середа, 31 грудня 2014 р.

повернулася

Сьогодні повернулася з Києва і розказую. Ну не завтра ж розказувать, правда?

З'їздили безславно, весь час просиділи в хаті, бо старший захворів з дикою температурою. Так що нікого не бачила, нічого не чула. Зато батькам перед очима побігали. Туди-сюди.

Повернулася додому, а там на кухні не пройти, не проїхати. Орест ще на другий день після мого виїзду в Київ забрав з НП дві грандіозні посилки. Гігантську коробку і "три баули". Маша і Алла, дякую вам!

Там була гора речей для наших старших дітей, 10 і 13-літок. І для хлопців, і для дівчат. Не мала як фоткати, з 5 вечора до 9 розгрібала-роздавала. Оце тільки покажу, що лишилося для тих, кому відклала і не встигла віддати.


Светри, футболки, майки, сорочки, гора джинсів, гора шкарпеток, шапок, рукавиць, шарфів. Для дівчат багато брендового одягу, любо-дорого глянути. Будуть і в гарних светриках, і з жилетками, і з блузками, і в штанцях.

Було взуття для старших дівчат. Дві пари одній, дві пари другій, завтра прийдуть міряти третя і четверта.

Що я маю сказати. Станом на сьогодні я ніби не чекаю більше посилок (всі, хто обіцяв,  поприсилали), і в мене босий лише один хлопець з розміром ноги 36 десь. Всі решта взуті, вдягнені, і на гірки, і в школу, і куди хочеш. Сумарно вдягнулися і взулися 13 дітей. І дещо отримали ще четверо дорослих.

Більшість людей відсилали посилки власним коштом, незважаючи на те, що я обіцяла доставку взяти на себе. І я всім дуже вдячна, бо я не чекала, що допомоги буде аж так багато.

Незважаючи на близько сотні поширень мого прохання у фб, відгукнулися друзі і знайомі, мої та Орестові. Із зовсім незнайомих була лише одна, здається. Так що ось вам ілюстрація до приказки про сто рублєй і сто друзєй.

Якщо підсумувати, все вийшло набагато крутіше, ніж я сподівалася. Хоча, чесно кажучи, я ні на що не сподівалася і нічого не планувала, те повідомлення було написане імпульсно, по свіжих враженнях і думках.

Думаю, що це останній пост цього року. Він був дуже важливим, багато в чому переломним. Було багато речей і подій, які я не забуду ніколи.

П.С. Німець поїхав, довелось його про це попросити. Ефективної співпраці нам досягнути не вдалось. і не знаю, на щастя, чи на жаль.


вівторок, 23 грудня 2014 р.

перший зуб

Фууух, нарешті видихаю і пишу пост. Є перший зуб, а разом з ним гарний сон і настрій.

Бо з суботи було трохи дурдому, тому на вертепні справи на цих вихідних так і не зібрались (мій перший прогул). Орест забрав посилки з речима, я їх розібрала-роздала, а сил і можливостей написати не було ніяких.

Тепер виправляюсь.

Одна посилка - від Христини зі Льовова, вже друга. Речі для нашої 6-річної дівчинки, включно з чобітками, і для нашого жіноцтва. Штани, кофти. Сусідка на сьомому небі від щастя!




Друга - із Франції. Дякую Euromaidan in Strasbourg і особисто Катерині Пушкар, яка підбирала і пакувала речі. Краса неймовірна, не знаю, чи фото передадуть


ми наклали свої лапи





Особливо, як на мене, геніальною ідеєю є оця купа рукавиць і колготів з шкарпетками, які лишилися за кадром. Тищу раз дякую! Усе практично роздала, тільки оце не знаю, куди такі класні лижні штани пристроїти. Дівчата і мами в них топляться, а на мене малі. Може кому з мужиків підійдуть?

Орест рано бачив, як ішли в школу і садок міні-натовпом. Каже, така краса! Всі взуті, в модних куртках, смішних шапках, з шарфами. Тільки в одного 10-річки видивився зовсім не зимові кросівки (а я йому і правда нічого не передавала зі взуття. Візуально розмір так 34-36). Треба буде якось пофоткати і влаштувати гру "вгадай, від кого куртяк".

І ще ми поставили ялинку (штучну, з горища) на нову лаву, яку Орест зробив своїми руками, і я ним сильно запишалась. В хаті сильне передчуття свята. І значне полегшення.

пʼятниця, 19 грудня 2014 р.

задовбали з тим світлом

Сусідка сьогодні повідомила графік відключень - 2 години світло є, 2 години нема. Вчора так відключали тричі (сумарно по факту 7 годин), сьогодні вони відключали світло 4!!! матьйоговдишло рази! От не бажається нічого хорошого тому, хто це знущання придумав.

Завтра знову вертепозбори і в мене паніка, що ми нічорта не встигаєм. Ні з костюмами, ні з реквізитом. Сподіваюся, це просто таке дурне хвилювання перед останнім ривком. Бо зірку ми вже добряче обліпили газетами (перший раз все зіпсували, дали тільки 2 шари газет і ще й по мокрому зашпаклювали, вийшов кабздець, який звисав клаптями, переробили наступного тижня).

Це бракований варіант
Тканину на на накидки царям і смерті я вже купила, лишилося тільки пошити, кгм. І я  хочу, щоб вони покроїли-зметали самі, а потім ще вдома Наташка на машинці обстрочить.

Атлас різних кольорів і шнурки

Ангелів геть випустила з виду. Про крила принаймні я ще геть не думала. Спитаю дівчат, чи чухалися вони в тому напрямку. Серед ночі навіть прийшла було ідіотська ідея позичити у сусіда оці
 крила з сусідового лендарту. Виглядало би вражаюче, думаю.

