Історія однієї хвороби

Початок хвороби

Про хворобу я дізналася взимку півтора року тому. Але я ще не знала, що це рак. Під рукою просто збільшився лімфовузол, спочатку не болів.

Мене це налякало. Старшому сину – Енею – було три роки, а Уласу, який народився в серпні, тоді було п'ять місяців. Ми вже жили тут, у селі. У чоловіка Ореста були проблеми з роботою. Всю цю осінь і зиму моє основне світовідчуття було таке, що мені дуже важко. Я дзвонила і плакалася мамі. А вона каже: "Ну так, з двома всім важко".

А ще ж була ця революція. Я ж була активною під час Помаранчевої революції, а тут в селі й з великим пузом я подумала собі: "Вибачте, але я туди не попру. В мене дуже важлива місія – я ношу життя". І в якийсь момент я зрозуміла, що я вигораю, бо виділяється багато енергії, щоб діяти, і я її ніде не спалювала. Хіба що бур'яни рвала. І залипала у Фейсбук.

Про рак

Рак – це клітини, які відмовилися помирати. Нормальні клітини розуміють, що ось почалося їхнє життя, треба зробити те, те і те, а потім піти, щоб звільнити місце новим клітинам. А є такі клітини, в яких ніби забагато енергії і вони вирішили сказати: "Е, ні. Я не здамся. Я прорвуся! Не вмру ніколи". І ще й розмножуються при цьому.

Виходить, що ти в світу запрошуєш багато енергії, бо в тебе нібито є діло. Але насправді ніякого діла ти не робиш, і тебе просто роздуває. Це я зараз ретроспективно так думаю, але тоді я цього ще не "відстрілювала".

Початок хвороби

Я відчула, що в мене збільшився лімфовузол і кажу Оресту: "Якщо це рак?" А він каже: "Чого ти панікуєш". В лютому виліз ще один, пішла вже до лікаря, він направив до гематологів і онкологів. Але з піврічною дитиною на руках і в селі ще тільки по лікарях кататися через лімфовузол. Спочатку воно не боліло, а потім як почало боліти під рукою, то весь березень я конала від болю. Ніякі знеболювальні не брали. Поїхала знову до лікарів, а вони кажуть, що це запалення потової залози, "суче вим'я".

Потім взяли біопсію. Ну і взяли… Спочатку написали "метастази меланоми", потім "саркома", яка взагалі не лікується. Це був повний жах. Чоловік і мама – в шоці. На той момент я дуже мало знала про рак. Для мене рак – це було смерть, це капець, і українські лікарі це ніяк не розвінчували. Ну хіба що перед тим ще помучають хіміотерапією. Хоча потім виявилося, що це не так страшно. Бодуни в мене бували й гірші (сміється).

В Україні мені поставили три різних діагнози – саркома, меланома і лімфома - і їм лінь було щось робити, щоб щось уточнити. А болить усе більше, і знеболювальні взагалі не беруть. Ще й Улас висить на грудях.

Ізраїль

Я шукала позу, в якій болить менше. Знаєш, коли не боліло зовсім? Я лягала в ліжечко, а моя однокласниця Марина, яка поїхала зі мною, сиділа наді мною і читала мені книжку. Я навіть не пам'ятаю, про що була та книжка. Здається, про економіку. Але поки вона читала, поки звучав її голос, мені не боліло зовсім. Я могла засинати.

Про рак і психотерапію

Моя психотерапевт каже мені, що рак – це про любов до себе. Дуже часто про онкохворих кажуть: "Боже, чому цей світ покидають найкращі? Це ж була така хороша людина". А тому що ці люди зазвичай мають поломку в системі. Вони дуже гарно вміють вилюбити інших і зовсім-зовсім не вміють потурбуватися про себе. А якщо й намагаються турбуватися про себе, то не знають, як це робиться. Не вміють у себе спитати, чого вони хочуть. "Якщо всім треба сходити в кіно і розслабитися, то я теж піду в кіно й розслаблюся". Тільки їх розслабляє не кіно, а щось інше.

Тому всім хворим, які до мене звертаються, я повторюю мантру: "Обов'язково відразу йдіть до психотерапевта".

Дуже страшно нагрібає те, що ти бачиш, у якому стані твої оточуючі. Ці чорні обличчя дуже важко пережити. Вони всі теж беруть вину на себе. Повна втрата стержнів. Мама каже: "Я тобі не помогла". Чоловік ходить як лунатик, повна безпомічність, бо коли в мене починаються, наприклад, панічні атаки, він нічого не може зробити.

І я зрозуміла, що мені потрібно то психотерапевта, бо я інакше не вигребу. Мені порадили Ірину Мясникову, яка веде тілесно-орієнтовану терапію, працює з онкохворими і в неї багато досвіду. Це називається процесуальний підхід. У неї нема чіткої схеми, за якою вона веде клієнта, і віддаються більше процесу.

Після перших кількох сеансів у мене припинилися панічні атаки.

Я до останнього надіялася, може це помилка, бо якщо три зовсім не схожих діагнози, то може насправді взагалі нічого нема. Довіри до лікарів не було.

Терапевт сказала: "Давай, ноги в руки – і вперед. Або ти це робиш зараз, або не робиш". Вона дуже гарно повертає до відчуття відповідальності. Або ти - нещасна жертва, яка прийняла рішення нічого не робити і віддаватися у владу цієї системи, яка не працює. Або ти починаєш щось робити.

