збір урожаю триває

Сьогодні був довгий день.

Мій малий зараз геть ні з ким не хоче гратися, крім мене. Всіх ображає, робить бебебе, плюється, б'ється, а як доводиться побути більше 5 хвилин - плаче. Тому ми сьогодні ізолювалися і тусили вдвох - дитя іноді заслуговує на такі дні. Півдня в хаті - бо надворі сонце, а перейти по ньому до тіні він геть не хотів. Ще й без денного сну.

Тому я помила в кімнатах підлоги і спекла шарлотку. Бігала до сусідів і клянчила до неї молоко - видали літру. Виявилось, що це було замість обіду, бо як ми її поїли, мені дико схотілося полежати.

Надвечір таки виповзли трохи надвір - погойдалися в гамаку і слінгу. Поки малий освоював науку лазити по молодих горіхах, я всілася на зручний стілець і намагалася типу почитати розслабляюче чтиво з журналу (Марина, привіт!). Але де там. З моїми підказками (але без рук!) малий кілька разів дуже шустро виліз на сам вершечок і зліз з нього. Навіть мені було цікаво чомусь.

Потім пішли до птиці. Спершу підгодували крупою. Але мені все мало. Визбирала там поряд грушки (дуже круто сказано - ну з десяток зелених і миршавих), порубала їх тут же в кориті спецінструменом (якось сфоткаю) і пригостила. Пішло на ура. Це надихнуло виповзти на город по інші різновиди корму.

Облупила оце зовнішнє листя з капусти, знайшла напівзогнилу капустину (відходить молода, а ми досі нічого путнього з нею не придумали). І ще перезрілий кабачок. Порубали-пригостили. І - о чудо! - якийсь час вони навіть не крякали.

Ну і не з закритими ж очима я ходила на той город. Там дні три помідори незбирані. І їх, на око, мільйони, і все червоне - хилиться. Сусідка каже - передають дощ, треба убирать бігом і обробляти, бо погниють.

Пішли по відра. В одне - чері, в друге - оранжеві. Я обриваю, а Еней сидить на відрі і наминає один за другим. Сік по голому пузі річками тече. Через 10 хвилин відчайдушний крик і плач - ясєн пєнь, той сік такий пекучий, особливо як попадає на дрібні подряпини (а їх вистачає при голопузому способі життя).

Повернулись додому, помились, вдягнувся. Пішли знов.

Назустріч - Орест із розвідки вертається. Під пахвою волочить здоровезного гарбуза (їй-бо ще не стиглий), в сумці - різнокольорові кабачки, навіть не сильно переростки. А ми-то думали, що весь наш баштан у лісі зілля не позав'язувався. Ан нєт, трохи є. Закрить би....

Я в помідори, малий з татом кози поїти. Прийшли, правда, через 15 хвилин максимум. В результаті назбирала ціле відро чері, і ще два відра всякої більшої помідорної краси різних форм і кольорів. Чухаю рєпу, що з цим добром робити, щоб не пропало. Мама каже малюків солити, більших - на сік. Як буде завтра все гаразд, то так і зроблю. Завтра приїжджає мама зі спецмісією - бавити внука і дати мені нарешті спокій.

А на вечерю я бігом наробила рису по-мексиканськи (Настя, привіт!). Обжарила сирий сухий рис з олією, потім туди негарних помідорів, потім величезну солодку перчину, і одну гостру, і ще солі, і ще часнику два зубці. Прожарила отак з півгодинки, тоді залила водою і дала спокій. Вийшло чудово. І добре, що недосолила, бо соєвий соус до страви ну дуже пасував. Хлопці страву дуже хвалили. Хоч і пізня досить була сьогодні вечеря - добряче по восьмій.

Вклала малюка і тепер тут. Про насущне.

плавиться тінь

Як ви всі чудово на собі відчуваєте, зараз страшенна спека, і я - о чудо! - нуджу світом, бо не знаю, де приткнуть себе і своє величезне пузо. Ходжу, перекочую його з одного двора в інший, і манять, манять мене горизонталі.

Здавалося б, усе ж є - типу літо, село, басейник дитячий, гамак смугастий в затінку. Але, блін, тяжко і все тут. Малюк вимагає уваги, і він уже добряче наловчився себе сам бавити, але ж до певної міри. Все одно як мінімум що 15 хв треба щось піднести, показати, помогти, відреагувати, заспокоїти, поцілувати. І неможливість розслабитись доводить місцями до відчаю.

Дніпродзержинські дівчата взяли собі за моду забирати його до себе на пару годин, і він радо йде. Але, здається, за пару місяців вони добряче одне одного наїлись, і мій став добряче їх підкошмарювати. То ділитися не хоче, то лупить, то просто ходить слідом і дражнить. А я геть не маю адекватності і сил на педагогіку.

Поскиглила.

А тепер про хороше. Тобто про город, хоча він виглядає зараз зовсім погано. Ті помідори, що виполов Джеред місяць тому, дають плоди. Збираємо-під'їдаємо. Ті, що виполов Джон тиждень тому - згоріли вщент. Огірків практично немає. Вибрала сьогодні з десяток напівв'ялих хилячків. І на тому дякую, але сумно. Полуниця вилягла, треба би полити, чи що.

Перці спершу гарні такі були, соковиті, багато. А тепер спека, і вони нагло поморщилися, взялися чорними плямами. Без сліз неможливо дивитися. Білі ще нічого так, а з червоними геть біда.

