четвер, 19 листопада 2015 р.

Мої перші уроки скрипки

Я вас попереджаю чесно, що це найнудніше відео в світі. Але особисто мені воно надзвичайно цікаве. Особливо цікавим воно ставатиме з роками.

Це мої перші два уроки скрипки і тренування між ними.




Тепер я тренуватиму "Щедрика", він всього на три нотки, але виходить у мене зі скрипом. Але я вмію бути наполегливою.

Отож, для історії. І для тих, хто давно мріяв, але боявся почати. Знайте: ніколи не пізно, що б там хто не казав.




субота, 14 листопада 2015 р.

Невеличке прибирання

Оскільки сьогодні був дощовий ранок, а діти виносили мозок, ми з Веліною вирішили гуляти в школі. Хоч це і не найбезпечніше місце для дітей - надто багато там битого скла та іншого сміття.

А дощі лише починаються, тому ми вирішили трішки там прибрати. Для своїх же дітей. І для гостей, яких ми постійно туди водимо, бо це єдина в селі пам'ятка архітектури.

Школа збудована в 1914 році у так званому "українському стилі" за проектом Опанаса Сластіона. Закрита з 1995 року. Частина приміщення використовується як фельдшерсько-акушерський пункт.

Наші діти завжди у захваті від ідеї прогулятися не просто до школи (двір там теж гарний), а саме зайти всередину. Тому з ентузіазмом взялися за прибирання.

Що з того вийшло - дивіться на відео.


середа, 11 листопада 2015 р.

Краєзнавчий музей і перший урок скрипки

Сьогодні рівно тиждень після останньої хімії, тому мені час здавати аналіз крові. Беруть його до 11, а вчителька скрипки призначила мені перший урок на другу дня.

Відповідно, у мене було аж три години вільного часу. І я не придумала нічого кращого, як піти у Лохвицький краєзнавчий музей і поцікавитися, що у них є цікавенького про Христанівку.



Мені видали геть не товсту папку, ось цю


Щоб ви розуміли, в неї помістилася історія трьох сіл із самого початку їхнього існування. Насправді це здебільшого документи 1950-1960-х, вирізки з газет, фотографії, історичні нариси за різні роки (найбільше сторінок у нарисі 1964 року), розповідь одного з очевидців соцбудівництва (записана від руки). Не густо, скажемо чесно.

Але тепер я знаю, що, де, коли і ким в селі збудоване (точніше, буду знати, коли вчитаюся в ті документи), знаю, у кого які втрати були під час війни, знаю кількість куркулів і прізвища партійних функціонерів.

І ще маю принаймні одну мегаколоритну фотографію місцевого жителя на фоні христанівського млина.


Як написано в оцій статті,


оцей прекрасний вусань - Григорій Іванович Волторніст, якому у 89-му було 77. "Це він ось уже кілька років поспіль просить керівників колгоспу допомогти лісоматеріалом і береться відремонтувати старий трудівник-вітряк, бо це історія і пам'ять села". Як ми вже знаємо, від "історії і пам'яті села" не лишилось і сліду. Ходять чутки, що у Васильках десь біля пилорами лежать жорна з христанівського млина.

А оцей чоловік в газеті не дарма такий веселий і тримає порося. Він виграв його у лотерею "Бо яке ж свято без лотереї". Треба взяти на замітку, чи що.

Але я хотіла розказати про урок скрипки.

Саме приміщення музичної школи збудоване власне під музичну школу, і там багато затишних кабінетів для занять вчитель-учень. На стінах фотографії ансамблів і випускників, старе фортепіано Україна. І вчителька з поважним стажем.

Хоч як говорила, що не любить займатися з дорослими, та все ж, на моє щастя, погодилася спробувати. Каже, дуже любить сюсюкати з дітками. І коли дрібні пальчики не так вигинаються, вони їх гладять, жаліють, підбадьорюють. І вправи роблять розлбаленими долоньками, щоб опадали на смичок, як осінні листки.