І тоді за день я зібрала перші три тисячі доларів на лікування і купила квиток до Ізраїлю.

Спочатку я в цей бік взагалі не думала, бо в мене просто не було грошей на Ізраїль. Насправді в мене не було грошей навіть на Україну. А вона каже: "При чому тут гроші? Якщо в тебе дійсно є справжня потреба, то в тебе все буде. Я не знаю як, але все буде. А якщо ти вирішуєш, що в тебе немає такої можливості – а значить, і бажання – то тоді нічого не буде".

Одна зі стратегій, яку я залучала до лікування, це ThetaHealing, яку придумала одна американка. Фактично йдеться про те, як персоналізувати молитву, або чітко сформулювати своє бажання, без усього зайвого, пошукавши бажання в своєму тілі й запитавши його, як воно хоче жити. Треба чітко сформлювати: я точно вирішую, що я хочу жити. Я потрібна цьому світу і я знайду в ньому свою місію і роль. І якщо світ відгукується, то треба зрозуміти, що ти не сам один – "я прорвусь!" – а що ти взаємодієш з середовищем. І по реакції середовища можна визначати, чи ти робиш те, що треба. Бо якщо ти щось робиш, а в тебе суцільні невдачі і все обламується на рівному місці, значить, ти щось не те робиш.

Я не вірила, що я зберу таку суму. Я була вражена і ревіла два тижні. У країні жахлива ситуація, війна. А я прошу не на тепловізори, а прошу величезні суми на… на себе. Так, на себе. І не тому, що я зроблю щось хороше, а просто тому, що я є.

Я не дуже вірила, що щось вийде. Так, у мене багато прикольних знайомих, хороша мережа, але серед них мало дуже багатих людей. Для мене тоді тисяча гривень були значні гроші, а мені треба було кількадесят тисяч доларів. Але за три дні я вже мала 5 тис. доларів, які мені потрібні були на обстеження. І брат купив мені квиток до Ізраїлю.

І завжди приходило рівно стільки грошей, скільки мені було потрібно. Ні більше, ні менше. Копійка в копійку.

В Ізраїлі

Спочатку я дуже намагалася економити. Це ж дають не мені, а на лікування хвороби. Почалися хіміотерапії. Я точно знала, що якщо я вчасно їм, кожні три години, то зі мною буде все в порядку. Але якщо я пропускаю прийом їжі чи затримую, то ховайся, буде дуже погано. А в Ізраїлі їжа дорога. Я жила по людях і мене підгодовували. Якось я була в центрі міста і вирішила, що не буду купувати зараз бутерброд за 5 доларів, а поїду додому і мене нагодують супчиком. Так з собою домовилася. Але так не працює.

Коли я приїхала в Київ і пішла до психотерапевта, вона сказала: "Оксана, далеко ти так не заїдеш. Ти для себе визначся, на що тобі люди дають гроші: на хіміотерапію чи на те, щоб ти вилікувалася? Якщо тебе це дуже хвилює, проведи на Фейсбуку голосування, чи можу я зайвий раз поїсти бутерброд за п'ять доларів, якщо ваша ласка?"

А я ж при цьому знаю, що деякі бабусі, які по радіо почули моє оголошення, поповнюють моїй мамі мобільний на 10 гривень, щоб хоч якось помогти. Це дуже зворушувало і рвало всі плотини.

А психотерапевт каже: "Тобі йде енергія, а ти її не пускаєш. Бо "я не заслужила", "за що ви мене всі так любите?", "я ж така погана", "я не можу віддячити". А так не робиться".

Тоді я розслабилася і почала їсти.

Після другої хімії в мене були хороші показники і чотири наступні я вже докапувала з легшим відчуттям. Але проблема в тому, що дірка під рукою далі не заживала. Ну і в сім'ї все почалося знову кудись скочуватися. Я нагребла на себе дітей, бо вони ж маму рідко бачать, треба ними займатися. Я собі думала так: "Як я можу піти зараз гуляти сама на дві години? Мені що, важко дітей взяти? Не важко. Вони ж будуть з татом плакати за мною. Та й мені буде скучно без них". І сама себе переконала не зробити собі добре.

І в грудні, коли я поїхала на перевірку, мені показало рецидив.

Я прийшла до психотерапевта і кажу: "Нічого не працюєш. Все до пизди ваше лікування". А вона каже: "Тому що ти нічого не міняєш".

І от здається, лише зараз я вже відчуваю, що я насправді щось почала міняти.

У цьому мені ще дуже помогла Ольга Герасим'юк. У нас сильна взаємна симпатія. Ми спілкуємося з нею в чатику так, ніби сиділи за однією партою. Вона – людина дії. А мені чомусь було важко зважитися на якісь прості речі.

Зараз мені вже легше турбувати людей. Для мене було відкриття, що я взагалі можу турбувати людей, маю право на це. Я завжди заходила в метро і ставала так, щоб точно нікому не заважати. Намагалася ні в якому випадку не створювати незручностей іншим людям.  Але я дійшла до думки, що я маю право займати місце в просторі і турбувати людей.

"Оксана, знаєш, хто нікого не турбує?" "Хто?" "Мертві. А поки ти жива, тебе всі турбують і ти всіх турбуй. Це нормально. І конфлікти – це нормально. Це фактор росту".

І я навчилася говорити з людьми трохи по-іншому, і все працює.