Ха-ха, знову поскиглила.

Сьогодні з 4-денної мандрівки на байдарці по Сулі (Сенча - Лубни) повернувся наш американський волонтер Джон. Каже, що отримав купу задоволення. Гарні краєвиди, супутники, яких не видно в місті через надмір нічного освітлення. Фізично виснажений, але загалом задоволений. Це його покликав із собою наш сусід Андрій, в якого є тримісна байдарка і нема компанії для подорожей - всі надто зайняті. Спілкувалися сумішшю російської, української, англійської та німецької. Сильно виручав англо-російський словник.

Похвалюся, що попри все я сьогодні зробила мільйон важливих справ. Позбирала урожай на городі (морква-буряки-помідори-огірки), спекла сирник (ну і що, що розвалився. На смак непоганий), викосила дитячий майданчик у дворі, помила-набрала заново дитячий басейн, занесла нарешті бабі Тамарі банки (ми купуємо в неї молоко. Через грізну собаку у нас виходить, як в американських фільмах - прокидаєшся рано, виповзаєш надвір, а там через день банка молока біля хвіртки). А потім, до того всього, спересердя (бо інакше тут і не скажеш) вгаздувала борщ. Причому крутезний борщ (ще би, майже три години біля плити). А тепер ще сиджу і пишу бложик - яка розумничка.

Основне правило виживання в моїх умовах: в будь-якій незрозумілій ситуації візьми і з'їж помідорку. Найкрутіші на смак - чері і оранжеві.
 

діти-городи-плітки

Вклала малюка, замочила накуплену зранку в Лохвиці розсаду, і розказую.

У нас ніби все спокійно, як завжди, зрештою. Весь минулий тиждень пройшов під знаком прогулянок з дітьми. В селі гостює дівчинка із Дніпродзержинська, майже на рік старша за Енея. То йому тепер є з ким гратися на більш-менш постійній основі. Бачаться зранку і ввечері, ділять речі, носяться з цуциками, льопають по калюжах. Хіт тижня - сумка. Дівчинка (називати її по імені, чи ні?) носиться з гламурною рожевою сумочкою, в якій "нє трогай маі вєщі": іграшковий фен, мобільний телефон, резинки, заколки, гребінець. Еней сумкою просто зачарований. Ну і історія зрозуміла. Ділять. То аж на якийсь четвертий день, ем, взаємодії, я здогадалася зробити і сину сумку з "його речима". Полотняна торбинка через плече, закривається на замочок. А в ній старий ключ, дзвіночок, брелок з дядьком. Ну, ви зрозуміли, скарби. І жити ніби стало легше. Еней дуже старанно її носить з дня у день. Ну, ще вчора носив.

Але під час однієї з прогулянок бабуся нашої подружки знайшла - тадададам! - коров'ячий ріг. І знову почалося. Бо ріг - це ж неабиякий скарб. Заглядали всередину, прикладали до лоба, пробували використовувати як зброю, ну і просто тримати в руках. До стовпа Злата (незручно без імені все ж) несе, до хвіртки - Еней. Ми порозпитали у подружок, і дізналися, що це ріг Мілки. І, на третій, здається, день під знаком коров'ячого рога, Еней вирішив, що корова сумує за своїм рогом, і треба його повернути. Злата не заперечувала. І хоч як мені було шкода, але ми занесли його хазяйці. Бо далі його ділити, можливо, і корисно для життя, але сил ні в мене, ні в бабусі, вже не було.

Іноді ще гралися з нашими старими друзями - сусідськими хлопчаками. По черзі каталися на Енеєвому біговелі, гралися в пісочниці, сиділи на стовпцях і жерли зелені абрикоси (хохо, мій улюблений делікатес в цей період року). Ну але стосунки з малими не безхмарні, скажімо так. Після того, як один винищив всі тюльпани в другому дворі і назвав Ореста "пі***сом", деякі непрояснені моменти в нас лишилися.

Як Орест каже, я підсадила каченят на зелень. Сьогодні їздила у справах з ранку і до обіду, і не нарізала їм вишуканого салату "молочай+кропива", то крик досі стоїть. Як встане малий, то наріжу. Мені подобається підгодовувати каченят ніштячками, подобається наливати їм воду. Три літри вони виляпують години за дві-три. При такому ляпі-льопі лапи не болять. Еней любить сипати їм кашку - подрібнену кукурудзу з пшеницею. Столовою ложкою з бочки набирає крупу в півлітрову баночку, і висипає в годівничку. Хехе, і не дай бог втрутитись.

Ну і я вже написала трішки про розсаду помідорів. Накупила її тупо вагон. Це все від незнання, жадності і невміння реально оцінити свої потреби і можливості. Ну, щоб не збрехать, сумарно кущів сто точно взяла. Поки не забула, напишу. Чері двох видів (продовгуваті і круглі), де барао червоні, апельсин, суперранні харківські, надранні на букву а, помідори Санька, якісь рожеві, якісь великі м'ясисті, і ще якісь дуже хороші... А, згадала, і "українська сливка", яка родить до морозів. Одним словом, не запам'ятала всього, виявляється. Ну і до купи по два десятка білокачанної капусти ранньої і пізньої. І солодких перців. Якісь без перцевої відрижки великі гостроносі, якісь тупоносі для фаршировки, і ще якісь два види червоних. Тобто, виходить, десятка чотири перців у мене.

