кістка в горлі

Всім зараз, ясне діло, не до того, але я все ж розкажу про свою пригоду із кісткою в горлі. Це ж мій щоденник, зрештою. Сподіваюся, колись буду це перечитувати своїм дітям і вони не віритимуть, що такий бардак можливий.

Одним словом, сиділи ми, вечеряли. Гарний був вечір, все смачно. Говорили про щось хороше, і тут раптом я здуру беру і разом із картоплею закидаю в самісіньке горло риб`ячу костомаху. Ковтати не можу - дуже боляче, ВОНА - ТАМ. Побігла у ванну на доблесну нерівну боротьбу. І так, і сяк, і сичала, і гавкала. Вона - там. Ванна красіііва, капець.

Нє, кажу, муж, запрягай коня, їдем. Не дістану. І страшно так. Заспокоїлася, намагаюся горлом не ворушити і рівно дихати, вдягнула малого і себе.

Останні метри до Лохвицької районної лікарні думала, що все, нема сил терпіти. Ковтати просто неможливо і страшно. Невідомо, куди вона посунеться, та кістка. А я в анатомії горла не дуже так розбираюсь. Є лише стійке переконання, що там усе дуже важливе.

Приїхали. А там тітоньки такі на розслабоні. Давно їли рибу? Показую на пальцях. 2 часа назад? Ні, 20 хвилин. Сьогодні?

Зараз, кажуть, нікого на чергуванні нема. Лише дві людини в Лохвиці мають право дивитися горло, і їх нема. Черговий лікар взяв відгули. Щас-щас, уже звоним. Ой, трубку не бере. Ви маєте гроші? Ще є приватний (той, що звільнився і відкрив навпроти лікарні свій кабінет). Можете собі дозволити? Дзвоним. І так повіііільно все, повільно говорять, повільно думають, нікуди не поспішають. За манерою телефонної розмови з лікарями закралася підозра, що не дуже тверезі. Так, Данило в Полтаві (ой, простіть, шо побезпокоїли), а приватний поїхав до батька в Токарі і сьогодні вертатися не планує.

Заходить здоровезний дядько. О, це полосний хірург! Розказали, а він дивиться так дивно-дивно. Вже потім Орест мені в машині сказав, що від нього несло диким перегаром. Навіть заглядати не схотів. Каже, може стоматологи хай дивляться. Подзвонили одній - вона відхрестилась. А я при чом?

А я так смачно спльовую в їхній умивальник - ковтати-то не можу.

Нічим помогти не можем. Нема докторів. Кажу: Сенча, Червонозаводське, Пирятин. Де є лікар? Ви можете зв`язатися? Щоб дурно не кататись. Да.... Щас. Подзвонили начмеду. Такі діла. У вас є номери інших лікарень? Спокойно, уже начмед буде дзвонити. Сидіть. Тьху.

А мене пробирає дикий відчай. Я тут вмираю, в мене кістка рве горло, а вони якось і не рипаються. І не поспішають. І не переймаються. І спокійно так кажуть: доктор збив. Хай начмед звонить.

Відправили нас в Гадяч. Ліхтарів на трасі нема, не дорога, а пісня. 55 км їхали півтори години, бо стрьомно. Фури сліплять, узбіччя як такого нема, плюс прекрасні полтавські пагорби. А, ну і дощ-мряка, як же без цього.

Гадяцька лікарня, порівняно з Лохвицькою, це така Європа! Навіть на рівні яскравості лампочок. Адекватний персонал, швидке реагування. За 10 хв з дому машиною швидкої допомоги привезли нам ЛОРа. Я таких приємних лікарів давно не зустрічала. Звертався по імені, торкався обережно, не нервувався, зважав на індивідуальні особливості, не засуджував, переймався.

Сказав, що гарантує, що кістки в горлі нема. Але вона наробила сильної біди, пробила якусь задню стінку наскрізь, роздряпала гортань, пошкодила магдалину. Мигдалина набрякла, і тому є відчуття ріжучої болі і стороннього тіла. Сказав полоскати горло і пити валер`янку.

Абдєлалісь льогкім іспугом.

Але якби кістка таки лишилася і потрібне було б більш швидке реагування (кістка в горло попала в 18.40. Лікар дивився мене в 21.45), то був би мені капут.

Згадала, ще в Гадячі переді мною в приймальню потрапила бабуся. Кардіологія. Стогне і ойкає, їй роблять кардіаграму і я чую, як хтось із медиків каже: да, вам погано, але уявіть, як буде вашим близьким, лікарства ж такі дорогі! Уміють втішити, нічого не скажеш. Правда, родича, який збирався додому, гарно втішали. Сказали, що бабулька відійде, що таке буває, все буде гаразд, не хвилюйтесь.

Вдома ми були в 23.09. Малюк заснув ще в машині. Всю дорогу туди мене жалів (міцно обіймав і цьомав, коли стогнала), всю дорогу назад - спав. До ранку горло підзажило і ковтала уже без проблем. Відчувалося, що там вавка, але не так боляче, як ангіна. Правда, зранку помітила, що капіляри в очах і навколо полопались. Ходжу тепер, людей лякаю.

Треба себе берегти, що я можу сказати. І ви себе бережіть. Бо ось бачите, отака срака на рівному місці.

Тут іще в себе чоловік написав, зі свого боку.