Завтра Орест поїде забирати ще дві посилки з теплими речима. Одна з них - із Франції, від організації Euromaidan in Strasbourg. Інша - від Орестової знайомої. І ще забере нашого запізненого Миколая від Видавництва Старого Лева, в мене вже руки чухаються усе це перемацати :)

Німець сьогодні з Андрієм возив солому. Не дзвонив, значить, думаю, все в нього гаразд. В неділю на два тижні забираємо його собі, відгодовувати м'ясом. А то я все хвилююся, як він там, такий великий, і без м'яса. Може таки наші бур'яни повирубує. Із хороших новин - він уже погодився бути одним із царів у нашому вертепі і сказати 5 реплік українською. Guten Abend, guten Abend! За зорею ми ідемо!

А ми собі лупаєм.

понеділок, 15 грудня 2014 р.

нормальний німець

Сьогодні такий довгий був день. Купа було роботи в хаті, не пов'язаної навіть із приїздом нового волонтера - Тобіаса, з Німеччини.

До слова - височезний, міцний, 48 розмір ноги і розгублений трохи погляд. Врівноважений, спокійний, схоже, толковий. Але не жартує сам і багато що з наших уст сприймає за чисту монету. Треба обережніше, щоб не було непорозумінь. Житиме не в нас, але я хочу залучити його до вертепу. Ще нічого йому не казала, але мені треба царя, у нього нещасних 5 реплік. І буде дуже колоритно, якщо він скаже їх зі своїм акцентом ("Ми здалека прийшли. І дорога нелегка у нас. Ми питали дорогу в людей. Лише Ірод великий наш цар, - всі казали"). І йому цікаво буде в двори-хати позазирати.

А, про слонів, звітую. Вчора роздала ще одну посилку від подруги - там були одні зимові чобітки (підійшли нашому 10-річному) і демісезонні кросівки-черевички. Дві пари віддала 6-річній дівчинці, підійшли ідеально. Решта поки стоїть - я думаю, кому краще. Пороздавала геть усі куртки комбінезони, чоловік казав, що сьогодні в тих куртках уже сідали в автобус, який везе в школу і дитсадок. Довго думала, що робити з пакетом іграшок з тієї посилки. Думала відвезти в садок, але оскільки Еней одразу вхопився за одну мавпу і не випускає її з рук уже другий день, вирішила кожному дитяті видати по іграшці (самі вибирають), а решту завезти, чи що. Одним словом, я ще думаю. Бо я не хочу їх потім спостерігати закинутими по кущах.

Наразі я задоволена оцим збором речей як слон. Діти всі в куртках, більшість в теплих штанах, майже всі взуті хоч в щось тепле. Лишилося лише взуття на старших дівчат (орієнтовно 38 розмір, вони й самі толком сказати не можуть. "38-39, але і 36 налазе!"). Ми з вами крутющі молодці. І це все при тому, що я чекаю на ще декілька посилок.

Гарно було б підвдягнути і підвзути дорослих, але це вже як вийде. Я окреме оголошення про це не писатиму. Кілька знайомих пообіцяли повіддавати зайве. Уже щось. По розмірах, дві худі жінки, дві повніші, всі невисокі. Чоловіки різні - два високий кремезних, два невисоких худорлявих, один худий і довгий. Раптом у вас завалялось.

Гарно.




субота, 13 грудня 2014 р.

продовжую роздачу слонів

Вчора Орест забрав ще дві посилки - мішок із заводу моєї мами і коробку від незнайомої жінки з вражаюче якісними речима.







Тут зовсім не було взуття, але цього разу багато що підійшло на старших дівчат, зокрема і одна хороша рожева куртка. Спідниці, светри, жилетки, блузи, колготи, шарфи, шапки. Я на правах "сідящего у корита" на свій розсуд пофасувала це все по кульках адресно. І видавала, викликаючи до хати кожну окремо. Одної малої баба ніби спершу відмовилась будь-що брати, але потім, коли я особисто зайшла і сказала - ну та це ж не від мене особисто, я розумію, що у вас все є, хай би було про запас. Казала, завтра забере. Бо, як на мене, воно зайвим не буде. Там же купа теплих штанів!

Ну і така справа, що діти бігають вдягнені тепер, і так здивовано позирають на мене. То почали просити і дорослі. Сусід в моїх джинсах другий рік ходить, тобто вони не дарма просять, їм дійсно треба. Багато хто працює на фермі і треба не красиве, треба практичне. Міцне, тепле. Та й біля хати поратись гарно би в теплі. Хоча одна просить навіть майок. Каже, не нада сапоги, майок би! Ти там закажи і мені))) Оформлюю замовлення, значить, любі друзі.

А на малих любо-дорого подивитись. Бо раніше бігають голі, і, по-перше, що ти їм скажеш. Думаю, може нема в них. Але як спитать в батьків напряму, то все є. А вони і далі голі, і соплі пузирями. А тепер от вдягнені бігають, хоч зараз і відносно тепло надворі. От такий фокус.

Дякую!

Ще треба повзувать. Одну питаю - який розмір ноги? Каже: 38-39, але й 36 налазе! Одним словом, про ювелірну точність у попаданні не йдеться.

Підсумовуючи: я б ще взула двох дівчат по 13 років, хлопця 10 років, малишню 3-4-6 років, це обов'язково. 

Уже на Новій Пошті чекає ще одна посилка. 

А в понеділок в село приїжджає волонтер з Німеччини. Ми ним "поділимось" із Андрієм, який говорить німецькою. Головна мета поїздки хлопця - вивчити російську.



понеділок, 8 грудня 2014 р.

теплі речі для дітей

По суботах ми зазвичай гуляємо з дітьми лісами-полями. І от після однієї з таких прогулянок, яку довелося зробити значно коротшою, бо діти померзли, я написала ось таке оголошення на своїй сторінці в Фейсбук

Прізвища потерла
Сьогодні Орест забрав з Нової Пошти два мішка речей, один від однокурсниці (в неї двоє дітей), і ще один з Полтави від подруги (речі з її племінників). Здебільшого це були куртки на вік 4-10 років, кілька шапок, штанів, колготів. І три пари взуття, дві з яких - теплі.

Сьогодні мій батько відправив 9-кг мішок з речима, які мама зібрала в себе на заводі. Кажуть, що взуття там немає.

