неділя, 10 травня 2015 р.

лучі поноса безкоштовній медицині

Я навіть не знаю, з я кого краю починати. Бо ця історія звернеть довга, як життя.

Але оскільки в мене тут бложик про переїзд в село, то я почну з цього моменту. Нагадаю, що живемо ми в невеликому селі на Полтавщині за 12 км від райцентру - міста Лохвиця.

Вперше до лікаря довелося звернутися, коли в мене застрягла риб'яча кістка в горлі. Я про це вже писала, ось лінк. Але якщо коротко - ми приїхали машиною у приймальню лікарні, це був вечір. Лора не було, ніхто більше не брався виймати, послали за 60 км в Гадяч. Там допомогу надали, на щастя. Через 3 години після того, як кістка потрапила в горло. Виїхали з дому ми одразу.

Вдруге зі мною трапилася вагітність. Ще раз нагадаю співгромадянам, бо медична допомога у цьому випадку - право, а не обов'язок паціента. І ще скажу, що прописана я все ще в Києві. Ну і по селу пройшла чутка, що в мене пузо, і чутки дійшли до місцевого фельдшерсько-акушерського пункту. Звідти мені подзвонили і попросили прийти. Я прийшла. Кажуть - ви вагітна, ставайте на облік. А я на облік хотіла ставати пізніше, після 30 тижня (так-так, у мене є таке право). Ну, кажу я, вагітність ніхто мені не діагностував, я до вас звернуся в середині червня по потребі.

І звернулася, поставили на облік, понаписувала відмови від аналізів, які здавати не хотіла. Які хотіла, поздавала. Останні відмови писала уже під крик гінеколога: "Пишіть: одказуюсь од мочі". Жартувати про те, що я якраз від неї не одказуюсь, а хочу попридержать, я уже не жартувала. Все було добре, вагітність без ускладнень, ті аналізи, що здані, в нормі. УЗД всякі, кров, снід, гепатит. Базові такі речі.

Ну і от підходить час народжувати, 30-якийсь там тиждень. І гінеколог каже - у вас буде плановий кесарів, ідіть познайомтеся з головним гінекологом району, який здійснить операцію. "Тому шо ви сама не родите, а умрете". Різниця між малими мала бути 2 і 9, шов після першого кесарева в гарному стані, все ок. Кажу: "Ні, я хочу природні пологи". І знов: "Ви умрете, у вас лопне матка". І така пише на першій сторінці обмінної карти: "спайкові процеси в малому тазу". Звідки береться цей діагноз, пояснити не може, шипить, піниться, але не пригорає, наполягає на моїй раптовій смерті. Хлопаю дверима і виходжу. Іду до того ж гінеколога.

А він такий великий, самовдоволений, самовпевнений. Я чемно, добрий день, така ситуація. На що він пояснює, що тут за природні пологи після кесарева ніхто не візьметься, у них немає для цього умов (цілодобово готова операційна і анастезіологи на випадок кесаревого розтину ургентного), тому плановий кесарів без варіантів. І знову розказує, як я вмру. "Лопне, - каже, -  ваша матка, як шарік". Сумарно шість раз вони розказали, як я умру за якихось півгодини.

Кажу: "Мені ваш варіант не підходить". То він виписує направлення в Полтаву народжувати. "Добре, - кажу, - дякую, ага". На 38 тижні. Але поїду, певно, в Київ, бо там батьки, прописка, всі діла. Дякую.

Під вечір дзвонить мені сусідка, землеміром тоді вона в сільраді працювала. Ти до мене підійди, інакше завтра буде плохо. Підхожу: у тебе шов лопне, лягай в лікарню. Ну не *оп же ж вашу мать. Чого землемір має знати про наявність у мене шва? Ну з якого переляку? Ліарська таємниця, всяке таке. Ні, не чули. Вона ж по-хорошому.

Через день чи через два кіпіш по всьому селу. В хату понаїхало: оцей звізда-гінеколог, зам директора лікарні, голова сільради, двоє соцпрацівників. Типу госпіталійзуйтесь. Кажу: "Ну шо таке, в мене навіть не 38 тиждень, чого? От в мене направлення, до побачення". Соц працівники рвуться в хату. Ну з якого дива? Старший прописаний в Києві, я теж. Ну, живем ми зараз тут. А що, це заборонено? Будь-яку хату на курорті будете перевіряти? Чи як?

