

У нас ніби все спокійно, як завжди, зрештою. Весь минулий тиждень пройшов під знаком прогулянок з дітьми. В селі гостює дівчинка із Дніпродзержинська, майже на рік старша за Енея. То йому тепер є з ким гратися на більш-менш постійній основі. Бачаться зранку і ввечері, ділять речі, носяться з цуциками, льопають по калюжах. Хіт тижня - сумка. Дівчинка (називати її по імені, чи ні?) носиться з гламурною рожевою сумочкою, в якій "нє трогай маі вєщі": іграшковий фен, мобільний телефон, резинки, заколки, гребінець. Еней сумкою просто зачарований. Ну і історія зрозуміла. Ділять. То аж на якийсь четвертий день, ем, взаємодії, я здогадалася зробити і сину сумку з "його речима". Полотняна торбинка через плече, закривається на замочок. А в ній старий ключ, дзвіночок, брелок з дядьком. Ну, ви зрозуміли, скарби. І жити ніби стало легше. Еней дуже старанно її носить з дня у день. Ну, ще вчора носив.

Але під час однієї з прогулянок бабуся нашої подружки знайшла - тадададам! - коров'ячий ріг. І знову почалося. Бо ріг - це ж неабиякий скарб. Заглядали всередину, прикладали до лоба, пробували використовувати як зброю, ну і просто тримати в руках. До стовпа Злата (незручно без імені все ж) несе, до хвіртки - Еней. Ми порозпитали у подружок, і дізналися, що це ріг Мілки. І, на третій, здається, день під знаком коров'ячого рога, Еней вирішив, що корова сумує за своїм рогом, і треба його повернути. Злата не заперечувала. І хоч як мені було шкода, але ми занесли його хазяйці. Бо далі його ділити, можливо, і корисно для життя, але сил ні в мене, ні в бабусі, вже не було.

Іноді ще гралися з нашими старими друзями - сусідськими хлопчаками. По черзі каталися на Енеєвому біговелі, гралися в пісочниці, сиділи на стовпцях і жерли зелені абрикоси (хохо, мій улюблений делікатес в цей період року). Ну але стосунки з малими не безхмарні, скажімо так. Після того, як один винищив всі тюльпани в другому дворі і назвав Ореста "пі***сом", деякі непрояснені моменти в нас лишилися.

Як Орест каже, я підсадила каченят на зелень. Сьогодні їздила у справах з ранку і до обіду, і не нарізала їм вишуканого салату "молочай+кропива", то крик досі стоїть. Як встане малий, то наріжу. Мені подобається підгодовувати каченят ніштячками, подобається наливати їм воду. Три літри вони виляпують години за дві-три. При такому ляпі-льопі лапи не болять. Еней любить сипати їм кашку - подрібнену кукурудзу з пшеницею. Столовою ложкою з бочки набирає крупу в півлітрову баночку, і висипає в годівничку. Хехе, і не дай бог втрутитись.

Ну і я вже написала трішки про розсаду помідорів. Накупила її тупо вагон. Це все від незнання, жадності і невміння реально оцінити свої потреби і можливості. Ну, щоб не збрехать, сумарно кущів сто точно взяла. Поки не забула, напишу. Чері двох видів (продовгуваті і круглі), де барао червоні, апельсин, суперранні харківські, надранні на букву а, помідори Санька, якісь рожеві, якісь великі м'ясисті, і ще якісь дуже хороші... А, згадала, і "українська сливка", яка родить до морозів. Одним словом, не запам'ятала всього, виявляється. Ну і до купи по два десятка білокачанної капусти ранньої і пізньої. І солодких перців. Якісь без перцевої відрижки великі гостроносі, якісь тупоносі для фаршировки, і ще якісь два види червоних. Тобто, виходить, десятка чотири перців у мене.

Тепер я хочу подивитися, як я це все сьогодні висаджу. Га-га-га. Мама ще озадачила, що під де барао під кожен кущ треба гахнути по третині відра перегною, бо кожен потім по два метри вимахує, щоб були сильні. Перегній там поряд, але все одно це додатковий шмат роботи. Мені насправді і страшно, і рухи дуже чухаються. Тобто хочеться в це піти з головою (ггг не в перегній, а у висаджування пахучих рослинок, ясне діло). Тільки б Орест з малюком дали мені на цей час спокій.

А післязавтра повний місяць, і на городі нічого робити не можна. Значить, сьогодні в планах - висадка купленої розсади. А завтра треба пересіяти буряк (не зійшов жоден з трьох видів), розсадити мою власну розсаду капусти (всякі брюссельські-грюнкольни), досіяти моркву між рядами цибулі. АААаа, зовсім забула про куплену вчора кущовку! Треба ще й нею зайнятись. А, і попросити Ореста, щоб він сам посіяв мою шпаргівку (в Лохвиці продавалася як "квасоля для діабетиків").