Про Ізраїль

В Україні було так. Взяли в мене біопсію. Я прокидаюся після наркозу. До мене підходить мама з чорним обличчям. Каже, що лікарка сказала їй: там саркома, все дуже погано. Те, що недавно були пологи, теж погано. "Що мама, струєм дошки?" – кажу.

А я їду в Ізраїль з тими самими вихідними даними, а вони до цього ставляться як до задачі, прагматично. Є задача, є така статистика і такі варіанти рішення. І лікування відбувається спокійно. Я відчувала хіміотерапію як косметичну процедуру. Приходиш по плану, сідаєш у зручне крісло, А в медсестер немає обличчя такого, ніби тебе вже ховають. Медсестри навпаки всі життєрадісні. Одна з них, родом з Дніпропетровська, навіть забрала мене до себе додому.

Брат Тарас

Я говорила в Ізраїлі з іншими хворими, які казали мені: "Не ведись на всякі інші стратегії. Рак лікує тільки хімія, це доведено. Вибирати інші методи – це суїцид". І я в це увірувала.

Але воно не подіяло, бо був рецидив.

І я стала залучати все, що тільки можна було залучити. Стала ще дужче прислуховуватися до психотерапії. Не просто, щоб поговорити і заспокоїтися, а поговорити – і діяти конструктивно.

Потім включився мій прагматичний і єхидний брат. Він теж мене навчив дещо про любов. Люблять не за те, що ти когось любиш. Тебе або люблять, або не люблять. А від твоєї поведінки і твого самоприниження нічого не залежить. Чим більше ти принижуєшся, тим більше тебе будуть принижувати.

Якось він прийшов дорогий ізраїльський ресторан, взяв звичайний обід і сказав офіціанту: "Мені потрібна зарядка до шостого айфона".

-          У нас немає такої зарядки.

-          Але вона мені потрібна.

-          У нас її немає в меню.

-          Ні, ви не зрозуміли. Де ваш менеджер? У вас дорогий ресторан. Я ваш клієнт, проводжу тут час і мені потрібна зарядка.

В результаті власниця ресторану привезла йому зарядку до шостого айфону і він сказав їй, що тепер вони поліпшили свій сервіс.

Ми з ним гранично різні. Його поведінка – це інша крайність, і не конче потрапляти в такі крайності. Але завжди можна винести для себе якийсь позитивний урок, взяти щось із цього у своє життя.

Поради іншим

Переважно до мене направляють інших хворих, щоб я розказала їм про свій успішний збір коштів.

До рецидиву (грудня) я зібрала за півроку 30 тисяч доларів. А тоді за грудень минулого року ми зібрали ще вдвічі більше. Це дуже багато за такий час. Я збирала сама, хоча можна ще робити це через доброчинні фонди.

Я розказую хворим про те, як збирати гроші, а заодно раджу звертатися до психотерапевта і пояснюю чому. А ще, коли вони пишуть пости у Фейсбуці, я даю свої відгуки. Наприклад, було таке: "Почитала твій пост. Він поганий, тому що півпоста – звинувачення корупційної система, потім агресія, жалість і в результаті твоє оголошення хочеться просто прокрутити, бо це ужас, життя в тебе тяжке. І з цього поста це дуже видно. Ти пишеш "дайте грошей – я вилікуюсь", але якось не віриться. Треба більше конструктиву. Ці оголошення – це свого роду товар, який ти продаєш, в обмін на гроші для свого лікування. Тому ти маєш продавати щось хороше, а не шматок лайна – а тобі за це багато грошей. Продавай щось справжнє, а не котички, пусички, умаратоньки не хочеться. Бо хоча це зворушливо і правда, але звичайна психіка цього не витримує".

Пишіть правду, по ділу і з зарядом конструктиву. Є проблема і ви її вирішуєте, а не все пропало. Хоча якщо ви дійсно встали сьогодні з відчуттям "усе пропало", так і напишіть, але все одно шукайте конструктив. І уявляйте, з ким ви говорите, бо якщо ви кричите в порожнечу і звинувачуєте всіх у байдужості, то ви нічого не зберете.

І ще в цьому всьому має бути якась усмішка, хай навіть гірка.

Найкраще збір іде, коли люди дають гроші регулярно, присідають на це діло.

Мені давали гроші люди, які раніше ніколи в житті нікому не давали грошей. Я в цей бізнес привела нових інвесторів J Для них це було свого роду реаліті-шоу. А герої реаліті шоу бувають ближчими, ніж члени сім'ї, тому що іноді ти витичиш у монітор частіше, ніж на своїх дітей. Особливо коли є драми: падіння, колізії, успіхи і невдачі. Долученим до цього серіалу можна бути не тільки через лайки, а й через гроші.

Мій психотерапевт каже: "Це ж не так, що вони тобі дають, а ти їм – нічого. Це неправда". Бо ти не знаєш, що в нього житті сталося після того, як він тобі дав. Це рішення дорослої людини, і ти не маєш права за неї вирішувати, що їй робити з її грошима. Людина прийняла рішення, значить їй це для чогось потрібно.

(текст створено з допомогою Олега Карп'яка)

лучі поноса безкоштовній медицині

Я навіть не знаю, з я кого краю починати. Бо ця історія звернеть довга, як життя.

Але оскільки в мене тут бложик про переїзд в село, то я почну з цього моменту. Нагадаю, що живемо ми в невеликому селі на Полтавщині за 12 км від райцентру - міста Лохвиця.