Ще одна подруга обіцяла посилку від однієї благодійної організації, що допомагає біженцям зі сходу.

Також до мене звернулося четверо незнайомих жінок, які уточнювали розміри. Хто свої старі речі готовий віддати, хто чобітки на дівчинку, хто комбінезони та куртки для менших.

Поки я писала цей пост, одна хороша знайома пообіцяла підготувати посилку, в якій зокрема будуть і шкарпетки.

І я трохи, чесно кажучи, спантеличена. Вперше займаюся таким волонтерством, і тому роздумую, яким чином краще "розподіляти блага". Думала почекати те, що ще їде, але чоловік переконав, що віддавати треба вже, бо надворі мороз, і малі вже би були в теплі. Закликала сусідок, у яких сумарно шестеро. Забрали все, що було. Там справді, за моїми прикидками, десь воно за розмірами їм і підійде.

І якось це так все хаотично відбувалося, що я і сфоткати ті речі не встигла, лише оце в мішках.




Я собі надумала, що якщо раптом будуть надлишки - я знайду, куди їх з толком передати. Пораджуся з місцевими, тут всі всіх знають, може відвеземо що в сусідні Васильки.

Ну але я вже задоволена як слон, частина дітей гарантовано обігріта. І я не буду другу зиму безсило дивитися на те, що їм некомфортно гуляти в тому, що вони мають. Що я тягаю їх лісами і ніби й гарно проводимо час, а насправді вони підмерзають місцями.

Сьогодні зустріла фразу "Волонтером бути модно" і я дуже рада, що це правда. У всій цій жахливій війні є один величезний плюс - ми навчилися бути згуртованими і навчилися не боятися допомагати, перестали бути байдужими. Це неабиякий здобуток.

Дякую всім небайдужим!

четвер, 4 грудня 2014 р.

Відключення світла

Запишу для історії. Оце вже третій день вимикають світло через аварію на одному з блоків на Запорізькій ТЕС. Почали з вівторка - з 11 до 14 і з 17 до 21. У середу з 10.45 до 14 і з 16.30 до 18.30, здається. А сьогодні лише з 11 до 14, ввечері вже не відключали.

В перший день я дуже сердилася, як прочитала, що це планові відключення. Як можна - так надовго і ще й без попередження? Весь вечір просиділи в спальні - Орест читав про пригоди Колька Колючки і Косі Вуханя. Еней тримався молодцем, закомандував спати не в 21, як зазвичай, а в 20.30. Улас був не в захваті від напівтемряви, але з графіку не збився ггг.

В другий день ми вже були морально готові. Позаряджали ліхтарики, продумали графік активності. Уже не просто читали, а ще й пили чай з лимоном, що виріс у нас в спальні і з бутербродами з маслом. До речі, про масло. Недавно одна місцева малеча спитала мене, що таке масло. Я досі сильно озадачена, яким словом у них називають цей продукт. Бо не може ж такого бути, щоб вона його не знала? І ще вона не знала, що таке вівсянка (вівсяна каша, геркулес, вівсяні пластівці - неа).

А сьогодні вдень, поки Орест їздив в Лохвицю по хліб і клей ПВА (для зірки, щоб ви не сумнівалися), ми з Енеєм вирізали з картону зайця, їжака, мишу і будиночок. Щоб ввечеері гратися з тінями. Я придумала діроколом робити око звірятам і сильно собою пишалася. А світло так і не вимкнули, от же ж!

Ми позгадували дитинство і буремні 90-і, сидіння в темряві при свічці з батьками подобається, напевно, геть усім дітям.

Надвечір голова геть не варить, то напишу на сам кінець, що Орест знову поскакав лякати косуль чи хто там такий по нашому городу лазить. Спершу казав - кабани, потім вернувся - ні, не вони, вони як втікають, так не стрибають.

Ха-ха, тепер зайшов і каже, що може там зайці, але дуже вже здорові, добре так вище коліна. І не одне в капусті нашій пасеться. А, про капусту так до слова ще напишу.

Я ж цього року садила і брюссельську зелену, і брюссельську червону. Так от червону качки не їдять, не розуміють, що воно таке. А ці нічні тварини, напевно, не дуже перебірливі щодо кольорів, хехе.

Всім гарних снів. І міцного сну. Шмяк.

П.С. проставляла мітки і згадала одну плітку. Кажуть, що скоро в нашому лісі будуть вовки. Бо в Сенчі (10 км від нас, по той бік Сули) уже є, на двох людей напали, одна жінка померла. Типу втікають із зони бойових дій. Якісь донецькі і луганські вовки. Але це цілком може бути дитяча лякалочка - мені діти розказали.

субота, 22 листопада 2014 р.

підготовка до вертепу



Не пам'ятаю вже, чи писала тут, але ми з місцевими дітьми цього року таки робимо вертеп. Минулого року я собі щось думала, а потім обламалася і нічого не зробила. А потім, як приходили колядники, про себе фукала і кусала лікті. Бо в мене алергія на оце "Колядин-колядин, дайте гроші і канхвети". І такі кожен зі своїм кульочком. А Орест діло казав - нема чого фукать. Навчила б, то було б. А так нема чого виступать.

Ну і ще я собі пригадала минулорічну зиму, брак розваг і соціальних контактів, і вирішила, що не просто треба, а ТРЕБА.

І оце сьогодні вже була четверта зустріч. Ми зустрічаємось щосуботи, о 5 вечора, в будинку мого батька. За сумісництвом він зараз використовується як гостьовий.

На першому "занятті" я сильно здивувалася, що діти сприйняли ідею з ентузіазмом. І була вся така замріяна і піднесена. Типу "ох як круто, у нас все вийде, охохо". Друге заняття було з тортами - співпало з днем народження Енея. Слова ніхто не повивчав, крім мене. Всі казилися і розважалися. Але в принципі на нашому рахунку уже було дві колядки. Третя зустріч теж була з тортом і ніштячками - день народження Наташки. Але все якось сумбурно, малі виносили мозок, хлопці бились, Еней просився додому, але половина дітей слова таки повивчали. Тоді ще сказала, що сьогоднішня зустріч має бути без малих. Що приходять лише ті, хто має слова і хоче їх говорити. В результаті прийшли лише Альона з Вовкою, і Віка, яка і так сиділа у нас. бгггг.