Тепер я хочу подивитися, як я це все сьогодні висаджу. Га-га-га. Мама ще озадачила, що під де барао під кожен кущ треба гахнути по третині відра перегною, бо кожен потім по два метри вимахує, щоб були сильні. Перегній там поряд, але все одно це додатковий шмат роботи. Мені насправді і страшно, і рухи дуже чухаються. Тобто хочеться в це піти з головою (ггг не в перегній, а у висаджування пахучих рослинок, ясне діло). Тільки б Орест з малюком дали мені на цей час спокій.

А післязавтра повний місяць, і на городі нічого робити не можна. Значить, сьогодні в планах - висадка купленої розсади. А завтра треба пересіяти буряк (не зійшов жоден з трьох видів), розсадити мою власну розсаду капусти (всякі брюссельські-грюнкольни), досіяти моркву між рядами цибулі. АААаа, зовсім забула про куплену вчора кущовку! Треба ще й нею зайнятись. А, і попросити Ореста, щоб він сам посіяв мою шпаргівку (в Лохвиці продавалася як "квасоля для діабетиків").

На днях довелося познайомитися з однією феєричною леді з іншого краю села, вона вручила мені гілку глоду (тут дуже цінують з чай з його цвіту, але всім лінь лізти по глід в яр). І заодно розказала, що підозрює, що це мій чоловік дзвонив в міліцію, щоб повідомити, що хтось з її родини лежав у свята п'яний чи то за сараєм, чи то під шипшиною, я так і не зрозуміла. А чому підозрюють Ореста, бо в міліції сказали, що дзвонив "мужчіна з гарною мовою і представітєльним голосом", і голос не впізнали. Одним словом, живеш собі і не знаєш, в чому завтра тебе можуть запідозрити люди, яких ти і в очі ще не бачив))).

пятімінутка нєнавісті

Кароче, я задовбалася. Купа людей на мене ображені, виявляється, але всі сцють сказати прямо в очі, за що. Їм звичніше дивитися так недобре, займатися напівігноруванням, але при цьому робити вигляд, що в принципі все окей. Щоб не вести незручних розмов.

Я досі вигрібаю за ту публікацію у Вікенді. Виявляється, образилася ще й місцева фельдшерка. Бо в газеті написано, що вона півжиття пропрацювала поваром. Питаю тих, хто мені "доніс" на факт образи: "Це неправда?". Правда. Але та фельдшерка колись давно спершу вивчилась на медсестру, а вже потім пішла працювати поваром. А тепер повернулася до роботи за освітою. А образилася тому, що зі статті можна подумати, що вона диплом фельдшера купила. ТАК ЗНАЙТЕ Ж: вона його не купувала! О, справедливість відновлено.

Скільки тих справедливостей ще - неясно.

Дорогі односільчани! Я пишу про вас те, що чую, фільтрую кілотонни гівна, які ви розповідаєте один про одного. Розповідайте, це нормально. Село є село, ви знаєте одне одного багато років і живете пліч-о-пліч. А життя воно таке життя.

А все, що я пишу сюди, я пишу здебільшого дуже доброзичливо, дуже уважна до того, щоб не писати неправди. Справді, думаю над кожним словом і по три рази перечитую перед тим, як публікувати. Якщо ви помітили якусь несправедливість - кажіть мені, не знаю, можете слати анонімки (ми вже купили поштовий ящик), якщо не можете сказати в очі. Я напишу правду!

Здрастє

Ще є чутка, що через статтю образилася одна мала на мене. Тепер мушу ламати собі голову, яким боком це її стосувалося і який саме пункт їй не до вподоби. Ще до того, як сорока на хвості ту чутку принесла, питала ж її, чи все ок. Бо поведінка таки злегка дивна. Бррр.

Орест каже припиняти дивуватися і забити на них всіх болт. Типу хай думають, що хочуть. Але ні-ні-ні, так не годиться. Мені тут жити. Не те, щоб я хотіла бути хорошою для всіх, але поганою для всіх я точно бути не хочу. Бо хоч кіл на голові мені витешіть, але я переконана, що нічого поганого не роблю. Ні цим блогом, ні будь-яким іншим способом виходу безцінної інформації про наші "мєждусобойчики" в світ.

Люди нормально почуваються, коли варяться тихенько в своєму болоті. А коли пишуть - ой, і там пахне, і там слизько - то це вже погано. Не болото погане, а погано, що написали про це. Бо це ж сором, що у нас є болота.

І це ще не вся колекція образ. Підозрюю, що собака зарита і в місцевому близькому мені оточенні. І вона-то найбільше і муляє. Напишу ще два слова - точно усугублю. Ну от. Але мені не байдуже! Мені це муляє! Я не знаю, в чому проблема!

І про хороше. Випав сніг, у нас дуже гарно. І санки, і сонце, і снігові баби, і кидання снігу лопатами. Отакі ось докази.

Оце якраз видно нашу поштову скриньку

Отакий набір найнеобхіднішого

Квіти гарні і взимку, хай навіть сухі

І ще в мене нова учениця. Англійська з нуля. Уже було два заняття, і я дуже задоволена, у мене прямо піднесення. Такі учні дуже гарно піднімають думку про себе у будь-якого вчителя, бо вчаться фактично самі і ловлять на льоту. Тьху-тьху щоб не перехвалити.