Вперше до лікаря довелося звернутися, коли в мене застрягла риб'яча кістка в горлі. Я про це вже писала, ось лінк. Але якщо коротко - ми приїхали машиною у приймальню лікарні, це був вечір. Лора не було, ніхто більше не брався виймати, послали за 60 км в Гадяч. Там допомогу надали, на щастя. Через 3 години після того, як кістка потрапила в горло. Виїхали з дому ми одразу.

Вдруге зі мною трапилася вагітність. Ще раз нагадаю співгромадянам, бо медична допомога у цьому випадку - право, а не обов'язок паціента. І ще скажу, що прописана я все ще в Києві. Ну і по селу пройшла чутка, що в мене пузо, і чутки дійшли до місцевого фельдшерсько-акушерського пункту. Звідти мені подзвонили і попросили прийти. Я прийшла. Кажуть - ви вагітна, ставайте на облік. А я на облік хотіла ставати пізніше, після 30 тижня (так-так, у мене є таке право). Ну, кажу я, вагітність ніхто мені не діагностував, я до вас звернуся в середині червня по потребі.

І звернулася, поставили на облік, понаписувала відмови від аналізів, які здавати не хотіла. Які хотіла, поздавала. Останні відмови писала уже під крик гінеколога: "Пишіть: одказуюсь од мочі". Жартувати про те, що я якраз від неї не одказуюсь, а хочу попридержать, я уже не жартувала. Все було добре, вагітність без ускладнень, ті аналізи, що здані, в нормі. УЗД всякі, кров, снід, гепатит. Базові такі речі.

Ну і от підходить час народжувати, 30-якийсь там тиждень. І гінеколог каже - у вас буде плановий кесарів, ідіть познайомтеся з головним гінекологом району, який здійснить операцію. "Тому шо ви сама не родите, а умрете". Різниця між малими мала бути 2 і 9, шов після першого кесарева в гарному стані, все ок. Кажу: "Ні, я хочу природні пологи". І знов: "Ви умрете, у вас лопне матка". І така пише на першій сторінці обмінної карти: "спайкові процеси в малому тазу". Звідки береться цей діагноз, пояснити не може, шипить, піниться, але не пригорає, наполягає на моїй раптовій смерті. Хлопаю дверима і виходжу. Іду до того ж гінеколога.

А він такий великий, самовдоволений, самовпевнений. Я чемно, добрий день, така ситуація. На що він пояснює, що тут за природні пологи після кесарева ніхто не візьметься, у них немає для цього умов (цілодобово готова операційна і анастезіологи на випадок кесаревого розтину ургентного), тому плановий кесарів без варіантів. І знову розказує, як я вмру. "Лопне, - каже, -  ваша матка, як шарік". Сумарно шість раз вони розказали, як я умру за якихось півгодини.

Кажу: "Мені ваш варіант не підходить". То він виписує направлення в Полтаву народжувати. "Добре, - кажу, - дякую, ага". На 38 тижні. Але поїду, певно, в Київ, бо там батьки, прописка, всі діла. Дякую.

Під вечір дзвонить мені сусідка, землеміром тоді вона в сільраді працювала. Ти до мене підійди, інакше завтра буде плохо. Підхожу: у тебе шов лопне, лягай в лікарню. Ну не *оп же ж вашу мать. Чого землемір має знати про наявність у мене шва? Ну з якого переляку? Ліарська таємниця, всяке таке. Ні, не чули. Вона ж по-хорошому.

Через день чи через два кіпіш по всьому селу. В хату понаїхало: оцей звізда-гінеколог, зам директора лікарні, голова сільради, двоє соцпрацівників. Типу госпіталійзуйтесь. Кажу: "Ну шо таке, в мене навіть не 38 тиждень, чого? От в мене направлення, до побачення". Соц працівники рвуться в хату. Ну з якого дива? Старший прописаний в Києві, я теж. Ну, живем ми зараз тут. А що, це заборонено? Будь-яку хату на курорті будете перевіряти? Чи як?

Потім через пару днів приїжджає цей головний доктор сам, я у сусідки чай п'ю, але вже все село знає, що у нас знову гості. Не йду, чого мені нервуватися, хай Орест сам. Ну і цей гінеколог такий чоловіку каже щось приблизно таке: "От добре, що ви зараз сам. Я приїхав подивитися, чи ви адекватний. Бо у вагітної жінки половина мозку не працює. І ще заодно приїхав перевірити, чи ще не народила, бо ми іноді потім дітей в річці виловлюєм". Нормальний такий текст, правда? Ясно, що його навіть у двір ніхто не пустив і головний акушер району був попрошений їхати своєю дорогою з миром.

Уже тиждень так 39, полювання на мене триває. Я пишу відмову госпіталізуватися, під власну відповідальність. Що їм ще від мене треба? Ан нєт. Соцпрацівники ще раз були. А потім зобов'язали місцеву акушерку являтися до мене щодня. Ну, я весело махала їй рукою. Типу живі, дитя ще не в ріці (блін, мені на голову не налазить).

Ну а потім уже ми дзвонили і викликали швидку, щоб зареєстрували народження дитини. Приїхали і гінеколог (не звізда, бо того би я в дім не пустила, а наша участкова), і педіатр. Оглянули, склали свої протоколи чи як воно там називається. Що всіх оглянули і всі в порядку. І протягом кількох днів одна з медпрацівників змилостивилась і ми отримали документи, потрібні для реєстрації дитини, без проблем і хабарів. Тут лучі поноса на хвилю слабнуть.