І сьогодні ми робили зірку. Виявляється, коли їх менше, все не так сумбурно, не так шумно, і Улас може спокійно лежати на ліжку пузом догори і щось своє агукати. Роздрукувала їм обидві серії Настіного майстер-класу, і робили все по інструкції. Правда, з тих матеріалів, що мали (замість ватмана коробка, плюс обійшлись без двостороннього скотчу).

Фотографувала процес на телефон, світло однієї лампочки, тому якісь жахлива. Але буде що згадати колись.

Вирізати спробували всі, але картон товстий, різати важко, то найбільше роботи дісталося Вовці.


А це вже позагинали "вушка". Здебільшого Альониних рук справа.


Потім взялися обклеювати зсередини скотчем, щоб монтажна піна не прилипла до картону. Трохи намучилися з пошуком краю, бо він весь час губився. Але коли поділили роботу, то пішло веселіше.


А тепер найважче. Поставити і укріпити бортики. Тут і я трішки допомагала. Фіксувала частини, які Альнона склеювала. Вовка тримав скотч, Віка різала і подавала Альоні. (гг Уласяка за всім уважно спостерігав).





Ну от, лишилося тільки ще посередині поставити борт і залити нашу "пасочку".




На все про все 2 години. Балон з піною, напевно, треба було брати більший. Бо вистачило так впритик. Наша зірка не буде дуже товста. Але Орест каже, що піна ще розійдеться. Через тиждень побачимо. Там у Олени вже день народження гггг. Будемо робити далі. Я знов замріяна і повна натхнення та оптимізму.

Із хороших новин - сьогодні у нашу майбутню ггг "першу приватну сільську бібліотеку" знайомі знайомих передали близько ста дитячих книжок, включно з енциклопедіями.



А пару тижнів тому та сама Настя, чий майстер-клас ми реалізовували, привезла особисту колекція фільмів та музики на дисках, а також по три примірники кожної з трьох уже надрукованих книжок із серії "Книжечки з історії для дітей із сіл". Ознайомитись і підтримати проект можна за цим посиланням.


Дякую вам, о прекрасні!

субота, 8 листопада 2014 р.

Підсумки року

Поки Улас не пішов в школу, я таки напишу пост. Все немає сил, немає асу. А мені так сподобалося це документування прожитого, що шкода було б закинути. Хай буде на пам'ять це кіно.

Є якісь точки відліку протягом року, коли ми починаєм і закінчуєм рік. І найчастіше це не перше січня. Для мене протягом 17 років це було перше вересня - зі зрозумілих причин. А тепер - це день народження сусідської дочки, і не більше. 

Сьогодні один із цих днів відліку - день народження Енея. Йому вже три. За цей час в моєму житті стільки всього змінилося, що й не перелічити. І я сильно і безповоротно змінилася. Ми стільки пережили разом із цим малюком. 

Боюся сказати "гоп", але, здається, ми нарешті пройшли кризу трьох років. Раніше ми були як одне ціле, настільки разом, настільки поряд, настільки в унісон, що це не могло тривати вічно. Тепер ми поряд, тепер ми разом, але вже різні люди. З різними інтересами, кожен з власною волею. Не знаю, для кого ця криза була важчою, для мене, чи для нього. Але ми її пройшли і розділились, і це невідворотно, сумно і прекрасно водночас. Ми молодці. Таке в мене відчуття. Гортаємо два попередні теми нашої "Енеїди" - рік перший і рік другий, і потроху починаю робити третій. Прийшла пора зібрати ще жменьку камінчиків. На пам'ять.

В цю осінь я входила із завмиранням і остахом. Знову півроку холоду, темряви, відсутності нормального спілкування, мінімуму прогулянок. Але, з іншого боку, це півроку безпечних прогулянок лісом, це мороз і сонце, це радість за теплу і гарну осінь. Це надія на зимову зміну волонтерів. І очікування Різдва - ми з дітьми цього року робимо вертеп. Вивчили вже дві колядки, розібрали ролі, наступного разу вже мали б по пам'яті сценарій проганяти, без листочків. Малі ніби граються в це з ентузіазмом. Я, як і завжди, чорт. З дитинства геть нічого не змінилось, хіхі. Ну, хіба додалося ще двійко чортенят. Еней щоразу мені нагадує, що йому потрібна виделка. Збираємося раз на тиждень. Треба ще буде озадачитись костюмами і реквізитом, бо ж нічого нема, все з нуля. Але я вірю, буде мегакруть.

Хочте про город? Я зробила мільйон висновків із цьогорічного досвіду. О, і собі запишу тут деякі (в тому порядку, в якому прийдуть в голову).

  1. Садити все треба отут, під хатою. Бігати по сусіднім дворам у пошуках помідорів напряжно. Точніше не все, а ніштяки. Картопля, кукурудза і кормові буряки можуть рости де завгодно.
  2. В червні таки треба полоти, щоб знов не повиростали бур'яни-дерева в мій зріст. Для цього треба дуже озадачитись волонтерами, бо я з малявками не потягну (це реально треба робити з 5 до 8 ранку). Або платити людям, які прополють за мене.
  3. Мульчувати помідори, огірки і капусту треба, але не так, як цьогоріч. Першим поверхом класти картон, а тоді на нього вже шар соломи чи сіна. Бо бур'яни пруть шо дурні. І таки давлять - капусту всіх видів так точно. І баштан.
  4. Огірки треба збирати щодня і активно поливати.
  5. Якого милого в мене не росте кріп і петрушка???
  6. Цибулі треба садити кілограма два оцеї сіянки, і з кіло оцеї, що на перо.
  7. Моркви теж треба садити більше. Те, що я садила, виїли протягом літа, на осінь нічого не лишилось. 
  8. Салат - це круто, особливо в травні-червні.
  9. Капуста - це сила. В крайньому випадку її зжеруть качки-кози.
  10. Треба волонтерів на збір вишень, абрикос і слив. Наливка - це просто хіт. Як і сік з соковипарювача.
Ми стали пити дуже багато молока. Беремо через день по 3 літри і випиваємо. Щоб залишалось на сир, треба брати частіше.