А ще я знову стала згадувати як робиться йога і в мене є з ким займатись. Нас аж четверо! Завтра знову. Минулого разу гарно відчувалися плечі і попа (я каралєва ар-енд-бі і хіп-хопа).

Ну і чомусь не маю ні на що часу. Зовсім. Голови нема як підняти.

Ще читайте блог чоловіка на блоггерсі, його ж блог в жж.

таки облом

Ну що, розкажу вам історію про свій облом із самого початку. Не буду заглядати по блогу, що я вже писала, а що ні.

Дія перша.
(червень)

Переїхали ми жити в село 11 червня, а 12 червня у школі були збори. Приїхав начальник Лохвицького відділу освіти і представниця Лохвицької районної державної адміністрації у сільську школу, де їх зустріла директорка, стурбовані батьки і вчителі, та заступниця голови сільської ради. Чиновники-гості повідомили, що держава виділяє 8 тисяч на навчання одного учня, а оскільки у вас дуже мало учнів у класах (в деяких - лише один учень), то навчання одного з них обходиться району у більш ніж 30 тисяч. Тому є думка школу закрить, і ця думка цілком логічна. Діти будуть вчитися у хорошій Лохвицькій гімназії, ми виділимо автобус і водія, який щодня їх безкоштовно возитиме туди і назад.

Але є інший варіант. Можна здешевити навчання одного учня, збільшивши їхню кількість. Хоча б за рахунок того, що відкрити у приміщенні школи дитячий садок. 15 школярів, ще 15 дошкільнят - це вже сила і страшенна економія. Але тоді вам доведеться трішки напрягтись, сільраді виділити 30 тищ на переобладнання частини класів на дитсадок, знайти людину, яка буде завідувачем, який, в свою чергу, знайти вихователів і теде. Даю вам час вирішити самим і якщо таки вирішите рятувати школу, то до 1 липня сільрада має прийняти рішення про виділення коштів.

Тут народилася ініціативна група, її головою став Сергій, у якого дві дочки вчаться у цій школі (це один із запорожців, переїхали півтора роки тому). Написали звернення до сільської ради з проханням про позачергову сесію (літо ж, планових нема), попідписували, все, як годиться. А рада все не збирається і не збирається. Написали звернення до нардепа з проханням повпливати на сільського голову і почали під цим зверненням збирати підписи. Чутка по селу пішла і засідання таки призначили - в останній робочий день перед 1 липня. І постановили таки гроші виділити. Ура.

Дія друга.
(початок серпня)

Оскільки гроші виділили, треба визначитися із завідувачем дитсадка. Спершу заяву написала Лариса. Але оскільки там було ще неясно, на повну ставку одразу беруть чи ні, і садка як такого ще нема, і щоб завідувати садком треба звільнитися зі школи, Лариса не схотіла ризикувати. Прийшла ввечері до мене і сказала, що вона відмовилася, забрала заяву. Може, ти схочеш?

Я перше думала ні, але в цей же вечір як загорілася-загорілася! Ну, як таки схочеш, то дзвони Сергію, він як голова ініціативної групи нехай домовиться тобі про зустріч з начальником відділу освіти в Лохвиці.

І пішли думки роєм - це ж можна зробити найкращий в Україні садок, зібрати гроші на хороше обладнання через Спільнокошт, зробити фестиваль для волонтерів, які допоможуть із іграшками, ремонтом і обладнанням. Зібрати красиву пресуху, возити вихователів на навчання і підвищення кваліфікації. Зробити так, щоб діти з усього району мріяли потрапити у цей дитсадок. До третьої ночі писала детальний мегаплан дій.

Зранку дзвоню Сергію - так і так, якщо вакансія ще вакантна, то я вйо. Каже - як зв'яжеться з тим начальником, то дасть мені знати. Це була п'ятниця. А він людина зайнята, додзвонилися аж в понеділок, домовилися про зустріч зранку.

На зустріч їхала піднесена, роздрукувала свій мегаплан, взяла дипломи. І начальник мені сподобався, і я начальнику ніби-то. Позвонив у Васильки, каже - ви вже вирішили питання із завідувачкою дитсадка? Так? Як ви кажете її звати? А вік? Від 40 до 80? У мене тут сидить Оксана Володимирівна, теж має бажання стати завідувачкою. Домовтеся про зустріч. Я кажу - не хочу нікому дорогу перебігати, приїхала, бо чула, що нема бажаючих на це місце. А він - та яке дорогу перебігати, ви молоді, вам дорога. Лише поїдьте і поговоріть із директоркою школи - ви ж як дві господині в одній хаті будете, треба, щоб ви познайомилися-поговорили.