Виявляється, перший місяць першачкам не дають скрипки. Тренуються спершу тримати олівець, бо смичок заважкий. Але не можна перетримувати - на свій страх і ризик скрипку-таки доводиться видавати. І вони, юні музиканти, напосідаються. І одразу хочуть показати всю свою пристрасть. І швидко так смичком водять сюди-туди, і головою, підозрюю, смикають.

Показала мені скрипку-"вісімку", така крихітка, що мені здалося, що і мій Улас міг би на такій заграти. Люте мімімі.

Розказала, як ці скрипки роками передаються із рук в руки. Як чоловік їх клеїть, а вона ремонтує і настроює. З уламків відновлюють інструменти. Всі ще радянські. Як колеги між собою діляться інструментами, щоб полегшити життя. І про те, як одного разу в себе в кабінеті побачила загорнуту в хустку розібрану на запчастини стареньку віолончель. На ній тепер вчиться грати 17-річний мотоцикліст.

Так що якщо у вас десь пилиться самотній інструмент, особливо з крихітних, знайте: він потрібен дітям в музичній школі. Думаю, не тільки в цій конкретній, а у будь-якій школі в райцентрі. Охочих вчитися, на щастя, стабільно багато.

До речі, вчителька мене запитала, що в мене за скрипка. І я зазирнула за резонатор. 1930 рік, ручна робота, Чехія. Скрипочко, ти прекрасна і я буду гарно вчитися, щоб бути гідною тебе. І я вже вмію грати пару найпростіших пісеньок (пісні на одній ноті теж пісні, хочу вам повідомити).


Тепер мені треба навчитися робити так, щоб смичок по струнах самовільно не скакав і не смикався і пошити отаку подушечку




Щоб ви знали, одне із неймовірних джерел несамовитого задоволення на уроці скрипки, що ви зі вчителькою обидві стоїте з інструментами і граєте ці мелодії разом. Стоїш і ловиш її дизання, а вона дотягує твоє. І таке відчуття дзвенячої повноти, що словами я вам не передам.

Ідіть самі вчіться!

неділя, 8 листопада 2015 р.

День народження Енея і Милославки

Сил монтувати відео нема, але день сьогодні був такий чудовий і насичений, що я мушу бодай тут про це написати.

Так чудовим чином вийшло, що Велінина Милославка народилася в один день із моїм Енеєм, лише на рік пізніше. Тому у нас сьогодні було подвійне свято, і ми готувалися із подвійним ентузіазмом.

Бігали вчора по Лохвиці в пошуках гарного упаковочного паперу для подарунків (у результаті все звелося до пошуків хоч якогось упаковочного паперу), булок для хот-догів і всяких інших дрібних, але важливих приємностей.

Все ретельно спланували:  місце, час, перелік ігор для малих, необхідний реквізит окремим списком (два мішки, чотири шнурки, один канат - ну та це ж не жарти!), напекли шарлоток, хто як міг і хто як умів. Для усіх дітей села. Я оббігла усіх батьків з поклоном і проханням відпустити до нас малечу.

І вийшло гарно. Тільки подивіться.

Спершу прийшли на місце і його прикрасили. Бо не варто недооцінювати такі малі атмосферні  штучки. Кульки одразу дають відчуття свята, а спільна праця організовує і надихає.






Звечора ще в п'ятницю ми провели нараду в штабі у Веліни, де Нейт продумав список можливих ігор та розваг. Щось відхилили, щось затвердили. І ось як бавились.

Стрибки наввипередки в мішках (мішки порвалися в хлам)




Перетягування канату. У нас, як виявилося, було дві рівносильні команди. І перемагала та, яка була нижче по схилу. За третім разом ми здогадалися тягнути впоперек дороги. Gravity - no escaping.