На днях довелося познайомитися з однією феєричною леді з іншого краю села, вона вручила мені гілку глоду (тут дуже цінують з чай з його цвіту, але всім лінь лізти по глід в яр). І заодно розказала, що підозрює, що це мій чоловік дзвонив в міліцію, щоб повідомити, що хтось з її родини лежав у свята п'яний чи то за сараєм, чи то під шипшиною, я так і не зрозуміла. А чому підозрюють Ореста, бо в міліції сказали, що дзвонив "мужчіна з гарною мовою і представітєльним голосом", і голос не впізнали. Одним словом, живеш собі і не знаєш, в чому завтра тебе можуть запідозрити люди, яких ти і в очі ще не бачив))).

Христанівка у віршах

Буквально. Пішли і завісили село віршами Грицька Чубая. На деревах, лавках, парканах, навіть на комбайні. Нехай буде місце поезії в місцях, де краса стає буденністю.

Купила в Києві "П'ятикнижжя" Грицька Чубая. Читала його, і стало мене накривати. Думаю, а що б було, якби я цих віршів колись не зустріла? От не дав би мені батьків знайомий, який торгував книжками в переході на метро Святошин в 90-і, ту маленьку збірочку? Я була б від того якась не така. Ні, я рано чи пізно знайшла б, бо компас працює, але все одно.

Тому я за те, щоб поезія приходила в життя зненацька. Щось відсіється, щось залишиться. Неочікувано, негадано, зненацька. Навряд комусь нашкодить моя примха.

Етап підготовки. Спершу переписувала від руки, потім стала набирати на компі і роздруковувати. Пожаліла людей. Писала, вирізала, клеїла на картонки, ламінувала широким скотчем, кріпила нитку.

І, нарешті, сьогодні випустила в світ. Всього вийшло 15 штук.

Поверталися додому, дивлюся - стоїть сусід, читає. Довго так читає. Кажу: "Дивися, Еней, дядько Василь вірші читає". Той посміхається: "Ти повісила?". Я. "А я думав, то за свєт, за газ повісили." Ніяковіє.

П.С. Талановитій і крутющій Ірі, в якої сьогодні день народження, присвячується. Вона сіє у світ красу так, що егегей!

кістка в горлі

Всім зараз, ясне діло, не до того, але я все ж розкажу про свою пригоду із кісткою в горлі. Це ж мій щоденник, зрештою. Сподіваюся, колись буду це перечитувати своїм дітям і вони не віритимуть, що такий бардак можливий.

Одним словом, сиділи ми, вечеряли. Гарний був вечір, все смачно. Говорили про щось хороше, і тут раптом я здуру беру і разом із картоплею закидаю в самісіньке горло риб`ячу костомаху. Ковтати не можу - дуже боляче, ВОНА - ТАМ. Побігла у ванну на доблесну нерівну боротьбу. І так, і сяк, і сичала, і гавкала. Вона - там. Ванна красіііва, капець.

Нє, кажу, муж, запрягай коня, їдем. Не дістану. І страшно так. Заспокоїлася, намагаюся горлом не ворушити і рівно дихати, вдягнула малого і себе.

Останні метри до Лохвицької районної лікарні думала, що все, нема сил терпіти. Ковтати просто неможливо і страшно. Невідомо, куди вона посунеться, та кістка. А я в анатомії горла не дуже так розбираюсь. Є лише стійке переконання, що там усе дуже важливе.

Приїхали. А там тітоньки такі на розслабоні. Давно їли рибу? Показую на пальцях. 2 часа назад? Ні, 20 хвилин. Сьогодні?

Зараз, кажуть, нікого на чергуванні нема. Лише дві людини в Лохвиці мають право дивитися горло, і їх нема. Черговий лікар взяв відгули. Щас-щас, уже звоним. Ой, трубку не бере. Ви маєте гроші? Ще є приватний (той, що звільнився і відкрив навпроти лікарні свій кабінет). Можете собі дозволити? Дзвоним. І так повіііільно все, повільно говорять, повільно думають, нікуди не поспішають. За манерою телефонної розмови з лікарями закралася підозра, що не дуже тверезі. Так, Данило в Полтаві (ой, простіть, шо побезпокоїли), а приватний поїхав до батька в Токарі і сьогодні вертатися не планує.

Заходить здоровезний дядько. О, це полосний хірург! Розказали, а він дивиться так дивно-дивно. Вже потім Орест мені в машині сказав, що від нього несло диким перегаром. Навіть заглядати не схотів. Каже, може стоматологи хай дивляться. Подзвонили одній - вона відхрестилась. А я при чом?

А я так смачно спльовую в їхній умивальник - ковтати-то не можу.