Ну ми бігом і поїхали у Васильки. А там школу до перевірки готують. І Надія Іванівна, директорка, уже тут. Каже - ну, раз ви будете, ідіть, я вам приміщення покажу. І веде мене в туалет. Бачте, унітази поміняли - на це 10 тисяч із тих 30 вже пішло. Кажу - а як же це так, фінансово відповідальна особа за ці гроші за законом - завідувачка, її ще не призначили, а третини грошей вже нема. Є якісь папери про те, куди і як гроші пішли? Якийсь звіт. Надія Іванівна: ви не хвилюйтеся, усе вже відзвітовано. Ми тут робимо все господарським способом. Кажу - а це як? Вона: наймаємо людей, вони роблять. Он плафони ще повісить треба. Кажу: не чіпайте плафони, то ж треба продумати дизайн приміщення, плафони мають бути такими, щоб були комфортними для дітей і пасували до приміщення. Давайте ви до призначення нічого не робіть і не тратьте більше грошей, бо це ж не ваша компетенція, та й навіщо платити двічі - я ж як прийду, все робитимемо з планом. До речі, мені буде потрібний план приміщення. Вона чогось перелякалася. Немає ніякого плану! Кажу - ну як це, навіть на мою хату план є детальний, а у вас ціла школа, там діти вчаться, точно мають бути документи на приміщення. Н.І: ви їх не знайдете! У цьому селі ви їх не знайдете? Кажу: знаєте, я ж не буду їх шукати. Ви ж передаєте мені частину своїх приміщень, і передаєте з планом. Вона: я вас вислухала, вислухайте і мене. Я хочу, щоб садок відкрився якнайшвидше, тож давайте все робити швидко. Кажу: ок, будем старатися швидше. Тому треба план приміщень, щоб давати його дизайнерам, продумувати облаштування і меблі. Давайте до наступної нашої зустрічі ви підготуєте план. Якщо він таки не знайдеться, нехай хтось банально з рулеткою поміряє приміщення і його намалює хоч приблизно. Умгу.

Каже - пішли в сільраду, напишете заяву. Звісно, ходімо. Але я подзвоню, чи там є хто. Нема! Нікого нема! Давайте ви приїдете в четвер (а дія відбувається у вівторок), а там і заяву напишете, і план пошукаєм. Я домовлюся, щоб у сільраді всі були, хто треба. Добре!

В четвер звоню директорці - не відповідає, поза зоною. Їдемо на авось. По дорозі у нас біля клубу зустрічаємо голову сільради. Виходжу з машини, кажу, до вас же їдемо, у Васильки. А він: їдьте, в мене зараз тут справи, я туди через хвилин 40-годину під`їду. Неприємно, але ок. Приїжджаємо у Васильки, школа наглухо закрита. І сліду директорки нема. Їдемо до неї додому. З вулиці кличу - нікого вдома нема. Сусіди кажуть - точно вернеться до 12, бо корова з паші прийде. А це десь 10 ранку. Добре, дякую, поїхали під сільраду. Мені, зрештою, щоб написати заяву, вона не потрібна.

Заходжу до голови - так і так, прийшла заяву писати. А він: а чого ви так пізно прийшли? У нас уже є завідувачка. Якщо ви нам будете потрібна, ми вас знайдемо. Кажу - ну як це, у вівторок іще не було, а сьогодні вже є. А ось так. До побачення.

гмгмгм

Дзвоню у відділ освіти, начальнику. Кажу - як це так, тут уже, виявляється, є завідувачка. А він - ні, нема. Я їхню кандидатуру відхилив. Наша розмова лишається в силі. Чекайте мого дзвінка.

Дія третя. Очікування дзвінка
(кінець серпня)

Проходить тиждень - ніхто мені не дзвонить. Їдемо у Васильки по хліб, зустрічаємо Надію Іванівну. А вона - Оксана Володимирівна, можна вас на хвилинку? Кажу - так, можна. Вона: мені Лариса Василівна казала, що ви можете допомогти залучити кошти на садок. Ми ж в одному селі живем, всі ми люди. Кошти нам потрібні. Я від хмммм (напишемо слово - здивування) аж закипаю вся. Ну це ж треба  бути наглою такою. Я б після переховувань соромилася мені на очі зайвий раз попадати, а вона мене відкликає в сторону і каже - кошти їй треба. Ну не йолки ж палки. Що за люди. Кажу: Надія Іванівна, поки кадрове питання остаточно не вирішене, я не хочу зараз говорити про залучення коштів. Добре, дякую, до побачення.

За кілька днів мені ж не терпиться, таки дзвоню тому начальнику в Лохвицю. Збиває. Ну ок. Казав, що зайнята людина, важко йому додзвонитись.

А пару днів тому чую, що там уже нова завідувачка бігає зі шваброю, питається Надію Іванівну, що далі робити. Тобто кадрове питання вони вирішили, тільки подзвонити мені забули.

А сьогодні вже почула, що пішла брехня по селу. Що Оксана хотіла собі хапнути 30 тищ, але їй не дали, садок врятували і тепер уже скоро відкриватимуть. І ще ця, що брехню цю розносить, сьогодні рано питає мене - ти будеш свого малого в садок давати? Ні, кажу. Малий ще? Та ні, я й не збиралася його в садок віддавати. Умгу.

Завіса

Я тепер сильно думаю, що мені робити. Бо діти скоро в школу, холоди йдуть. Тобто вже не зможу з ними час проводити. Треба приміщення, щоб англійською з ними займатися, і ще театр хотіла, і ще малювання, і ще з пластиліну ліпити. Поки гальмую свої мрії-плани і полю в себе у дворі бур`ян.

Ну що за люди... Обламалася я круто, чесно скажу. Буде мені наука. Тільки з цієї байки мораль я ще виловить не можу.

нічні хвилювання

19.08.2013 (забула натиснути кнопку "опублікувати")

Уже дві ночі підряд Еней не дає мені спати - його явно щось тривожить, і мучить спрага. Тепер спимо із пляшкою води - мушу допоювати, інакше крутиться і не може назад у глибокий сон провалитись. І так десь рази три за ніч. Я вже відвикла від такої двіжухи.