А потім починається якась біда зі мною. Звертаюся в лютому до хіруріга з проблемою, він напрявляє на обстеження в Полтаву, бо в Лохвиці нема інфекціоніста, нема гематолога, тощо. Я не їду, думаю, може, так пройде.

Лікуюся сама і сяк і так, не походить, починається загострення.

Їду в Київ, хірург призначає лікування, несумісне з грудним вигодовуванням. А в малого температура 39.8. Далі займаюсь самолікуванням, поки дитя не прийде в порядок хоча б. Канал прориває сам, я міняю пов'язки, але проходить три тижні, а ситуація не йде до загоєння ну ніяк. Їду в Київ, в Борис. Там ставлять дренаж, пропонують розширити канал, ви моя киця, вам боляче, ось присядьте, все ввічливо, гарно, з поясненнями що до чого. Прописали щодня їздити на перев'язку в лікарню.

Ну, я їду назад  і три дні (бо це вихідні) мене перев'язують сестри в хірургічному відділенні Лохвицької лікарні. На третій день сестра каже: "Ну, гною вже нема, кладіть мазь". І я більше не їжджу, кладу мазь. А потім знов очевидно попер гній, і я знову, думаю, поїду на перев'язку. А це будній день, перев'язують таких як я в травматології. Сестра покликала лікаря, і починається повний звиздець і феєрія.

Він без здрасті заходить і починає мою рану давити. Я кричу, бо це страшно боляче. На що він мені каже замовчати, називає істеричкою. Кажу: "Що ви робите і навіщо?" - "Тихо, дєточка, я доктор, я знаю, що роблю. Приставать до тебе буду". Тут я встаю, мені такене годиться. "Ляж!" І знов давить. Я кричу (бо я нормальна людина, мені болить), кажу: "А є, може, якесь знеболення для такої процедури?" - "А шо, я в твою гнояку оце колоть буду?". Поговорили. А потім такий: "А шо це я з тобою панькаюсь, в мене на дверях написано шо? Травматолог. Хірург з тобою панькаться не буде. Лягайте в стаціонар, бо амбулаторно ви не вилікуєтесь. Останетесь без руки". Блін, добре, що не без голови. І пише направлення.

Я руки в ноги і на Київ. Там в Борисі мені розширюють рану, ставлять дренаж, посилають на обстеження, бо причина хвороби все ще невідома і незрозуміла. Частково обстежують (бо навіть у день перемоги більшість спеціалістів працюють).

Тепер тільки щодня їздити в хірургію на перев'язку. У вихідні - в лікарню, в будні - в поліклініку.

Їду сьогодні в лікарню. Перший доктор починає - а чого ви сюди прийшли? Де прописані? Вам не сюди. Кажу, в мене малий груднічок вдома чекає, ви можете тут зробити перев'язку чи ні? "Та ми вам і голову пересадити можем". ААААаааа. Сука. Кажу: "Дякую, поки не треба. То мені куди їхати?". А він: "Я вам не одказую, я просто говорю, шо вот чого до нас". Повз проходить молодий лікар, і мій співрозмовник такий: "Іди, зроби їй. Вона з Бориса".

Ну і цей молодий такий молодий. А чого Борис? А що у вас? Починає робити перев'язку і весь такий дотепний. І скільки ви бабла в Борисі за це заплатили? Ха-ха, сестрі такий, оце да, тут у лікарів зарплати менші, ніж ви оце заплатили. Кажу, прининіть з мене глузувати і знущатися. Я не багата людина і не дурна. Але ситуація ось така. Мені що треба було робити? Каже - прийдіть в цю лікарню і скажіть, що у вас отаке і ви платите половину тої суми, що лишили в Борисі. І вам зроблять краще, бо у нас лікарі кращі, ніж там. Боже, що там в голові. З якого перепугу я маю ввалюватись і називать якісь суми? Якщо мені потрібен уточнений діагноз, я не знаю, чи виправдане втручання, нема фіксованої ціни на консультацію, а коли приходиш, кажуть, що прийшла не туди.

Під кінець він погодився, що без медичної освіти він і сам би не знав, куди краще і як звертатися. Бо справді якось це неочевидно. Сказав, що завтра він знову на зміні і зробить мені перев'язку. Тому що ніби увійшов в ситуацію і по-людськи пожалів.

Мене, блядь, не треба жаліти, мене треба осблужити і лишити мій мозок незайманим. Чому це неможливо без попередніх повчань і знущань??? Ну але я прийму його жалість, бо якщо завтра поїду в ту лікарню, що "моя", то там будуть нові контакти з нашою медициною. Там знов щось придумають, щоб принизити. А тут уже перевірений доктор, який ніби припинив насміхатися і більше не буде.

А, і мила пікантність. Я лежу в перевязочній, а там якийсь доктор в кутку зажимає сетру і мило жартує, а вона йойкає. Чому, чому я їм не заважаю? І чому я не бачила такого в Борисі, який вони так люто ненавидять і не розуміють, чого ці тупі люди несуть в той Борис своє бабло.

До Європи срать і срать, дорогі співвітчизники. Бо пора говорити один до одного з повагою. От просто так. Сходу. Інакше всі рухи в сторону кращого життя просто марні і беззмістовні.

