і знову разом

У нас тепер оформилася різниця між вихідними і будніми днями. Зараз малий прокидається і засинає зі словом "діти", а в будні їх просто нема - всі в школі і в садочку. Зате на вихідних ми відриваємось! Як оце сьогодні. Гарна тиха погода і всі в зборі. Все, як влітку, тільки ми вже ближчі, діти всі трішки доросліші і одягнені.

 "Диви, як я можу!" - хвалиться Даня.

Старші роблять собі луки з бузку. Не хіпстерські, а щоб стріляти.

Гогена їде в магазин (Не пам`ятаю, чи розказувала, але Вовка дає всім прізвиська. Льошик, який і справді дуже кумедно ходить, отримав поганяло "Чаплі", або "Чарлі Чаплі". Як Олена перетворилася на Гогену я не знаю, але я дивилася роботи Гогена, і він якраз таких дівчаток малював. Самого Вовку називають "Боцик" - від боцмана, із приказки "дурний, як боцман").

Олену обступають малі: "А хто це до вас приїжджав, що ти по горілку ходила?". Не зізналася. Ніхто не приїжджав.

З її двору діти виволокли дитячий скутер без передніх коліс. Енею не хтіли давати, то ми пішли додому за своїм великом. Яся навіть Дані, який і не хотів ділитися, пробував по вухах надавати. Тільки б ми не йшли додому. Але ми обіцяли вернутися, і Даню залишили в спокої. Коли повернулися, скутер був уже у Гогени під хатою.

Тому встановили дружню чергу на єдиний транспортний засіб і поїхали гуляти. Як не дивно, Еней ділився без проблем.

Тут приїхала ще Альона. "Не фотографіруйте!" - кричить. Ну але хто б її слухав. Ледь вмовила її вдягнути куртку, забрала велик і катала малого на рамі. Оце він зацінив!

На вигоні вирішили, що йдем на ставок. А це так добряче вниз, а потім назад так добряче вгору. Я недавно нила, що от прийшла зима, і я наїла зайві кіло сала. Так от Еней почув мої страждання і цей тиждень активно працює моїм фітнес-тренером. У тьоті Люби забрав із двору скакалку, і тепер подовгу просить мене стрибати. А сам підскакує поряд і рже. Плюс треба обов`язково з ним танцювати під музику, і особливо тоді, коли тато лупить в барабан і співає пісні із жанру "шо віжу о том пою". Ну і тепер прогулянка в яр по свіжому повітрю. Дієво - за тиждень мінус три кіло.

Ставок уже близько. Ми з Енеєм пасем задніх, але він іде ногами, що не може не тішити. На фоні там видніються наші дружочки.

Ото якось так все. Потім в фотоапараті сіла батарея, і тому купу всього, що було, ви не побачите.

І ще розкажу одну бувальщину. Позавчора з кумою і одною молодою багатодітною вдовою їздили в Лохвицю моєю машиною. Типу туди й назад. Виїхали в 10, вернулися в півчетвертої.

"Щас, подожди, пять менут, ми в собезі" - говорить мені в трубку Марина і через півгодини вивалює з меблевого магазину. "Да, неудобно получилось, що так задержали тебе. Останови біля аптеки". Півгодини прочекали їх з малим в машині, а тоді пішли шукати. Виявляється, дівчата купили собі по величезному сенсорному телефону. Кредит оформлювали півтори години. Кума купила собі білий, вдова - чорний. А що, дівчата теж хочуть в Європу. І пофіг, що з голим задом (у них в хатах нема ні води, ні газу. Одна криниця на два двора.)

Тут якесь дуже особливе бачення того, що важливо, а що - ні. На днях жаліється мені, каже - оце найбільше не люблю оце топить і їсти варить. Ну та ясно, на дровах. Кажу - купи собі мультиварку, найдешевша десь гривень 600, і будеш мати щастя. Агга, щас. Головне не зручність, а краса і престиж. (Напевно).