Ну але інтелектуальний розвиток іде у малюка повним ходом - уже третій день, як навчився тицяти пальцем себе в груди у значенні "я". Хто пускатиме змія? - Тицяє. Хто найкращий мамин синочок - тицяє. Перед цим, напевно, з місяць любив показувати на мене, на тата і на себе, і треба було називати, ху із ху. Коли показував на себе, і чув у відповідь - Енейчик - заливисто сміявся. Ну такий вже радий, що ось мама, ось тато, а він - Енейчик.

Про дитсадок тут нічого не пишу - можете сміятись, але боюсь наврочити. Бо як починаю наперед багато триндіти, облом на обломі. Тому зараз поки мовчок, а коли справа хоч у якийсь бік зрушиться, то напишу стіну тексту і закликів. Так що ви тримайте кулаки, щоб у мене вийшло те, що я надумала, що б це не було).

20.08.2013 (дописую)

Секрет хвилювання малого розгаданий. Банально - зуби. Вилізли дві нижні п'ятірки. Але не повністю вилізли, а так підло по одному кутику показали. Нова розвага - чухати їх моїм пальцем.

З приводу ото свого великого проекту, то впіймала сьогодні дурну чутку про те, що попахує обломом. Завтра я ще уточню, але коли так - то в цьому є свої плюси. Зможу розказати вам усю історію без купюр. Там ще той трилер. Бо якщо вдасться, то, ясне діло, я не буду описувати всі свої враження від знайоств із місцевими чиновниками. А коли облом - то я вже із пристрастю поклацаю клавіатурою, пшшш.

Орест недалеко від краю нашого городу знайшов у лісі яблуньку із такими красивими і смачними яблуками, що сама їхня присутність в кухні гріє. І місяць світить як прожектор.

А, і пальці, що набирають цей текст, чорні-чорні. Відкрили сьогодні сезон горіхів!

кума, нооохуй

Про назву - ну, ви, певно, знаєте особливості полтавського варіанту укрмови. Так характерно підгундошувати, говорити м'яко, але зі злегка блатним притиском. І замість "а" говорити "о". Ото так: кума, ноооохуй.

Вираз обличчя дня. На руках - не похресничок, а його молодший брат. Едуард.

Сьогодні похрестила малого однієї з багатодітних моїх сусідок. Хрестини домовлено було на півдев'яту ранку, домовилися, що я під'їду до них до хати своєю машиною в вісім. Запізнилася на три хвилини і так за це переживала, що підрехтувала морду свого лансера об власний гараж. А там всі бігають-метушаться, і кіпіш-кіпіш. Дві пари кумів зібрати вчасно зранку до купи - це вам не жарти. Доходить дев'ята, а Марина (мать мого похресничка) питає, як у мене з бензином. Ок, кажу. То давай махнем в Лохвицю заберем другу куму, бо вона там застрягла і швидше буде, як ми заберем. Нуууууу ок.

Вона бере на руки свого місячного Едуарда, і ми їдем. Довго описувать не буду, але суть в тому, що ми проїхали 60 км і забрали дорогоцінну куму з-під хати в селі, де народився Архип Тесленко. Я вимовляла своїм ротом матюки, так.

Дві пари кумів. Той, що тримає дитину - дуже хороша людина. Направду.

Я, в білій сукні, з розпущеним ггг волоссям, давила своїми "хлоп'ячими" еківськими гівнодавами педаль зчеплення і гальмо. Бо дороги кгм, капець, скажімо так.

А фразу-заголовок сказала Марина про ту, кого ми забрали з тих Безсалів. Ти де? Вийшла з дому? Кума, нооохуй. Можна сказати, це девіз цих хрестин. Бо кума правда агонь. Рідко коли люди аж так вибішують усім своїм єством. Після хрестин, ще в церкві, питає мене: а подарок у тебе є? Є, кажу. Шо? Ну, книжка, піаніно, одяг. А золото? Золото? У нас в Безсалах дарять золотий хрестик. Кажу - мені було повідомлено, що я купую крижму, а кум хрестик. І точка, і точка. То вона ще між церквою і п'янкою поїхала в Лохвицю по подарунки, не отримавши від мене ні копійки (у нас з Орестом у селі тут така розвага - чекати зарплату, яка буде от-от, але все затримується і все ніяк).

Введення во храм матері 4-х хлопців. Моя кума, вчора їй виповнилося 26

У молодого батюшки так трусяться руки, що він не може попасти пензликом малому по чолі. Фраза із служби мені дуже сподобалася - "і захистить від повітряних зміїв". Якраз учора запускали - на вихідних приїжджали прекрасні Сороки і подарували нам красивого хвостатого на довгій нитці. Раз десять сьогодні я бадьоро сказала "відрікаюсь", і трішки менше - "вірую".

Про п'янку най не кажу, тільки трішки. Один з "хрещених батьків" сьогодні рано не похмелився, і акурат перед тим, як усі мали сісти за стіл, впіймав епілептичний приступ. Одна баба голосила так, ніби він умер, і розказувать, що в її жизні уже було сім гробів і перелічувати своїх баб і прабаб. 

Ну але що - похресничок зато в мене красивий і спокійний. В церкву сходив як в перукарню - і помили, і підстригли, і олійкою намастили.

Раб Божий Назарій спросоння

Так, текст не передає і сотої долі моїх переживань за сьогодні. Ото розбавлю текст фотками і все.