Рада, що таки вдалося нарешті сюди написати. Сподіваюся, знаходитиметься і далі час на це. Хоча треба займатися фотоальбомом, а це такий часозатратний процес. Але все буде, все буде. 

неділя, 21 вересня 2014 р.

осінь

Поки чудо сталося, і мої малюки сплять ввечері одночасно, я напишу, як у нас справи, бо дуже вже кортить.

Сьогодні трохжи сумний вечір - завтра зранку від нас їде Бенджамін, наш третій американський волонтер. Колишній військовий, сантехнік в третьому поколінні і мандрівник. Проїхав через Європу, прожив із нами три тижні і завтра вилітає в Ізраіль. Зарубав три качки, викосив власноруч і вивіз в сарай наше поле люцерни, викосив-повирубував двір від бур'янів, рубав дрова, мив посуд, колисав найменшенького. Навіть умудрився потрапити в Лохвицьку лікарню, де його за одну ніч привели в порядок (нас тут спіткав кишковий грип, і найлютіше вчепився в заморського гостя. Аборигени, так сказать, обдєлалісь льогкім іспугом). Каже - незабутній досвід. Хе-хе, по-справжньому незабутнім він був би, якби моя мама не поїхала з ним. Бідося боровся до останнього, а потім здався - так, дзвони. Всяке в житті буває. Казав, в нього раніше таке було лише раз - в Мексиці.

Нам цього року дуже пощастило з волонтерами. Два з трьох - просто чудові. Перший був теж непоганий, просто дуже загадковий. Досі деякі загадки розгадую.

Двоє дітей - це не одне дитя. Це ураган і космос. Треба дуже ретельно розбиратися в своїх почуттях, в їхніх, і при цьому умудрятися виспатися і лишатися людиною. Скажу чесно - мені це вдається далеко не завжди. Але все життя попереду - я навчуся, і сподіваюся, вони мені простять помилки. Або не простять - в цьому ж завжди винні батьки, нікуди від цього не дінешся.

Зараз у мене в помічниках мама - взяла на себе старшого. На щастя, ще трохи побуде. А там доведеться таки лишитися віч-на-віч з непроговореними питаннями і їх проговорити. І налагодити нормальне сімейне життя. І ще раз переконатися, що всі всіх люблять не менше, ніж завжди. Просто за ураганом нових почуттів деякі старі можуть не так кидатися у вічі.

Мудрю, ох, понаписувала.

А загалом в селі які новини. Цього тижня поламався насос на водонапірній вежі, кілька днів у крані не було води. А потім взяли і полагодили. І вода знову з'явилася. І знову працює бойлер і пральна машинка - і я не знаю, що важливіше.

Сьогодні в селі "храм". Тобто свято, коли до всіх приїжджають родичі. Всі сьогодні їдять качку і випивають.

А мама оббила один горіх - зараз якраз пік сезону. Не порахую, скільки я вжерла. Не можу стримуватися - обожнюю молочні горішки. Всього кілька тижнів на рік це пір духа. А ще є пізні сливи і яблука. І навіть помідори.

І сонце, сонце яке круте!

Крехче малюк, піду-но. Чмоки!


пʼятниця, 22 серпня 2014 р.

хороші новини

Головну новину більшість із вас, думаю, вже знає. Зараз дрихне ця новина в мене на колінах, лівою рукою грію йому пузо, правою намагаюся оце набирати. Новині сьогодні вже тиждень.

Якщо перший після народження сприймався, як викапаний Орест, то другий явно моє дитя. Так дивно вдивлятися в такі знайомі мої "розумні очі". Зирить так по-серйозному. Це не дитя, а музична скринька. Видає мільйон смішних звуків, особливо висаджує Ореста ночами звук потопаючого лебедя - коли намагається впоратися з надто сильним потоком молока. В нього все гарно виходить, незважаючи ні на що.

Уважно вдивляємося в фото новонародженого першого, і дивуємося, що настільки схожі. І настільки різні враження справляють. На нас.

З другою дитиною, здається, все в рази легше, менше сумнівів, страхів, переживань, проблем.

Але можна було б казати про легкість, якби старше дитя при цьому не скакало по голові. Ну буквально. Він на повну гучність останніми днями врубив режим "ужасниє двухлєткі" чи "криза трьох", і я поки не зорієнтувалася, як з цим впоратися. Бо виходить так, що і мені важко, і йому важко, і нам важко, і всі все розуміють і всі один одного люблять, але від того нікому не легше. Здається, йому треба чітко виставити межі допустимої поведінки, і йому б самому відлягло. Але я ще не зовсім емоційно стабільна, і якось адекватно це зробити поки не виходить.

Джон тепер у нас за бейбісітера, тобто за няньку. Попередні дні гуляв з малюком, тобто зі старшим, але переважно у Дніпродзержинських дівчат, і було більш-менш. Сьогодні дівчата поїхали, і було море сліз. Плюс на вулиці холодно і йде дощ - не розгуляєшся. Поїхали кататись на велику, вернулися мокрі. А вдома як в консерві. Трішки на мозок важко. В голові гул власних і дитячих почуттів. Як його впоратись?

Нічого-нічого, і це зможемо.

Цього разу я навіть умудряюся готувати їсти, вчора навіть зробила під заморозку заправку на 5 борщів (проект розтягнувся на три дні, але ну і що?). Сьогодні різала чері на веселі кружальця, теж в заморозку.

Хе, я ж не розказала. Ми купили морозильну камеру величезну. Ну та й що, що вже кінець літа. Могли і серед зими купити - коли вже вийшло. Тепер багато азарту все переморозити. І є оптимізм щодо качок, з яких не треба буде три дні і три ночі варити тушонку. Думаю, може десь можна було б купити півсвині, типу за оптовою ціною, щоб зекономити добряче. Бо м'ясо і фрукти - це була основна стаття витрат минулого року.