Далі попарно зв'язували ноги і знову бігали з гірки. Чомусь мого Енея ця гра вибила із рівноваги. Сиділа на горбочку втішала, бо це ж моя кровиночка.




А далі трохи в хованки, трохи в квача, а трохи просто побігати.





Ну і, звісно, муляли дуже кульки. І все частіше виникало питання, що в них і навіщо. Поки ми бавилися, Нейт палив вогонь. І тепер ми засіли смажити мисливські ковбаски (моя мама у себе на заводі купила, вони дуже смачні. Дякую, мамочко!)

Хвилини умиротвореної тиші такі цінні, коли навколо стільки дітей.













А далі ми реалізовували мою велику дитячу мрію. Щодня я в дитинстві дивилася мультик про пінгвінчика Чіллі-Віллі, який намагався пробратися у хату до пічки, щоб посмажити зефірчик (маршмеллоу). Так от коли я їздила в Київ на свою останню хімію, я знайшла справжні американські маршмеллоу. Справжні американці з величезним досвідом смаження і поїдання розказали нам ази (у вогонь не пхати, якщо горить - задувати, а не махати палкою, бо воно липке і залишає опіки, якщо добряче до шкіри прикласти). Ми швидко навчилися. Малі оцінили - не те слово.






І через ті зефірки ми ледь не забули про наші осінні пироги.



А потім до нас приєдналися мої родичі - приїхали з Києва на кілька годин привітати Енея. Брат взяв квадрокоптер - дистанційно керований вертоліт на 4 пропеллера, який носить відеокамеру. Навіть в мене захвату було, аж пищати хотілося, коли він проносився у мене над головою і доводилося падати різко на землю чи прихилятися (хелоу, Арізона Дрім!). Всі, хто хотів, потім могли покерувати бєшеним мухом.





І це все лише до обіду, в першій всі розійшлися по домах. Але ми ж вперті, ми продовжували гуляти до вечора! Торти-свічки-олів'є, все, як треба. Але це все поза кадром. Гарний, гарний, гарний день. Дякую всім причетним!

вівторок, 27 жовтня 2015 р.

Нові волонтери з Амерички та інші дари

Незважаючи на те, що повний місяць і всі божевільні, злі і на грані вбивства, сьогодні видався класний день.

Навіть не знаю, з якого боку почати.

По-перше, Владік вчора запропонував повторити позаторішній Хеловін. І я думаю, що все вдасться. Гарбузи знайдемо, а все інше по можливості.

Сьогодні поїхала забирати посилочку від Марічки. А там три непідйомні коробки. Речі для людей різної статури і смаків (раптом що, в мене є тепер найкраща в світі спідниця), книжки для нашої бібліотеки - не казна-що запилюжене і радянське, а купа класного укрїнського фентезі, трішки дитячих книжок (навіть Карлик-Ніс від Старого Лева), і купа іграшок. А це значить, що треба буде робити якісь конкурси і видавати малечі призи. Вдома я цю звірину не триматиму ні за що. Хоча Еней вподобав собі одного дракона і обміняв його на свого ведмедя.





І ще прийшла посилка від Юлі, з усяким приємними (чай, хмелева закваска для хліба і книжка для мене і для малих). Дякую, Юлю, дуже приємно!

І найбільший подарунок - це свіжі волонтери з США (нам на них щастить). Ось вам про них 16 секунд відео - знайомтеся.


А ще вчора у наших друзів, із нашого села, народилася 5-та донечка. Це уже третя дівчинка, яку вони народжують вдома, прямо тут в селі. Оля, їхня мама, "зловила" рік тому мого Уласа.  Вітаю їх від усього серця і дуже за них радію. Хай Ярославка вас дивує, в хорошому сенсі!