американський гість поїхав

Планував на місяць, а пробув тиждень. Після його від'їзду залишилося багато запитань. Нам він сказав, що тут відпочив і вирішив подорожувати. Оскільки наполовину німець, вирішив махнути в Німеччину якось через Польщу, автобусами, напевно.

Але, що цікаво, залишив свою сумку з речима. Сказав, що у вересні забере. Якось зайшла мова про ціни на нерухомість в українських селах, і він дуже сміявся. Каже, залюбки б тут жив. Ну, я його провела по вулиці, показала, які хати продаються. Одна припала йому до душі, тричі ми ходили в двір. Питаю - а навіщо вона тобі? Каже, жити буду. Типу є певний запас грошей для цього. Чесно, мені якось це дивно звучить. Але в нього є час подумати. А мені залишається лише дивуватися.

Як для початку, тобто як на першого волонтера, може й добре, що він був недовго. Я зроблю свої висновки. І, поки є можливість, видихну. Бо годувати людину - це ніби не складно, я для своїх готую щодня, але от сама відповідальність, вона напрягає. З моїми ніби є можливість прохалтурити, коли настрою нема, вони собі вполюють щось в холодильнику і одне з одним поділяться. А перед гостем якось більшою мірою незручно.

От сьогодні я фактично халтурю. Зранку ще був стерпний сніданок (насмажила сирників з того сиру, що сама зробила), в обід ми перекусили в Лохвиці. Хе-хе, ага, я там знайшла розчудове кафе, де вареники по 11 грн за порцію, а пельмені 14. Вони самі ліплять, тому здебільшого смачно. От сьогодні вперше було тупо все несмачне (недосмажена картопля, недоварені галушки).

А потім я ще здійснила мрію останнього місяця і нарешті вполювала собі річкову рибину на базарі. А то як не прийду, то все більше за долоню вже розібрали. Карасів великих, ясне діло, мені не дісталось, то купила два коропа. Вдома виявилося, що в мене закінчилася фольга, тому я запекла рибу з овочами (цибуля-морква-помідорка). Орест був, ясно, не в захваті, бо не любить вибирати дрібні кості. Малий, в принципі, їв із задоволенням. А я наперлася так, що почувалася неваляшкою і боялася дихнути. Геть би й пірнула в ту рибу, таке воно мені смачне було.

Завтра з Анькою плануємо зробити барбекю із сома. Чрєвоугоднікі.

В мене по мірі росту живота зникає інтерес до городу. Я не подужаю рвати ті бур'яни. Мені оцей жест витягування тепер важко дається. Джеред круто допоміг з частиною капусти, з перцями і частиною помідорів. Але це все частини. Там ще роботи вагон. Хтозна, чи поможе наступний волонтер. Бо шкода вкладеної праці. Помідорок мільйон назав'язувалось. Перці висять. Ранню капусту треба би забрати з городу, поки її якась зараза не доїла. Зовнішнє листя все діряве. На щастя, хоч самі голівки такі дебелячі і не поїджені.

А ще над нами нависає потреба в ремонті бодай нашої хати. Бо під маля я б хотіла, щоб підлога не вбирала пісюки. А щоб покласти лінолеум (ми його вже купили), треба розібратися з пічкою і джерелами зимових тепловтрат (вікна і двері). Ну і, ясно, стіни і стелю треба зробити. Бо який толк класти підлогу, коли на стінах звисають шматки старих шпалер.

І чим далі, тим мені більш не віриться в те, що ми цей ремонт таки зробимо. Може тому не віриться, що я уже не той живчик, що був два тижні тому. А це ж без моєї участі зовсім не обійдеться. Бо треба з хати буде винести тупо все. Бурум-бурум. Цікаво, як воно все буде в результаті.

Такі новини.

приїжджайте допомагати!

Малюк сьогодні приніс жменю спілої смородини. Я глип на кущ - а вона там вся чорна.

Ходила мамі показувати наш садок, а там уже на 4 деревах спілі вишні.

Це я до чого.

Батьки купили собі поряд з нами хатинку, і почали доводити її до ума. Там вже є двоспальне ліжко, односпальне ліжко, шафки, тумбочки, є світло практично у всіх кімнатах (дороблять проводку буквально одразу після свят). Туалет у дворі. Криниця.

Поживати будуть наїздами, але навряд дуже частими, на жаль.

І тому ми ласкаво просимо приїжджати на лікувально-оздоровчі трудотури в Христанівку.

Тут є мільйон видів робіт, і ви завжди зможете вибрати собі щось до душі. Ось неповний перелік варіантів:

- збирати ягоди (наразі це смородина, вишня, полуниця, от-от буде аґрус)
- збирати і сушити трави на лікувальні і просто смачні чаї
- косити траву, перевертати її, загрібати, щоб було сіно
- реанімувати старі сараї (штукатурка стін сумішшю глина-пісок-солома)
- чистити двори від диких насаджень, розширюючи простір для відпочинку
- заготовляти дрова на зиму (газ подорожчав, знаєте?), ліс зовсім поряд
- заготовляти для кіз гілки з дерев на зиму (смачні віники)
- поливати город
- боротися з деякими бур'янами, мульчувати грядки, підпушувати землю, косити межі тощо (город безпечний для здоров'я, обробляємо без грама хімії - ні хімічних добрив, ні отрут)
- різати смачну травичку гусям, курям і каченятам, пригощати їх, наливати їм воду
- створювати цікавий простір для дитячої гри. можна тягати з лісу дерев'яний непотріб і робити гойдалки, смуги перешкод, пісочниці, садові скульптури тощо. власні ідеї вітаються, але раптом ви розгублені, в нас уже є з цього приводу деякі думки
- доводити до ладу хату. Штукатурка, фарбування стін, дизайн і реалізація меблів із підручних матеріалів, тощо
- обладнати місце для купання в ріці (тарзанка ще жива, але от місток з драбинкою розвалили в хлам, а без нього сумно).
- робити лавки з підручних матеріалів в мальовничих куточках села
- читати дитині книжку (хехе, моїй дитині)
- прибирати в хаті (хехе, в моїй хаті, раптом виникне такий порив ггг)