І ще наостанок похвалюся - отакий "будиночок" Еней сам збудував у пісочниці.

Так зараз виглядає наша пісочниця

 І отакий поїзд тепер у нас припаркований на веранді.

Дитячі пальчикові фарби, гуаш школьная. Дитя саморобне

поточка

Знаєте, не про весь свій досвід і напишеш тут. Чи деінде. Бо він хоч інтенсивний, та в міру і особистий, і зав'язаний на мегаособистих переживаннях, чи що. Але я спробую компромісити.

Вчора замутили шашличок, із Дніпрдзержинськими. На три кіло курячих крилець, засмерділи все село. Вперше, напевно, як є малий, вирішила висіти, поки виситься. Думала, змучиться та засне як є, а я потім перенесу. Та де там. Вийшло, що в без чогось 11 вечора ми валили через усе село із факелами (ліхтарики вуличні, які заряджаються від сонця і світять потім, поки є мочі). Еней дуже хотів спати, але був не знервований, а зворушлиий, як кошеня.

Ввечері Аня, як двічі мать, говорила, що я й незчуюся, як малий почне говорити. Візьме отак і почне. І от мені вночі наснилось, що він біжить до мене по дорозі, по вулиці нашій, падає. Я до нього підходжу, а він так пінімає голову і каже: дай водички. А я в шоці - шо ти сказав? водички? ти сказав слово водичка? ааааа! водичка.

Рано малий, ясно, як риба об лід, ще й реве, бо недопереспав. Але йдем до дівчат, він здалека бачить одну з них і каже - ТАТА! А вона Злата, і теж сама себе Тата називає. Ну це ж мегапрорив. Але на цьому все. Шо хотів - сказав, і мовчок. І далі своє мама-на- та-кх-бабах-дибдиб. Єдине, що оце день третій, як навчився фігурі заперечення. Махає головою типу "ні" і каже "е-а", типу нє-а. І дуже тащиться. Бо він гарно і суперкруто казав "та" в сенсі "так", так ніжно з придиханням. А коли ні, то просто беззвучно завмирав, поки не запропонують те, що "та". А тепер крутий - робить "е-а" і дуже видно, як собою пишається. Дали йому ту поганяло - Моторний. Вже навіть почав реагувати на нього, як на ім'я.

Про проблеми - то із газом у нас повна срака. Приїхала бригада типу розпломбовувати, але вчиталися в документи, і сказали, що все не відповідає плану, і будьте здорові. Аа. аа. Шоу маст говон. Поїде завтра Орест в контору із власницею нашої хати говорити-розрулювати.

А ще що, уже день так третій-четвертий, як я підсіла на систему флаймама. Щитайте реклама, бо я в захваті і мені поки все виглядає логічно і мегапомага. Дуже радують аудіоподкасти, під які можна мить посуд і чистить картоплю.

Ще біда, що в Ореста ви бачили - ми клітку зробили, але і далі втрачаємо птаство. Одне каченя здохло саме, інше серед білого дня куниця вловила, ще одне кволе. Боїмося, чи не зараза яка - завтра в людей розпитаєм. В місті нема стільки втрат. Принаймні в живності. Бррр, неприємно, ну як.

Ну але нескучно ж, зовсім. Шо там в житті головне? Я все не наважусь про це подумати, хоча а
ж проситься. Фоток не вішаю, в Ореста дивіться. Чого оце дублювати.

обмін інформацією

Якщо весь світ параноїть через розвиток камер спостереження і через те, що корпорації знають про нас більше, ніж наші батьки та близькі друзі, то сільські люди знають кожен крок один одного. Але це не просто крок, це крок, показаний через десяток викривлених лінз із похибкою на недосконалість нашої здатності до усного обміну інформацією.

Вчора їздили в Лохвицю. Вернулися, поспали, вийшли гуляти. Все село знає, що я спала в машині. І питають мене так з прищуром, типу, втомилися? А я не спала, я просто закинула голову і прикрила очі, і берегла сон малого. І так мала сміливість проїхати через усе село. Я навіть не думала раніше ніколи, що коли їдеш в машині, треба дбати про те, як ти виглядаєш :) Ну але це дрібнички.

Коли йшла до дівчат, уже мені доповіли, що вони малювали в себе в дворі. Фарбами. І питаю ж їх, що вийшло, чим малювали, як воно. А маму їхню (теж городські ггг) аж передьорнуло - ну звідки ти знаєш? Вони ж у себе в дворі, за непрозорими воротами, без нікого. Аннєт, Льошина баба ходила на город по кукурудзу і бачила, сказала Льоші, а той поділився з Альоною, а Альона проїжджала повз мій двір на велику і розказала, що от, таке.

Якось ідем з Альоною повз клуб, дивимось - відкрито, думали зайти. Зазирнули - а там чоловік сидить. Альона підказала, що то голова сільради - я його не впізнала, бо бачила лише раз на сесії, в протилежному кінці кімнати. Я до нього, кажу, хотіла б оце в цій кімнаті з вашого дозволу з дітьми займатись. Обладнати її під свої потреби, жирафа намалювати. І машину. А він  давай щось говорить про те, що ми ще не знаємо, що ви за люди, спочатку пропишіться. Живете - живіть, ми не проти. Але говорить будемо пізніше. Кажу - коли пізніше? Що це міняє? Коли ви на пенсію в серпні вийдете? Одним словом, конструктивної розмови не вийшло. Я теж молодець, якось не думала, що хтось може бути проти. Бо ж клуб 10 років стояв без діла, а миють його зараз, щоб в одній із кімнат зробити фельдшерський пункт. Не чекала опору, тому як слід не будувала стратегію розмови.