Принагідно вішаю красивезне позавчорашнє відео, воно гідне уваги



А ще сьогодні одна знайома, Настя, в рамках діяльності своєї організації запропонувала показати у нас "Братів", український фільм, який буквально пару тижнів тому був у прокаті. І японський добрий мультик "Пісня моря". Чекаю результатів виборів, щоб знати, до кого йти на поклон (вибирали сільського голову).


вівторок, 6 жовтня 2015 р.

поки не пішли збирати кукурудзу

Зайшло мені в голову зібрати нашу кукурудзу так, щоб були дві хатки для дітей, які можна буде брати в гру весь наступний рік. Але як це реалізувати???

Минулого року наш пречудовий Джон зібрав кукурудзу за два дні. Але це були два повні дні важкої праці. А нашими силами, цікаво, можливо? От за скільки би я з дітьми змогла б це зробити? за умови, що найменшим рік і півроку і вони потребують постійної зміни декорацій?..

І найняти зараз в селі нікого, або свої городи прибирають, або випивають, або ще щось. Не схоже, щоб були якісь вільні руки. Але курудзу все одно прибрати треба. Поки не знаю, як би це діло викрутити.

Якось в голові всього надто багато, і навіть не розумію, на чому сконцетруватися. На якій справі. Найбільшою мірою я зараз зайнята дітьми і відеоблогом. Дітьми - бо гарна погода і хочеться їх перед зимою якісно вигуляти. А відеоблогом - бо розвага і нова і захоплює страшенно. Хоча й робиться ціною сну частенько (монтувати можу лише коли малі ввечері поснуть).

Назбиралося багато гарного матеріалу з прогулянок, але поки не розумію, як його подати. Чи кожну окремо нарізати, чи якось однією темою об'єднати. Стільки ще всього треба навчитися, але це захоплює. І нервує, коли немає сил чи часу сфокусуватися.

З усіма цими думами полишаю вас і пропоную подивитися третю серію - про те, як почуваються діти в селі. У мене був шикарнючий кадр, як на фоні ідилічного пейзажу Улас розвертається до мене обличчям і показує ОТАКЕННИЙ шмат гівна, який тримає в правій руці. В такі моменти думаєш, рятувати дитину чи рятувати кадр)) Але пожаліла найвразливіших і не додала його у це відео. Хоча дуже кортіло. Може колись зроблю підбірку найбільш вражаючих кадрів ггг. Бо є один, де Еней ледь з паркана не злетів. З квадратними очима. І ще буде, я певна, ха-ха.


неділя, 4 жовтня 2015 р.

погода і далі вражає

Я не пам'ятаю ще такої теплої осені. Краса неймовірна. Вже жовтень, жовтень, а все довкола зелене. Лише клени потроху жовтіють.

Сьогодні ходили в ліс, кабанячими стежками. Бачили ямки, в яких вони вилежують свої боки.

А вчора ходили до ставків, там діти падали у воду. Випадково, звісно.

І слів у голові щось так мало надвечір. Може, дарма я сюди зазирнула. Повішу лиш трохи красивих картинок.


субота, 26 вересня 2015 р.

сонячний вересень

Погода вражає. Кінець вересня, а таке тепло. Я б хотіла, щоб така температура була круглий рік - це мій комфортний баланс тепла і прохолоди. Мати з собою легкий светр, але ноги - ще в сандалях. І діти то голяка, то в светрах здригаються. Вчора не могла забрати малих до хати: місяць майже повний, надворі хоч і темно, але видно. І чомусь так затишно. Еней так забалдів, що навіть коли всі пішли до хати, він взяв свій горщик і пішов собі надвір. Правильне дитя росте.

Ціле літо нас практично не було в селі, а коли хто і був, то не було ніякої можливості займатися облагороджуванням побуту. Двір заріс страшно. Як повернулися, говорили про те, що природа невблаганна. Виглядало так, ніби ми ніколи тут і не жили.

Зараз крок за кроком відвойовуємо простір у дебелих таких бур'янів, які навіть не скосиш, бо полишаються небезпечні гостряки. То я потроху ручками смикаю. По квадратному метру в день, і то не щодня - сили поки не ті. Хімія така хімія.