Нічим помогти не можем. Нема докторів. Кажу: Сенча, Червонозаводське, Пирятин. Де є лікар? Ви можете зв`язатися? Щоб дурно не кататись. Да.... Щас. Подзвонили начмеду. Такі діла. У вас є номери інших лікарень? Спокойно, уже начмед буде дзвонити. Сидіть. Тьху.

А мене пробирає дикий відчай. Я тут вмираю, в мене кістка рве горло, а вони якось і не рипаються. І не поспішають. І не переймаються. І спокійно так кажуть: доктор збив. Хай начмед звонить.

Відправили нас в Гадяч. Ліхтарів на трасі нема, не дорога, а пісня. 55 км їхали півтори години, бо стрьомно. Фури сліплять, узбіччя як такого нема, плюс прекрасні полтавські пагорби. А, ну і дощ-мряка, як же без цього.

Гадяцька лікарня, порівняно з Лохвицькою, це така Європа! Навіть на рівні яскравості лампочок. Адекватний персонал, швидке реагування. За 10 хв з дому машиною швидкої допомоги привезли нам ЛОРа. Я таких приємних лікарів давно не зустрічала. Звертався по імені, торкався обережно, не нервувався, зважав на індивідуальні особливості, не засуджував, переймався.

Сказав, що гарантує, що кістки в горлі нема. Але вона наробила сильної біди, пробила якусь задню стінку наскрізь, роздряпала гортань, пошкодила магдалину. Мигдалина набрякла, і тому є відчуття ріжучої болі і стороннього тіла. Сказав полоскати горло і пити валер`янку.

Абдєлалісь льогкім іспугом.

Але якби кістка таки лишилася і потрібне було б більш швидке реагування (кістка в горло попала в 18.40. Лікар дивився мене в 21.45), то був би мені капут.

Згадала, ще в Гадячі переді мною в приймальню потрапила бабуся. Кардіологія. Стогне і ойкає, їй роблять кардіаграму і я чую, як хтось із медиків каже: да, вам погано, але уявіть, як буде вашим близьким, лікарства ж такі дорогі! Уміють втішити, нічого не скажеш. Правда, родича, який збирався додому, гарно втішали. Сказали, що бабулька відійде, що таке буває, все буде гаразд, не хвилюйтесь.

Вдома ми були в 23.09. Малюк заснув ще в машині. Всю дорогу туди мене жалів (міцно обіймав і цьомав, коли стогнала), всю дорогу назад - спав. До ранку горло підзажило і ковтала уже без проблем. Відчувалося, що там вавка, але не так боляче, як ангіна. Правда, зранку помітила, що капіляри в очах і навколо полопались. Ходжу тепер, людей лякаю.

Треба себе берегти, що я можу сказати. І ви себе бережіть. Бо ось бачите, отака срака на рівному місці.

Тут іще в себе чоловік написав, зі свого боку.

дольче віта, открой лічіко!

Може я вже набридла вам своїм Джоном Ірвінгом, але я знов взялася читать наступну його книжку, і знов мене захопило і переповнило. Там один з героїв говорить про своє бачення того, чого він хотів би від життя, і зараз це дуже співзвучно з моїми відчуттями і бажаннями. Ось пару цитат.

"Если живешь, как тебе нравится, то само понятие отпуск теряет смысл."

"Гораздо важнее, как я живу, чем то, что я делаю. Для меня важнее качество жизни, я не стремлюсь много зарабатывать."

"Если бы мне не нужно было думать о доходе, я мог бы обеспечить качественное  общение, качественную еду и качественный секс!"

 Одна тільки в мене з усім цим проблема - я якось не вмію жити якісно, красиво. Щоб вміти готувати стабільно якісну і смачну їжу, і щоб гарно подати. Завжди або стіл недотру, або зготую банальну гречку з маслом. Або пюре з котлетами.

Подумала, що є люди, які вміють їсти квашену капусту з таким виглядом, ніби це вершина вишуканості і комфорту. А я навіть богемський кришталь відчуваю в руці як одноразовий пластиковий стаканчик. Є з чого пити - і добре.

Може хто виростає з цим вмінням, цінувати все, що довкола, а от мені явно потрібен якийсь тривалий практикум. От щоб будувати навколо себе світ того комфорту, який потрібен саме мені. Не більше і не менше. На менше не згоджуватися. І забагато не брати. Але звідки дізнатися, що насправді приноситиме мені задоволення?

Одним словом, є відчуття, що зараз у мене період переосмислення і становлення. І це дуже добре. Бо не так давно було лише відчуття відчаю і відсутності перспектив, як бажаних, так і небажаних. А тут, думаю, до чогось я таки додумаюсь.

Головне зараз не входити в накатану колію, і продовжувати помічати, що потрібно, а що - ні. А не жити, як уже є.

"Красіво жить нє запрєтіш", жартують люде. А я думаю, що гарно жити так просто й не навчиш, більше того - не навчишся.