Але я до чого. Прийшла тепер до мене гіпертрофована чутка, що тьотьоксані кімнату не дали, бо вона з головою сільради не знайома. Якщо хочете щось робить, то питання можна владнать лише "при лічному разговорі". Гггг я й не знаю, що думать)))

Про Ореста знайома розпитала в односільчан, що він, виявляється, і юрист, і лікар, і журналіст. І що дуже хоче працювать у Лохвицькій лікарні, та місць нема. Пропонували влаштувать судмедекспертом. Одне почуло, інше передало, третє вирішило помогти. 

Ну а ця знайома сама з подивом дізналася, що живе в прокурорській хаті. А прокурор працює в Лохвиці і приїжджає в Христанівку на грядки. Насправді дід колись був слідчим, і не в Лохвиці, а в Дніпродзержинську. Там і живе. Давно на пенсії. Приїжджає в Христанівку звідти на літніх півроку. Таки да, на грядки. Минулого року закрив під свій улюблений шансон 83 літри томатного соку. Видали нам одну банку - саму банку треба повернути. Смачний сік, із солодким перчиком. 

Одним словом, Великий Брат в Христанівці нервово курить на призьбі, під каблуком у бабського телеграфу. Бдзень!

Там вже є шуруп?

Та-дам! Ну то й що! Можна впхати ще один!

чомусь видався важкий день

Знаю, знаю - повний місяць, типу всі знервовані і всім тяжко. Але я надвечір сьогодні просто мертва.

Чисельність мого дитсадка росте, а разом із цим з'являються свої тьорки і напряги. От сьогодні довелося одного чотирирічку вигнати на день. Вже раніше було, що він покрав іграшки, поки ми спали - його мама принесла назад. Я сказала, що ще раз - і вижену. То він від надміру почуттів насрав у мене перед хвірткою і з невитертим задом поліз із гірки кататися. Змусила сестру помити йому попу з милом, а йому сказала, що ще раз і я таки реалізую депортацію. (гг дуже ржачно виглядав він після цього. весь із ніг до голови замурзаний, а навколо попи чиста зона)

Вчора зібралися на річку, а хвіртку знов заміновано. Вирішила собі, що якщо я цього разу знов буду розказувати про те, що це не дуже красіво срать у мене на доріжці, то товариш геть мене не сприйматиме серйозно. І з самого раночку попросила його або вибачитися і пообіцяти, що це не повториться, або геть. Він лишався сидіти на гойдалці і злодійкувато і з викликом на мене дивитися. Що робить - взяла ніжно за руку і під його кволе "не хочу" вивела за хвірточку і сказала приходить завтра.

Товариш виявився страшно гордим і вибачаться не думав. Але сидів на дорозі сам-один весь день практично. Час від часу пробував брати фортецю штурмом, але вибігав сам. Сестра за нього просила постійно. Діти вже сто раз йому розказали, що є простий спосіб вернутися. Ан нєт. Тоді кажу його сестрі. Раз у вас хлопець такий гордий, хай мама прийде, за нього в його присутності вибачиться і скаже, що він більше не буде.

Мама теж ламалася довго. Зрештою, сестра привела малого і каже: ти ж більше не будеш? Він: ага. Ти вибачаєшся? Ага. Ну, тоді я кажу - тоді мир, давай руку. Нехотя так дав, але шо робить - гратися дуже вже хочеться. Ніби ок, до кінця дня був досить керований. Ура.

Пофоткала дітей, а вони ввечері уже з флешкою прибігли))) Ні, кажу, давайте завтра, фотки ще не скидала з фотоапарата. У них є комп!

Привели мені сьогодні нових дівчаток. Із Дніпродзержинська, приїжджають раз на рік на місяць. Такі тоненькі та біленькі на фоні моєї зграї). Мама їхня трохи з нами посиділа. Каже, що їй розказали, що цього року у селі є дитячий майданчик, веди своїх туди. Кажу - ви ж розумієте, це ніякий не майданчик, це мій двір. Але ви дівчат приводьте, тут весело. Години роботи - з 10 до 12 і з 15 до 18 орієнтовно). В 15.00 були як штик)))

Ну але чим більше людей, особливо нових, тим більше це втомлює. Бо це ж усе притирка.

Сиджу увечері вся така мертва, і вже трошки на своїх підрявкую. Добрий муж виходить такий на кухню з баночкою. Пустирнічка? Ага.

Ну і добив, ясєн пєнь. Типу я без критики, просто свої спостереження. Якось чомусь було відчуття, що машину гівна мені на голову припаркували. Але чорт із ним. Не мусять же кожен мій крок і моє починання підтримувати на усіх можливих і неможливих рівнях.

Я ще в дитинстві помітила, що коли я геть втомлена і хочеться почути слова підтримки чи бодай теплий погляд, то на голову сратимуть навіть найближчі. Я, видно, коли втомлена, якісь такі вібрації запускаю, які змушують інших добить-таки.

Фоток в цьому пості не буде, бо ж не можна постити чужих дітей, та ще й голих)))