Але вже є малим де бавитись. Старший облюбував собі друге відділення гаража. Там у нас пісок, дрова, вугілля, солома і кошенята. Що ще для щастя треба? Він там постійно собі якісь хатки-пастки будує, а я мовчки радію. А менший поселився у собачій буді. Собачою будою у нас працює стара літня кухня, до якої припнута собака. То він з нею з ранку до ночі обіймається, розливає її воду, купається в м'якій пилюці (там бур'янів нема, собака береже свою територію). А вчора воював-воював з Орестом за право сидіти в ямі, яку собака викопала (ми ржемо, що це перше христанівське метро), і таки відвоював. І сидів так з таким поважним обличчям, що куди там усім кандидатам у голови сільради)))

Перед хатою ту клумбу, що в нас була запланована під клемтис, розчистили і попересаджували туди ялівці з заростей. А то вона там не ростуть зовсім. Я взялася щодня поливати, то вони так миленько свіжі гілочки повипускли, що я почуваюся, як малявка з мультика про Тоторо, що чаклувала над зернятами. Ходжу постійно туди заглядаю.

Оскільки діти попрокидалис і треба чимось їх нагодувати, я просто запропоную вам подивитися перший випуск мого англомовного відеоблогу про життя в селі.


І Орестового україномовного. Так-так, у нас нова розвага. Підписуйтесь, лайкайте, поширюйте, слідкуйте - будемо раді.




неділя, 10 травня 2015 р.

лучі поноса безкоштовній медицині

Я навіть не знаю, з я кого краю починати. Бо ця історія звернеть довга, як життя.

Але оскільки в мене тут бложик про переїзд в село, то я почну з цього моменту. Нагадаю, що живемо ми в невеликому селі на Полтавщині за 12 км від райцентру - міста Лохвиця.

Вперше до лікаря довелося звернутися, коли в мене застрягла риб'яча кістка в горлі. Я про це вже писала, ось лінк. Але якщо коротко - ми приїхали машиною у приймальню лікарні, це був вечір. Лора не було, ніхто більше не брався виймати, послали за 60 км в Гадяч. Там допомогу надали, на щастя. Через 3 години після того, як кістка потрапила в горло. Виїхали з дому ми одразу.

Вдруге зі мною трапилася вагітність. Ще раз нагадаю співгромадянам, бо медична допомога у цьому випадку - право, а не обов'язок паціента. І ще скажу, що прописана я все ще в Києві. Ну і по селу пройшла чутка, що в мене пузо, і чутки дійшли до місцевого фельдшерсько-акушерського пункту. Звідти мені подзвонили і попросили прийти. Я прийшла. Кажуть - ви вагітна, ставайте на облік. А я на облік хотіла ставати пізніше, після 30 тижня (так-так, у мене є таке право). Ну, кажу я, вагітність ніхто мені не діагностував, я до вас звернуся в середині червня по потребі.

І звернулася, поставили на облік, понаписувала відмови від аналізів, які здавати не хотіла. Які хотіла, поздавала. Останні відмови писала уже під крик гінеколога: "Пишіть: одказуюсь од мочі". Жартувати про те, що я якраз від неї не одказуюсь, а хочу попридержать, я уже не жартувала. Все було добре, вагітність без ускладнень, ті аналізи, що здані, в нормі. УЗД всякі, кров, снід, гепатит. Базові такі речі.

Ну і от підходить час народжувати, 30-якийсь там тиждень. І гінеколог каже - у вас буде плановий кесарів, ідіть познайомтеся з головним гінекологом району, який здійснить операцію. "Тому шо ви сама не родите, а умрете". Різниця між малими мала бути 2 і 9, шов після першого кесарева в гарному стані, все ок. Кажу: "Ні, я хочу природні пологи". І знов: "Ви умрете, у вас лопне матка". І така пише на першій сторінці обмінної карти: "спайкові процеси в малому тазу". Звідки береться цей діагноз, пояснити не може, шипить, піниться, але не пригорає, наполягає на моїй раптовій смерті. Хлопаю дверима і виходжу. Іду до того ж гінеколога.