Прокинувся старший, піду-но я.


вівторок, 12 серпня 2014 р.

збір урожаю триває

Сьогодні був довгий день.

Мій малий зараз геть ні з ким не хоче гратися, крім мене. Всіх ображає, робить бебебе, плюється, б'ється, а як доводиться побути більше 5 хвилин - плаче. Тому ми сьогодні ізолювалися і тусили вдвох - дитя іноді заслуговує на такі дні. Півдня в хаті - бо надворі сонце, а перейти по ньому до тіні він геть не хотів. Ще й без денного сну.

Тому я помила в кімнатах підлоги і спекла шарлотку. Бігала до сусідів і клянчила до неї молоко - видали літру. Виявилось, що це було замість обіду, бо як ми її поїли, мені дико схотілося полежати.

Надвечір таки виповзли трохи надвір - погойдалися в гамаку і слінгу. Поки малий освоював науку лазити по молодих горіхах, я всілася на зручний стілець і намагалася типу почитати розслабляюче чтиво з журналу (Марина, привіт!). Але де там. З моїми підказками (але без рук!) малий кілька разів дуже шустро виліз на сам вершечок і зліз з нього. Навіть мені було цікаво чомусь.

Потім пішли до птиці. Спершу підгодували крупою. Але мені все мало. Визбирала там поряд грушки (дуже круто сказано - ну з десяток зелених і миршавих), порубала їх тут же в кориті спецінструменом (якось сфоткаю) і пригостила. Пішло на ура. Це надихнуло виповзти на город по інші різновиди корму.

Облупила оце зовнішнє листя з капусти, знайшла напівзогнилу капустину (відходить молода, а ми досі нічого путнього з нею не придумали). І ще перезрілий кабачок. Порубали-пригостили. І - о чудо! - якийсь час вони навіть не крякали.

Ну і не з закритими ж очима я ходила на той город. Там дні три помідори незбирані. І їх, на око, мільйони, і все червоне - хилиться. Сусідка каже - передають дощ, треба убирать бігом і обробляти, бо погниють.

Пішли по відра. В одне - чері, в друге - оранжеві. Я обриваю, а Еней сидить на відрі і наминає один за другим. Сік по голому пузі річками тече. Через 10 хвилин відчайдушний крик і плач - ясєн пєнь, той сік такий пекучий, особливо як попадає на дрібні подряпини (а їх вистачає при голопузому способі життя).

Повернулись додому, помились, вдягнувся. Пішли знов.

Назустріч - Орест із розвідки вертається. Під пахвою волочить здоровезного гарбуза (їй-бо ще не стиглий), в сумці - різнокольорові кабачки, навіть не сильно переростки. А ми-то думали, що весь наш баштан у лісі зілля не позав'язувався. Ан нєт, трохи є. Закрить би....

Я в помідори, малий з татом кози поїти. Прийшли, правда, через 15 хвилин максимум. В результаті назбирала ціле відро чері, і ще два відра всякої більшої помідорної краси різних форм і кольорів. Чухаю рєпу, що з цим добром робити, щоб не пропало. Мама каже малюків солити, більших - на сік. Як буде завтра все гаразд, то так і зроблю. Завтра приїжджає мама зі спецмісією - бавити внука і дати мені нарешті спокій.

А на вечерю я бігом наробила рису по-мексиканськи (Настя, привіт!). Обжарила сирий сухий рис з олією, потім туди негарних помідорів, потім величезну солодку перчину, і одну гостру, і ще солі, і ще часнику два зубці. Прожарила отак з півгодинки, тоді залила водою і дала спокій. Вийшло чудово. І добре, що недосолила, бо соєвий соус до страви ну дуже пасував. Хлопці страву дуже хвалили. Хоч і пізня досить була сьогодні вечеря - добряче по восьмій.

Вклала малюка і тепер тут. Про насущне.

пʼятниця, 8 серпня 2014 р.

плавиться тінь

Як ви всі чудово на собі відчуваєте, зараз страшенна спека, і я - о чудо! - нуджу світом, бо не знаю, де приткнуть себе і своє величезне пузо. Ходжу, перекочую його з одного двора в інший, і манять, манять мене горизонталі.

Здавалося б, усе ж є - типу літо, село, басейник дитячий, гамак смугастий в затінку. Але, блін, тяжко і все тут. Малюк вимагає уваги, і він уже добряче наловчився себе сам бавити, але ж до певної міри. Все одно як мінімум що 15 хв треба щось піднести, показати, помогти, відреагувати, заспокоїти, поцілувати. І неможливість розслабитись доводить місцями до відчаю.

Дніпродзержинські дівчата взяли собі за моду забирати його до себе на пару годин, і він радо йде. Але, здається, за пару місяців вони добряче одне одного наїлись, і мій став добряче їх підкошмарювати. То ділитися не хоче, то лупить, то просто ходить слідом і дражнить. А я геть не маю адекватності і сил на педагогіку.

Поскиглила.

А тепер про хороше. Тобто про город, хоча він виглядає зараз зовсім погано. Ті помідори, що виполов Джеред місяць тому, дають плоди. Збираємо-під'їдаємо. Ті, що виполов Джон тиждень тому - згоріли вщент. Огірків практично немає. Вибрала сьогодні з десяток напівв'ялих хилячків. І на тому дякую, але сумно. Полуниця вилягла, треба би полити, чи що.

Перці спершу гарні такі були, соковиті, багато. А тепер спека, і вони нагло поморщилися, взялися чорними плямами. Без сліз неможливо дивитися. Білі ще нічого так, а з червоними геть біда.

Ха-ха, знову поскиглила.

