четвер, 28 листопада 2013 р.

кістка в горлі

Всім зараз, ясне діло, не до того, але я все ж розкажу про свою пригоду із кісткою в горлі. Це ж мій щоденник, зрештою. Сподіваюся, колись буду це перечитувати своїм дітям і вони не віритимуть, що такий бардак можливий.

Одним словом, сиділи ми, вечеряли. Гарний був вечір, все смачно. Говорили про щось хороше, і тут раптом я здуру беру і разом із картоплею закидаю в самісіньке горло риб`ячу костомаху. Ковтати не можу - дуже боляче, ВОНА - ТАМ. Побігла у ванну на доблесну нерівну боротьбу. І так, і сяк, і сичала, і гавкала. Вона - там. Ванна красіііва, капець.

Нє, кажу, муж, запрягай коня, їдем. Не дістану. І страшно так. Заспокоїлася, намагаюся горлом не ворушити і рівно дихати, вдягнула малого і себе.

Останні метри до Лохвицької районної лікарні думала, що все, нема сил терпіти. Ковтати просто неможливо і страшно. Невідомо, куди вона посунеться, та кістка. А я в анатомії горла не дуже так розбираюсь. Є лише стійке переконання, що там усе дуже важливе.

Приїхали. А там тітоньки такі на розслабоні. Давно їли рибу? Показую на пальцях. 2 часа назад? Ні, 20 хвилин. Сьогодні?

Зараз, кажуть, нікого на чергуванні нема. Лише дві людини в Лохвиці мають право дивитися горло, і їх нема. Черговий лікар взяв відгули. Щас-щас, уже звоним. Ой, трубку не бере. Ви маєте гроші? Ще є приватний (той, що звільнився і відкрив навпроти лікарні свій кабінет). Можете собі дозволити? Дзвоним. І так повіііільно все, повільно говорять, повільно думають, нікуди не поспішають. За манерою телефонної розмови з лікарями закралася підозра, що не дуже тверезі. Так, Данило в Полтаві (ой, простіть, шо побезпокоїли), а приватний поїхав до батька в Токарі і сьогодні вертатися не планує.

Заходить здоровезний дядько. О, це полосний хірург! Розказали, а він дивиться так дивно-дивно. Вже потім Орест мені в машині сказав, що від нього несло диким перегаром. Навіть заглядати не схотів. Каже, може стоматологи хай дивляться. Подзвонили одній - вона відхрестилась. А я при чом?

А я так смачно спльовую в їхній умивальник - ковтати-то не можу.

Нічим помогти не можем. Нема докторів. Кажу: Сенча, Червонозаводське, Пирятин. Де є лікар? Ви можете зв`язатися? Щоб дурно не кататись. Да.... Щас. Подзвонили начмеду. Такі діла. У вас є номери інших лікарень? Спокойно, уже начмед буде дзвонити. Сидіть. Тьху.

А мене пробирає дикий відчай. Я тут вмираю, в мене кістка рве горло, а вони якось і не рипаються. І не поспішають. І не переймаються. І спокійно так кажуть: доктор збив. Хай начмед звонить.

Відправили нас в Гадяч. Ліхтарів на трасі нема, не дорога, а пісня. 55 км їхали півтори години, бо стрьомно. Фури сліплять, узбіччя як такого нема, плюс прекрасні полтавські пагорби. А, ну і дощ-мряка, як же без цього.

Гадяцька лікарня, порівняно з Лохвицькою, це така Європа! Навіть на рівні яскравості лампочок. Адекватний персонал, швидке реагування. За 10 хв з дому машиною швидкої допомоги привезли нам ЛОРа. Я таких приємних лікарів давно не зустрічала. Звертався по імені, торкався обережно, не нервувався, зважав на індивідуальні особливості, не засуджував, переймався.

Сказав, що гарантує, що кістки в горлі нема. Але вона наробила сильної біди, пробила якусь задню стінку наскрізь, роздряпала гортань, пошкодила магдалину. Мигдалина набрякла, і тому є відчуття ріжучої болі і стороннього тіла. Сказав полоскати горло і пити валер`янку.

Абдєлалісь льогкім іспугом.

Але якби кістка таки лишилася і потрібне було б більш швидке реагування (кістка в горло попала в 18.40. Лікар дивився мене в 21.45), то був би мені капут.