А він такий великий, самовдоволений, самовпевнений. Я чемно, добрий день, така ситуація. На що він пояснює, що тут за природні пологи після кесарева ніхто не візьметься, у них немає для цього умов (цілодобово готова операційна і анастезіологи на випадок кесаревого розтину ургентного), тому плановий кесарів без варіантів. І знову розказує, як я вмру. "Лопне, - каже, -  ваша матка, як шарік". Сумарно шість раз вони розказали, як я умру за якихось півгодини.

Кажу: "Мені ваш варіант не підходить". То він виписує направлення в Полтаву народжувати. "Добре, - кажу, - дякую, ага". На 38 тижні. Але поїду, певно, в Київ, бо там батьки, прописка, всі діла. Дякую.

Під вечір дзвонить мені сусідка, землеміром тоді вона в сільраді працювала. Ти до мене підійди, інакше завтра буде плохо. Підхожу: у тебе шов лопне, лягай в лікарню. Ну не *оп же ж вашу мать. Чого землемір має знати про наявність у мене шва? Ну з якого переляку? Ліарська таємниця, всяке таке. Ні, не чули. Вона ж по-хорошому.

Через день чи через два кіпіш по всьому селу. В хату понаїхало: оцей звізда-гінеколог, зам директора лікарні, голова сільради, двоє соцпрацівників. Типу госпіталійзуйтесь. Кажу: "Ну шо таке, в мене навіть не 38 тиждень, чого? От в мене направлення, до побачення". Соц працівники рвуться в хату. Ну з якого дива? Старший прописаний в Києві, я теж. Ну, живем ми зараз тут. А що, це заборонено? Будь-яку хату на курорті будете перевіряти? Чи як?

Потім через пару днів приїжджає цей головний доктор сам, я у сусідки чай п'ю, але вже все село знає, що у нас знову гості. Не йду, чого мені нервуватися, хай Орест сам. Ну і цей гінеколог такий чоловіку каже щось приблизно таке: "От добре, що ви зараз сам. Я приїхав подивитися, чи ви адекватний. Бо у вагітної жінки половина мозку не працює. І ще заодно приїхав перевірити, чи ще не народила, бо ми іноді потім дітей в річці виловлюєм". Нормальний такий текст, правда? Ясно, що його навіть у двір ніхто не пустив і головний акушер району був попрошений їхати своєю дорогою з миром.

Уже тиждень так 39, полювання на мене триває. Я пишу відмову госпіталізуватися, під власну відповідальність. Що їм ще від мене треба? Ан нєт. Соцпрацівники ще раз були. А потім зобов'язали місцеву акушерку являтися до мене щодня. Ну, я весело махала їй рукою. Типу живі, дитя ще не в ріці (блін, мені на голову не налазить).

Ну а потім уже ми дзвонили і викликали швидку, щоб зареєстрували народження дитини. Приїхали і гінеколог (не звізда, бо того би я в дім не пустила, а наша участкова), і педіатр. Оглянули, склали свої протоколи чи як воно там називається. Що всіх оглянули і всі в порядку. І протягом кількох днів одна з медпрацівників змилостивилась і ми отримали документи, потрібні для реєстрації дитини, без проблем і хабарів. Тут лучі поноса на хвилю слабнуть.

А потім починається якась біда зі мною. Звертаюся в лютому до хіруріга з проблемою, він напрявляє на обстеження в Полтаву, бо в Лохвиці нема інфекціоніста, нема гематолога, тощо. Я не їду, думаю, може, так пройде.