Сьогодні з 4-денної мандрівки на байдарці по Сулі (Сенча - Лубни) повернувся наш американський волонтер Джон. Каже, що отримав купу задоволення. Гарні краєвиди, супутники, яких не видно в місті через надмір нічного освітлення. Фізично виснажений, але загалом задоволений. Це його покликав із собою наш сусід Андрій, в якого є тримісна байдарка і нема компанії для подорожей - всі надто зайняті. Спілкувалися сумішшю російської, української, англійської та німецької. Сильно виручав англо-російський словник.

Похвалюся, що попри все я сьогодні зробила мільйон важливих справ. Позбирала урожай на городі (морква-буряки-помідори-огірки), спекла сирник (ну і що, що розвалився. На смак непоганий), викосила дитячий майданчик у дворі, помила-набрала заново дитячий басейн, занесла нарешті бабі Тамарі банки (ми купуємо в неї молоко. Через грізну собаку у нас виходить, як в американських фільмах - прокидаєшся рано, виповзаєш надвір, а там через день банка молока біля хвіртки). А потім, до того всього, спересердя (бо інакше тут і не скажеш) вгаздувала борщ. Причому крутезний борщ (ще би, майже три години біля плити). А тепер ще сиджу і пишу бложик - яка розумничка.

Основне правило виживання в моїх умовах: в будь-якій незрозумілій ситуації візьми і з'їж помідорку. Найкрутіші на смак - чері і оранжеві.
 


понеділок, 21 липня 2014 р.

вибігли на хвильку на город

В холодильнику закінчуються помідори, бідкаюся. Джон такий і каже, що, здається, він бачив щось червоне в бур'янах, де він рятував мою капусту (раптом хто не знав, город заріс рівною стіною бур'янів у мій зріст, а то і вище).

І хоч рано пройшов дощ, я таки пішла перевірити.

І що, і що? І правда! є, є там червоне!

Ади


Це як гарно відгорнути зілля, то на ягоди попадає сонце

Ага, і навіть полуниця. Знову.


Не дарма я оце ще місяць назад борзіла. Сиділа, значить, в буряках, трохи їх полола-рідила. Бо зненацька виявила, що вони, малюки, зійшли, незважаючи на щирицю тоді ще по пояс. Поміж своєю кукурудзою прогулювався дядьВаня з сигареткою. І такий не без єхідци питається: ну шо, получається? А я борза, знач така, не першу літру крові комарям оце згодувала в тих буряках, кажу: поки неясно, буде видно по урожаю. Чи мені здалось, чи він явно глузливо посміхнувся.

А тепер що я маю вам сказати. Помідори оці достигли реально в непролазній стіні щириці і лободи. Всім вітрам на зло. І я їх після посадки жодного разу не поливала. Підгорнула раз, було діло. І раз навіть прорубала ліс плоскорізом. Але то давно було, і сліду не лишилось. Головне - (ггг) морда кірпічом і віра в успіх.

неділя, 20 липня 2014 р.

у сусідки ювілей

В Христанівці сьогодні похмілля. Вчора у нашої сусідки був ювілей - 55 років. З такими днями народженнями і весіль не треба)))). Почали в першій дня, закінчили вночі.

На нашому кінці стола зібралася веселенька компанія: львів'янин, біля нього - суддя з Донецька і її сестра, навпроти - американець, киянка, потім дівчата з Дніпродзержинська. Спершу всі були малознайомі (точніше, зовсім незнайомі) і стримані, а потім ух загуляли! ДядьВаня наливав одну за другою, їжа все прибувала (американець спересердя аж вигукнув в сьомій вечора: що, ще їжа???). На що я йому відповідала, що я його попереджала, і це були не жарти. "Щеїжею" виявилися голубці і фаршировані перці. І сидимо ми оце наїджені качками-курями-холодцями-картоплями, ніби і дихнуть нема як. Лишили трішки місце для анонсованих чотирьох видів тортів. І тут ці перці. Охохоох))). Але нічого, ми справились. Все-все помістилося. Головне, це гарно увійти в ритм. Так осміліли, що сьогодні рано навіть снідати туди пішли. Ну а що, не пропадати ж їжі! Бажаємо тьоті Любі запросити нас ще не на один такий свій ювілей, і щоб у неї на кожен вистачало і запалу, і здоров'я, і харчів.

Я зі своїм синудлем пішла додому десь в півдев'ятій, бо він вдень не спав і від утоми під час танців збивав собі коліна раз за разом. Коли справді втомився, то згадав, що воно ж БОЛИТЬ! І ми пішли зализувати рани. Думала, Джон не схоче лишатися без перекладача. Хе-хе, мовний бар'єр явно виявився нижчим за градус місцевого самогону!

Хлопцю двадцять років, і на нього так мило напосілися, щоб шукав собі жінку-українку, і сто раз перепитали, чи не одружений. Один дядько півгодини його обіймав (вже була потреба в опорі), і не міг зрозуміти, як такий красивий молодий американець, який може мати будь-яку (хоч цю, хоч оцю - тикає пальцями в нас з Анею, гг) приїхав сюди полоти помідори. "Ні, ну скажи мені, ЗАЧЄМ??? Це вас біржа сюди посилає? В тебе бідні родітілі і вони тебе зовсім не поддержують?" Геть не хотів слухати відповідей і нєдоумєвал, іншим словом це не назвеш. А в кінці ще й питається: "І шо, через два місяці ти оце поїдеш додом і всіх нас забудеш???" А Джон такий молодець, не розгубився. "Ні, - каже, - у мене хороша пам'ять!". Ойнімагу)))

А сьогодні такі хмари над головою нависли, що у мене враження, що це у мене похмілля. Діти якісь смурні водовари. Ледь укоськали нашого на денний сон. І трішки видихнули.

На видиху оце дописую. Будьмо здорові!

Не можу не милуватись

Да, вчора ще виголила чоловікові потилицю

Ювілярша з букетом від чоловіка і наш Джон на задньому плані

І це тільки початок

Ггг мої хлопці і наші дівчата)

Дружба Київ-Донецьк

Приходив їжачок, поїли молоком. Сьогодні знов прийшов.

Найкращі тацюристи вечора. Або дядьВаня зі спини



середа, 9 липня 2014 р.