Потім через пару днів приїжджає цей головний доктор сам, я у сусідки чай п'ю, але вже все село знає, що у нас знову гості. Не йду, чого мені нервуватися, хай Орест сам. Ну і цей гінеколог такий чоловіку каже щось приблизно таке: "От добре, що ви зараз сам. Я приїхав подивитися, чи ви адекватний. Бо у вагітної жінки половина мозку не працює. І ще заодно приїхав перевірити, чи ще не народила, бо ми іноді потім дітей в річці виловлюєм". Нормальний такий текст, правда? Ясно, що його навіть у двір ніхто не пустив і головний акушер району був попрошений їхати своєю дорогою з миром.

Уже тиждень так 39, полювання на мене триває. Я пишу відмову госпіталізуватися, під власну відповідальність. Що їм ще від мене треба? Ан нєт. Соцпрацівники ще раз були. А потім зобов'язали місцеву акушерку являтися до мене щодня. Ну, я весело махала їй рукою. Типу живі, дитя ще не в ріці (блін, мені на голову не налазить).

Ну а потім уже ми дзвонили і викликали швидку, щоб зареєстрували народження дитини. Приїхали і гінеколог (не звізда, бо того би я в дім не пустила, а наша участкова), і педіатр. Оглянули, склали свої протоколи чи як воно там називається. Що всіх оглянули і всі в порядку. І протягом кількох днів одна з медпрацівників змилостивилась і ми отримали документи, потрібні для реєстрації дитини, без проблем і хабарів. Тут лучі поноса на хвилю слабнуть.

А потім починається якась біда зі мною. Звертаюся в лютому до хіруріга з проблемою, він напрявляє на обстеження в Полтаву, бо в Лохвиці нема інфекціоніста, нема гематолога, тощо. Я не їду, думаю, може, так пройде.

Лікуюся сама і сяк і так, не походить, починається загострення.

Їду в Київ, хірург призначає лікування, несумісне з грудним вигодовуванням. А в малого температура 39.8. Далі займаюсь самолікуванням, поки дитя не прийде в порядок хоча б. Канал прориває сам, я міняю пов'язки, але проходить три тижні, а ситуація не йде до загоєння ну ніяк. Їду в Київ, в Борис. Там ставлять дренаж, пропонують розширити канал, ви моя киця, вам боляче, ось присядьте, все ввічливо, гарно, з поясненнями що до чого. Прописали щодня їздити на перев'язку в лікарню.

Ну, я їду назад  і три дні (бо це вихідні) мене перев'язують сестри в хірургічному відділенні Лохвицької лікарні. На третій день сестра каже: "Ну, гною вже нема, кладіть мазь". І я більше не їжджу, кладу мазь. А потім знов очевидно попер гній, і я знову, думаю, поїду на перев'язку. А це будній день, перев'язують таких як я в травматології. Сестра покликала лікаря, і починається повний звиздець і феєрія.

Він без здрасті заходить і починає мою рану давити. Я кричу, бо це страшно боляче. На що він мені каже замовчати, називає істеричкою. Кажу: "Що ви робите і навіщо?" - "Тихо, дєточка, я доктор, я знаю, що роблю. Приставать до тебе буду". Тут я встаю, мені такене годиться. "Ляж!" І знов давить. Я кричу (бо я нормальна людина, мені болить), кажу: "А є, може, якесь знеболення для такої процедури?" - "А шо, я в твою гнояку оце колоть буду?". Поговорили. А потім такий: "А шо це я з тобою панькаюсь, в мене на дверях написано шо? Травматолог. Хірург з тобою панькаться не буде. Лягайте в стаціонар, бо амбулаторно ви не вилікуєтесь. Останетесь без руки". Блін, добре, що не без голови. І пише направлення.

Я руки в ноги і на Київ. Там в Борисі мені розширюють рану, ставлять дренаж, посилають на обстеження, бо причина хвороби все ще невідома і незрозуміла. Частково обстежують (бо навіть у день перемоги більшість спеціалістів працюють).

Тепер тільки щодня їздити в хірургію на перев'язку. У вихідні - в лікарню, в будні - в поліклініку.

Їду сьогодні в лікарню. Перший доктор починає - а чого ви сюди прийшли? Де прописані? Вам не сюди. Кажу, в мене малий груднічок вдома чекає, ви можете тут зробити перев'язку чи ні? "Та ми вам і голову пересадити можем". ААААаааа. Сука. Кажу: "Дякую, поки не треба. То мені куди їхати?". А він: "Я вам не одказую, я просто говорю, шо вот чого до нас". Повз проходить молодий лікар, і мій співрозмовник такий: "Іди, зроби їй. Вона з Бориса".