Лікуюся сама і сяк і так, не походить, починається загострення.

Їду в Київ, хірург призначає лікування, несумісне з грудним вигодовуванням. А в малого температура 39.8. Далі займаюсь самолікуванням, поки дитя не прийде в порядок хоча б. Канал прориває сам, я міняю пов'язки, але проходить три тижні, а ситуація не йде до загоєння ну ніяк. Їду в Київ, в Борис. Там ставлять дренаж, пропонують розширити канал, ви моя киця, вам боляче, ось присядьте, все ввічливо, гарно, з поясненнями що до чого. Прописали щодня їздити на перев'язку в лікарню.

Ну, я їду назад  і три дні (бо це вихідні) мене перев'язують сестри в хірургічному відділенні Лохвицької лікарні. На третій день сестра каже: "Ну, гною вже нема, кладіть мазь". І я більше не їжджу, кладу мазь. А потім знов очевидно попер гній, і я знову, думаю, поїду на перев'язку. А це будній день, перев'язують таких як я в травматології. Сестра покликала лікаря, і починається повний звиздець і феєрія.

Він без здрасті заходить і починає мою рану давити. Я кричу, бо це страшно боляче. На що він мені каже замовчати, називає істеричкою. Кажу: "Що ви робите і навіщо?" - "Тихо, дєточка, я доктор, я знаю, що роблю. Приставать до тебе буду". Тут я встаю, мені такене годиться. "Ляж!" І знов давить. Я кричу (бо я нормальна людина, мені болить), кажу: "А є, може, якесь знеболення для такої процедури?" - "А шо, я в твою гнояку оце колоть буду?". Поговорили. А потім такий: "А шо це я з тобою панькаюсь, в мене на дверях написано шо? Травматолог. Хірург з тобою панькаться не буде. Лягайте в стаціонар, бо амбулаторно ви не вилікуєтесь. Останетесь без руки". Блін, добре, що не без голови. І пише направлення.

Я руки в ноги і на Київ. Там в Борисі мені розширюють рану, ставлять дренаж, посилають на обстеження, бо причина хвороби все ще невідома і незрозуміла. Частково обстежують (бо навіть у день перемоги більшість спеціалістів працюють).

Тепер тільки щодня їздити в хірургію на перев'язку. У вихідні - в лікарню, в будні - в поліклініку.

Їду сьогодні в лікарню. Перший доктор починає - а чого ви сюди прийшли? Де прописані? Вам не сюди. Кажу, в мене малий груднічок вдома чекає, ви можете тут зробити перев'язку чи ні? "Та ми вам і голову пересадити можем". ААААаааа. Сука. Кажу: "Дякую, поки не треба. То мені куди їхати?". А він: "Я вам не одказую, я просто говорю, шо вот чого до нас". Повз проходить молодий лікар, і мій співрозмовник такий: "Іди, зроби їй. Вона з Бориса".

Ну і цей молодий такий молодий. А чого Борис? А що у вас? Починає робити перев'язку і весь такий дотепний. І скільки ви бабла в Борисі за це заплатили? Ха-ха, сестрі такий, оце да, тут у лікарів зарплати менші, ніж ви оце заплатили. Кажу, прининіть з мене глузувати і знущатися. Я не багата людина і не дурна. Але ситуація ось така. Мені що треба було робити? Каже - прийдіть в цю лікарню і скажіть, що у вас отаке і ви платите половину тої суми, що лишили в Борисі. І вам зроблять краще, бо у нас лікарі кращі, ніж там. Боже, що там в голові. З якого перепугу я маю ввалюватись і називать якісь суми? Якщо мені потрібен уточнений діагноз, я не знаю, чи виправдане втручання, нема фіксованої ціни на консультацію, а коли приходиш, кажуть, що прийшла не туди.