американський гість поїхав

Планував на місяць, а пробув тиждень. Після його від'їзду залишилося багато запитань. Нам він сказав, що тут відпочив і вирішив подорожувати. Оскільки наполовину німець, вирішив махнути в Німеччину якось через Польщу, автобусами, напевно.

Але, що цікаво, залишив свою сумку з речима. Сказав, що у вересні забере. Якось зайшла мова про ціни на нерухомість в українських селах, і він дуже сміявся. Каже, залюбки б тут жив. Ну, я його провела по вулиці, показала, які хати продаються. Одна припала йому до душі, тричі ми ходили в двір. Питаю - а навіщо вона тобі? Каже, жити буду. Типу є певний запас грошей для цього. Чесно, мені якось це дивно звучить. Але в нього є час подумати. А мені залишається лише дивуватися.

Як для початку, тобто як на першого волонтера, може й добре, що він був недовго. Я зроблю свої висновки. І, поки є можливість, видихну. Бо годувати людину - це ніби не складно, я для своїх готую щодня, але от сама відповідальність, вона напрягає. З моїми ніби є можливість прохалтурити, коли настрою нема, вони собі вполюють щось в холодильнику і одне з одним поділяться. А перед гостем якось більшою мірою незручно.

От сьогодні я фактично халтурю. Зранку ще був стерпний сніданок (насмажила сирників з того сиру, що сама зробила), в обід ми перекусили в Лохвиці. Хе-хе, ага, я там знайшла розчудове кафе, де вареники по 11 грн за порцію, а пельмені 14. Вони самі ліплять, тому здебільшого смачно. От сьогодні вперше було тупо все несмачне (недосмажена картопля, недоварені галушки).

А потім я ще здійснила мрію останнього місяця і нарешті вполювала собі річкову рибину на базарі. А то як не прийду, то все більше за долоню вже розібрали. Карасів великих, ясне діло, мені не дісталось, то купила два коропа. Вдома виявилося, що в мене закінчилася фольга, тому я запекла рибу з овочами (цибуля-морква-помідорка). Орест був, ясно, не в захваті, бо не любить вибирати дрібні кості. Малий, в принципі, їв із задоволенням. А я наперлася так, що почувалася неваляшкою і боялася дихнути. Геть би й пірнула в ту рибу, таке воно мені смачне було.

Завтра з Анькою плануємо зробити барбекю із сома. Чрєвоугоднікі.

В мене по мірі росту живота зникає інтерес до городу. Я не подужаю рвати ті бур'яни. Мені оцей жест витягування тепер важко дається. Джеред круто допоміг з частиною капусти, з перцями і частиною помідорів. Але це все частини. Там ще роботи вагон. Хтозна, чи поможе наступний волонтер. Бо шкода вкладеної праці. Помідорок мільйон назав'язувалось. Перці висять. Ранню капусту треба би забрати з городу, поки її якась зараза не доїла. Зовнішнє листя все діряве. На щастя, хоч самі голівки такі дебелячі і не поїджені.

А ще над нами нависає потреба в ремонті бодай нашої хати. Бо під маля я б хотіла, щоб підлога не вбирала пісюки. А щоб покласти лінолеум (ми його вже купили), треба розібратися з пічкою і джерелами зимових тепловтрат (вікна і двері). Ну і, ясно, стіни і стелю треба зробити. Бо який толк класти підлогу, коли на стінах звисають шматки старих шпалер.

І чим далі, тим мені більш не віриться в те, що ми цей ремонт таки зробимо. Може тому не віриться, що я уже не той живчик, що був два тижні тому. А це ж без моєї участі зовсім не обійдеться. Бо треба з хати буде винести тупо все. Бурум-бурум. Цікаво, як воно все буде в результаті.

Такі новини.

понеділок, 7 липня 2014 р.

ой на Йвана, ой на Купала

В нас багато всяких різних дат сімейних, і сьогодні от 8 років, як ми з Орестом живемо разом. Я оце як вернулася з Лохвиці, зі свята Івана Купала, так він ходить і розказує: о, десь зараз ми доїдаємо курку, яку ти запекла. До речі, вона всередині була сира))). Хто б подумав, шо так довго.

Ну але незважаючи на таку важливу дату, на гульки я поїхала без чоловіка, ха-ха. Просто трактор вільний був лише сьогодні ввечері, а люцерну з городу треба було вивезти. І Орест героїчно лишився, а ми поїхали. Сусідка з дочкою, наш американський гість і я з малюком.

Покажу фоточки, бо я не полінувалася взяти фотоапарат.


Власник коня дуже дивувався, що такий малюк так впевнено сидить в сідлі. За десятку - гарненьке таке коло в лісі можна проїхати. В Києві б за таке хіба сісти для фото дали.



Наш гість, оскільки дуже скромний і спокійний, на свято реагував у своєму стилі. Казав: ага, нормально, ага, мені подобається. І сидів собі тихенько поряд. Малюк залюбки сидить у нього на руках, тому життя він мені сильно спрощує.



Ну це моя вічна історія - як я сама себе не сфотографую, то ніхто мене не сфотографує). А я була у гарній старовинній довгій вишиванці, при параді, так сказати.


Оце якось так, і байдуже, що без різкості.


Свято загалом було цілком стерпне. Ніби основні пункти купальської програми присутні, але все якось без вогню, тобто нема в тому пристрасті. Народ якийсь аморфний. Ніхто не танцює, ніякого хороводу, вінки у воду покидали, але ніхто й не думав їх діставати. Ватру розпалили, та й по всьому.

То ми намагалися виправляти ситуацію, хе-хе. Малюк зловив собі квітку зі свічкою, у воду без штанів вліз.



Я, незважаючи на пузо, гарно так потанцювала (добре, що хоч діти легкі на підйом, щоб скласти компанію).

Загалом я дуже рада, що поїхала, бо зміна декорацій - це класно. А, з іншого, дуже розчарована, і не організацією навіть, а аморфністю людей. Посідали, нарубалися в дишло, постояли, розійшлись. Купала без пристрасті.