Ну і цей молодий такий молодий. А чого Борис? А що у вас? Починає робити перев'язку і весь такий дотепний. І скільки ви бабла в Борисі за це заплатили? Ха-ха, сестрі такий, оце да, тут у лікарів зарплати менші, ніж ви оце заплатили. Кажу, прининіть з мене глузувати і знущатися. Я не багата людина і не дурна. Але ситуація ось така. Мені що треба було робити? Каже - прийдіть в цю лікарню і скажіть, що у вас отаке і ви платите половину тої суми, що лишили в Борисі. І вам зроблять краще, бо у нас лікарі кращі, ніж там. Боже, що там в голові. З якого перепугу я маю ввалюватись і називать якісь суми? Якщо мені потрібен уточнений діагноз, я не знаю, чи виправдане втручання, нема фіксованої ціни на консультацію, а коли приходиш, кажуть, що прийшла не туди.

Під кінець він погодився, що без медичної освіти він і сам би не знав, куди краще і як звертатися. Бо справді якось це неочевидно. Сказав, що завтра він знову на зміні і зробить мені перев'язку. Тому що ніби увійшов в ситуацію і по-людськи пожалів.

Мене, блядь, не треба жаліти, мене треба осблужити і лишити мій мозок незайманим. Чому це неможливо без попередніх повчань і знущань??? Ну але я прийму його жалість, бо якщо завтра поїду в ту лікарню, що "моя", то там будуть нові контакти з нашою медициною. Там знов щось придумають, щоб принизити. А тут уже перевірений доктор, який ніби припинив насміхатися і більше не буде.

А, і мила пікантність. Я лежу в перевязочній, а там якийсь доктор в кутку зажимає сетру і мило жартує, а вона йойкає. Чому, чому я їм не заважаю? І чому я не бачила такого в Борисі, який вони так люто ненавидять і не розуміють, чого ці тупі люди несуть в той Борис своє бабло.

До Європи срать і срать, дорогі співвітчизники. Бо пора говорити один до одного з повагою. От просто так. Сходу. Інакше всі рухи в сторону кращого життя просто марні і беззмістовні.


понеділок, 4 травня 2015 р.

перший дощик в маю (про агронома ви пам'ятаєте?)

То нагадаю, шо сусід казав, шо "три дощика в Маю і агроному все по ььь". Так от, дощ перший.

Я вискочила, щоб було що потім розглядати через кілька років. Ади.

Спочатку зазирнем на город. А хто-хто скоро поласує полуничкою? (Насправді це єдиний кущик, який вже цвіте. Переїдання нам не загрожує)


А це інші кущики, минулого року висаджені в чорне агроволокно. Воно круте, бур'яни таки не пролізли.


А оце ось торішній щавель, якому зовсім не зашкодило те, що ми його скубали всю зиму.


А це приємний сюрприз - сам насіявся салат і безкозконтрольно повилазив на грядці.


І хризантеми кажуть, що дуже хочуть жить. Ну я не проти, якщо їх не витопчуть, у них є шанси. Якщо раптом буде час, я їх хочу навіть порозсаджувати. Хоча я постановила собі цього року квітами не перейматись.


А це цибуля "кущовка", яку я думала, що ми минулого року виїли під корінь. А вона взяла і зійшла дружним рядочком. Тут ще видно торшіні не прибрані огірки-жопляки, було б круто, якби і вони самі насіялись. Але моя мама каже, що в мене ніяких шансів))


А це вже цьогорічна цибуля-сіянка (я її тиканкою називаю чогось) посходила. Більше поки нічого не видно.


Минулого року я мучила вас своїми тюльпанами. Хоч я їх і не пересаджувала, вони ще живі, як і нарциси. Їх мало, але вони є.



Минулого року я писала, як ми ходили з лісу пересаджувати барвінок. Ось він цвіте.


А ось цвітуть дерева, і це просто неймовірно. Зараз з вікна видно повний місяць, який зазирає крізь гілля з цвітом, і краса приголомшує.









Я для себе відкрила цвіт груші. Він такий впевнено білий, геть не прозорий, густющий, я б навіть  сказала, м'ясистий.




Ще не в тему до цих фоток, але для хроніки це важливо, напишу, що я сьогодні купила і халтурно посадила (без додаткового поливу) 26 кущів ранніх помідорів, 18 штук цвітної капусти і 54 солодких перця.

І сьогодні ще сумний трохи день, бо здохло одне гусеня (я не хвалилася, ми в неділю ще десяток прикупили, разом в нас було 15, а тепер 14). І повернулася наша Ельвіра Йосипівна (кілька днів не було видно) якась зовсім ніяка, хтозна, що трапилось.

І щоб не закінчувати сумним. Сьогодні малі овечки рано вперше поїли в Ореста з відерця, а в обід і ввечері дві з трьох навіть поїли з рук. Це величезний прогрес, ми радієм.