Всі запропоновані роботи покращують самопочуття, настрій, ставлення до себе і до світу. Міняють декорації і дають можливість справді якісно медитнуть-колупнуть-копануть. Логіка ж зрозуміла?

Ми вам оце даєм де жить, приймати душ можна в нас, готувати їсти можна в мультиварці (ми дамо покористуватися, якщо ви обережно і з любов'ю), запрошуєм до спільних трапез (типу всі нормальні люди, гнучко підходимо до ситуації і знаходимо зручні усім рішення), влаштовуємо кіноперегляди (у нас є проектор).

Пишіть листи мені на мило troyachka(на)gmail.com, і ми про все домовимось. Можна і треба задавати питання :)

В липні, якщо раптом нічого не зміниться, в нас волонтеритиме цілий місяць хлопець з Гамерички, а якщо пощастить, то й не один. Приєднуйтесь!

пятімінутка нєнавісті

Кароче, я задовбалася. Купа людей на мене ображені, виявляється, але всі сцють сказати прямо в очі, за що. Їм звичніше дивитися так недобре, займатися напівігноруванням, але при цьому робити вигляд, що в принципі все окей. Щоб не вести незручних розмов.

Я досі вигрібаю за ту публікацію у Вікенді. Виявляється, образилася ще й місцева фельдшерка. Бо в газеті написано, що вона півжиття пропрацювала поваром. Питаю тих, хто мені "доніс" на факт образи: "Це неправда?". Правда. Але та фельдшерка колись давно спершу вивчилась на медсестру, а вже потім пішла працювати поваром. А тепер повернулася до роботи за освітою. А образилася тому, що зі статті можна подумати, що вона диплом фельдшера купила. ТАК ЗНАЙТЕ Ж: вона його не купувала! О, справедливість відновлено.

Скільки тих справедливостей ще - неясно.

Дорогі односільчани! Я пишу про вас те, що чую, фільтрую кілотонни гівна, які ви розповідаєте один про одного. Розповідайте, це нормально. Село є село, ви знаєте одне одного багато років і живете пліч-о-пліч. А життя воно таке життя.

А все, що я пишу сюди, я пишу здебільшого дуже доброзичливо, дуже уважна до того, щоб не писати неправди. Справді, думаю над кожним словом і по три рази перечитую перед тим, як публікувати. Якщо ви помітили якусь несправедливість - кажіть мені, не знаю, можете слати анонімки (ми вже купили поштовий ящик), якщо не можете сказати в очі. Я напишу правду!

Здрастє

Ще є чутка, що через статтю образилася одна мала на мене. Тепер мушу ламати собі голову, яким боком це її стосувалося і який саме пункт їй не до вподоби. Ще до того, як сорока на хвості ту чутку принесла, питала ж її, чи все ок. Бо поведінка таки злегка дивна. Бррр.

Орест каже припиняти дивуватися і забити на них всіх болт. Типу хай думають, що хочуть. Але ні-ні-ні, так не годиться. Мені тут жити. Не те, щоб я хотіла бути хорошою для всіх, але поганою для всіх я точно бути не хочу. Бо хоч кіл на голові мені витешіть, але я переконана, що нічого поганого не роблю. Ні цим блогом, ні будь-яким іншим способом виходу безцінної інформації про наші "мєждусобойчики" в світ.

Люди нормально почуваються, коли варяться тихенько в своєму болоті. А коли пишуть - ой, і там пахне, і там слизько - то це вже погано. Не болото погане, а погано, що написали про це. Бо це ж сором, що у нас є болота.

І це ще не вся колекція образ. Підозрюю, що собака зарита і в місцевому близькому мені оточенні. І вона-то найбільше і муляє. Напишу ще два слова - точно усугублю. Ну от. Але мені не байдуже! Мені це муляє! Я не знаю, в чому проблема!

І про хороше. Випав сніг, у нас дуже гарно. І санки, і сонце, і снігові баби, і кидання снігу лопатами. Отакі ось докази.

Оце якраз видно нашу поштову скриньку

Отакий набір найнеобхіднішого

Квіти гарні і взимку, хай навіть сухі

І ще в мене нова учениця. Англійська з нуля. Уже було два заняття, і я дуже задоволена, у мене прямо піднесення. Такі учні дуже гарно піднімають думку про себе у будь-якого вчителя, бо вчаться фактично самі і ловлять на льоту. Тьху-тьху щоб не перехвалити.

А ще я знову стала згадувати як робиться йога і в мене є з ким займатись. Нас аж четверо! Завтра знову. Минулого разу гарно відчувалися плечі і попа (я каралєва ар-енд-бі і хіп-хопа).

Ну і чомусь не маю ні на що часу. Зовсім. Голови нема як підняти.