Під кінець він погодився, що без медичної освіти він і сам би не знав, куди краще і як звертатися. Бо справді якось це неочевидно. Сказав, що завтра він знову на зміні і зробить мені перев'язку. Тому що ніби увійшов в ситуацію і по-людськи пожалів.

Мене, блядь, не треба жаліти, мене треба осблужити і лишити мій мозок незайманим. Чому це неможливо без попередніх повчань і знущань??? Ну але я прийму його жалість, бо якщо завтра поїду в ту лікарню, що "моя", то там будуть нові контакти з нашою медициною. Там знов щось придумають, щоб принизити. А тут уже перевірений доктор, який ніби припинив насміхатися і більше не буде.

А, і мила пікантність. Я лежу в перевязочній, а там якийсь доктор в кутку зажимає сетру і мило жартує, а вона йойкає. Чому, чому я їм не заважаю? І чому я не бачила такого в Борисі, який вони так люто ненавидять і не розуміють, чого ці тупі люди несуть в той Борис своє бабло.

До Європи срать і срать, дорогі співвітчизники. Бо пора говорити один до одного з повагою. От просто так. Сходу. Інакше всі рухи в сторону кращого життя просто марні і беззмістовні.


понеділок, 4 травня 2015 р.

перший дощик в маю (про агронома ви пам'ятаєте?)

То нагадаю, шо сусід казав, шо "три дощика в Маю і агроному все по ььь". Так от, дощ перший.

Я вискочила, щоб було що потім розглядати через кілька років. Ади.

Спочатку зазирнем на город. А хто-хто скоро поласує полуничкою? (Насправді це єдиний кущик, який вже цвіте. Переїдання нам не загрожує)


А це інші кущики, минулого року висаджені в чорне агроволокно. Воно круте, бур'яни таки не пролізли.


А оце ось торішній щавель, якому зовсім не зашкодило те, що ми його скубали всю зиму.


А це приємний сюрприз - сам насіявся салат і безкозконтрольно повилазив на грядці.


І хризантеми кажуть, що дуже хочуть жить. Ну я не проти, якщо їх не витопчуть, у них є шанси. Якщо раптом буде час, я їх хочу навіть порозсаджувати. Хоча я постановила собі цього року квітами не перейматись.


А це цибуля "кущовка", яку я думала, що ми минулого року виїли під корінь. А вона взяла і зійшла дружним рядочком. Тут ще видно торшіні не прибрані огірки-жопляки, було б круто, якби і вони самі насіялись. Але моя мама каже, що в мене ніяких шансів))


А це вже цьогорічна цибуля-сіянка (я її тиканкою називаю чогось) посходила. Більше поки нічого не видно.


Минулого року я мучила вас своїми тюльпанами. Хоч я їх і не пересаджувала, вони ще живі, як і нарциси. Їх мало, але вони є.



Минулого року я писала, як ми ходили з лісу пересаджувати барвінок. Ось він цвіте.


А ось цвітуть дерева, і це просто неймовірно. Зараз з вікна видно повний місяць, який зазирає крізь гілля з цвітом, і краса приголомшує.









Я для себе відкрила цвіт груші. Він такий впевнено білий, геть не прозорий, густющий, я б навіть  сказала, м'ясистий.




Ще не в тему до цих фоток, але для хроніки це важливо, напишу, що я сьогодні купила і халтурно посадила (без додаткового поливу) 26 кущів ранніх помідорів, 18 штук цвітної капусти і 54 солодких перця.

І сьогодні ще сумний трохи день, бо здохло одне гусеня (я не хвалилася, ми в неділю ще десяток прикупили, разом в нас було 15, а тепер 14). І повернулася наша Ельвіра Йосипівна (кілька днів не було видно) якась зовсім ніяка, хтозна, що трапилось.

І щоб не закінчувати сумним. Сьогодні малі овечки рано вперше поїли в Ореста з відерця, а в обід і ввечері дві з трьох навіть поїли з рук. Це величезний прогрес, ми радієм.