Згадала, ще в Гадячі переді мною в приймальню потрапила бабуся. Кардіологія. Стогне і ойкає, їй роблять кардіаграму і я чую, як хтось із медиків каже: да, вам погано, але уявіть, як буде вашим близьким, лікарства ж такі дорогі! Уміють втішити, нічого не скажеш. Правда, родича, який збирався додому, гарно втішали. Сказали, що бабулька відійде, що таке буває, все буде гаразд, не хвилюйтесь.

Вдома ми були в 23.09. Малюк заснув ще в машині. Всю дорогу туди мене жалів (міцно обіймав і цьомав, коли стогнала), всю дорогу назад - спав. До ранку горло підзажило і ковтала уже без проблем. Відчувалося, що там вавка, але не так боляче, як ангіна. Правда, зранку помітила, що капіляри в очах і навколо полопались. Ходжу тепер, людей лякаю.

Треба себе берегти, що я можу сказати. І ви себе бережіть. Бо ось бачите, отака срака на рівному місці.

Тут іще в себе чоловік написав, зі свого боку.

4 коментарі:

  1. Додам від себе.
    Не можу судити за всю Лохвицьку лікарню, але чергова зміна на яку ми натрапили це просто позорище медицині, це я вам, як колишній медик кажу. що надивився і ситуацій і бригад.
    Лікарка що була чергова навіть не роздягнулась з верхнього одягу, бо вона через пів години здає зміну, тому чекайте чергового лікаря, він хвилин за 20 буде. Це перший звиздець, що мене вибісив, не говорячи про підозру, що вона під шафе, бо була косноязича.
    Я кажу, девочки випадок ургентний, рухайте задами, робіть щось. Видно це слово щось там увімкнуло, бо почали рухатись трішечки швидше. Зробили спробу кудись подзвонити і увага, всім до кого дзвонила на той час ще чергова лікарка вона ставила одне і те саме питання, таким флегматичним тоном в розтяжечку, - а які мої дії? більше ніж пів години вони нічого не робили, телефонували з під палки і все.
    Весь час що там ми перебували вони просто сиділи і лупали на нас очима і на запитання що робити відповідали, що не знають. Після погроз рознести все к єбеням, подзвонили начмеду. Деталі в тексті Оксани. Полосний хірург який і був тим черговим лікарем, прибув і від нього добряче так разило перегаром. Що мене просто вкурвлює, що наші лікарі стали криворукі і вже навіть не можуть-не хочуть допомогти людині бо це не їх профіль. Це ж реально у випадку чогось критичного, людина б стекла кров'ю.
    У журнал нас так і не записали, хоч я і вимагав, так зробили записку на папірчику, не було часу з ними прирікатись, повів жону в Гадич.
    Дорога в рай, мабуть виглядає так, як та по якій ми їхали, для перевірки почуттів віруючих. Ні стовпчиків, ні узбіч, ні розмітки у більшості випадків (це дорога районного значення).
    Ще я не розумію, чому на всіх перехрестях у місті не ставлять дороговказ до лікарні?
    От тако ось фігня. І я розумію, що тут особливо нічого не зробиш, бо біда людей у головах, вони в медицині щоб заробляти чи ще для якоїсь хірні. Звільниш їх, так вони відкриють навпроти лікарні приватний кабінет і дертимуть по 100 гривень за прийом і люди йтимуть, бо державних лікарів не має.

    ВідповістиВидалити
  2. Добрий вечір. Я родом з Лохвиці. Надибала Ваш блог на ЛБ, додала в закладки, бо ж цікаво, як немісцева людина сприйме наші реалії і менталітет. Щодо лікарні: здається, тут завжди була ж..., бо їздили по лікарях у Полтаву, Гадяч, Лубни, навіть Сенчу (!). Приблизно така ж халепа, як у Вас, у дитинстві була зі мною, тільки не з рибною кісткою, а з шматочком лаврового листа. Готувалися їхати в Полтаву на операцію, та якось викашляла. А бачили б Ви мій шрам від апендициту в дитинстві - як на полі бою штопали, ще й болів років до 25. Хоч мій батько і був не остання людина в Лохвиці, а в таких райцентрах, як Ви знаєте, це має велике значення.
    Будьте здорові.
    Катерина.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. який цікавий коментар! сподіваюся раз так довго тут була така ж..., то може щось зміниться на краще. бо гірше ж нікуди)))

      Видалити