Ще читайте блог чоловіка на блоггерсі, його ж блог в жж.

кістка в горлі

Всім зараз, ясне діло, не до того, але я все ж розкажу про свою пригоду із кісткою в горлі. Це ж мій щоденник, зрештою. Сподіваюся, колись буду це перечитувати своїм дітям і вони не віритимуть, що такий бардак можливий.

Одним словом, сиділи ми, вечеряли. Гарний був вечір, все смачно. Говорили про щось хороше, і тут раптом я здуру беру і разом із картоплею закидаю в самісіньке горло риб`ячу костомаху. Ковтати не можу - дуже боляче, ВОНА - ТАМ. Побігла у ванну на доблесну нерівну боротьбу. І так, і сяк, і сичала, і гавкала. Вона - там. Ванна красіііва, капець.

Нє, кажу, муж, запрягай коня, їдем. Не дістану. І страшно так. Заспокоїлася, намагаюся горлом не ворушити і рівно дихати, вдягнула малого і себе.

Останні метри до Лохвицької районної лікарні думала, що все, нема сил терпіти. Ковтати просто неможливо і страшно. Невідомо, куди вона посунеться, та кістка. А я в анатомії горла не дуже так розбираюсь. Є лише стійке переконання, що там усе дуже важливе.

Приїхали. А там тітоньки такі на розслабоні. Давно їли рибу? Показую на пальцях. 2 часа назад? Ні, 20 хвилин. Сьогодні?

Зараз, кажуть, нікого на чергуванні нема. Лише дві людини в Лохвиці мають право дивитися горло, і їх нема. Черговий лікар взяв відгули. Щас-щас, уже звоним. Ой, трубку не бере. Ви маєте гроші? Ще є приватний (той, що звільнився і відкрив навпроти лікарні свій кабінет). Можете собі дозволити? Дзвоним. І так повіііільно все, повільно говорять, повільно думають, нікуди не поспішають. За манерою телефонної розмови з лікарями закралася підозра, що не дуже тверезі. Так, Данило в Полтаві (ой, простіть, шо побезпокоїли), а приватний поїхав до батька в Токарі і сьогодні вертатися не планує.

Заходить здоровезний дядько. О, це полосний хірург! Розказали, а він дивиться так дивно-дивно. Вже потім Орест мені в машині сказав, що від нього несло диким перегаром. Навіть заглядати не схотів. Каже, може стоматологи хай дивляться. Подзвонили одній - вона відхрестилась. А я при чом?

А я так смачно спльовую в їхній умивальник - ковтати-то не можу.

Нічим помогти не можем. Нема докторів. Кажу: Сенча, Червонозаводське, Пирятин. Де є лікар? Ви можете зв`язатися? Щоб дурно не кататись. Да.... Щас. Подзвонили начмеду. Такі діла. У вас є номери інших лікарень? Спокойно, уже начмед буде дзвонити. Сидіть. Тьху.

А мене пробирає дикий відчай. Я тут вмираю, в мене кістка рве горло, а вони якось і не рипаються. І не поспішають. І не переймаються. І спокійно так кажуть: доктор збив. Хай начмед звонить.

Відправили нас в Гадяч. Ліхтарів на трасі нема, не дорога, а пісня. 55 км їхали півтори години, бо стрьомно. Фури сліплять, узбіччя як такого нема, плюс прекрасні полтавські пагорби. А, ну і дощ-мряка, як же без цього.

Гадяцька лікарня, порівняно з Лохвицькою, це така Європа! Навіть на рівні яскравості лампочок. Адекватний персонал, швидке реагування. За 10 хв з дому машиною швидкої допомоги привезли нам ЛОРа. Я таких приємних лікарів давно не зустрічала. Звертався по імені, торкався обережно, не нервувався, зважав на індивідуальні особливості, не засуджував, переймався.

Сказав, що гарантує, що кістки в горлі нема. Але вона наробила сильної біди, пробила якусь задню стінку наскрізь, роздряпала гортань, пошкодила магдалину. Мигдалина набрякла, і тому є відчуття ріжучої болі і стороннього тіла. Сказав полоскати горло і пити валер`янку.

Абдєлалісь льогкім іспугом.

Але якби кістка таки лишилася і потрібне було б більш швидке реагування (кістка в горло попала в 18.40. Лікар дивився мене в 21.45), то був би мені капут.

Згадала, ще в Гадячі переді мною в приймальню потрапила бабуся. Кардіологія. Стогне і ойкає, їй роблять кардіаграму і я чую, як хтось із медиків каже: да, вам погано, але уявіть, як буде вашим близьким, лікарства ж такі дорогі! Уміють втішити, нічого не скажеш. Правда, родича, який збирався додому, гарно втішали. Сказали, що бабулька відійде, що таке буває, все буде гаразд, не хвилюйтесь.

Вдома ми були в 23.09. Малюк заснув ще в машині. Всю дорогу туди мене жалів (міцно обіймав і цьомав, коли стогнала), всю дорогу назад - спав. До ранку горло підзажило і ковтала уже без проблем. Відчувалося, що там вавка, але не так боляче, як ангіна. Правда, зранку помітила, що капіляри в очах і навколо полопались. Ходжу тепер, людей лякаю.

Треба себе берегти, що я можу сказати. І ви себе бережіть. Бо ось бачите, отака срака на рівному місці.

Тут іще в себе чоловік написав, зі свого боку.