Відповідно, у мене було аж три години вільного часу. І я не придумала нічого кращого, як піти у Лохвицький краєзнавчий музей і поцікавитися, що у них є цікавенького про Христанівку.
Мені видали геть не товсту папку, ось цю
Щоб ви розуміли, в неї помістилася історія трьох сіл із самого початку їхнього існування. Насправді це здебільшого документи 1950-1960-х, вирізки з газет, фотографії, історичні нариси за різні роки (найбільше сторінок у нарисі 1964 року), розповідь одного з очевидців соцбудівництва (записана від руки). Не густо, скажемо чесно.
Але тепер я знаю, що, де, коли і ким в селі збудоване (точніше, буду знати, коли вчитаюся в ті документи), знаю, у кого які втрати були під час війни, знаю кількість куркулів і прізвища партійних функціонерів.
І ще маю принаймні одну мегаколоритну фотографію місцевого жителя на фоні христанівського млина.
Як написано в оцій статті,
оцей прекрасний вусань - Григорій Іванович Волторніст, якому у 89-му було 77. "Це він ось уже кілька років поспіль просить керівників колгоспу допомогти лісоматеріалом і береться відремонтувати старий трудівник-вітряк, бо це історія і пам'ять села". Як ми вже знаємо, від "історії і пам'яті села" не лишилось і сліду. Ходять чутки, що у Васильках десь біля пилорами лежать жорна з христанівського млина.
А оцей чоловік в газеті не дарма такий веселий і тримає порося. Він виграв його у лотерею "Бо яке ж свято без лотереї". Треба взяти на замітку, чи що.
Але я хотіла розказати про урок скрипки.
Саме приміщення музичної школи збудоване власне під музичну школу, і там багато затишних кабінетів для занять вчитель-учень. На стінах фотографії ансамблів і випускників, старе фортепіано Україна. І вчителька з поважним стажем.
Хоч як говорила, що не любить займатися з дорослими, та все ж, на моє щастя, погодилася спробувати. Каже, дуже любить сюсюкати з дітками. І коли дрібні пальчики не так вигинаються, вони їх гладять, жаліють, підбадьорюють. І вправи роблять розлбаленими долоньками, щоб опадали на смичок, як осінні листки.
Виявляється, перший місяць першачкам не дають скрипки. Тренуються спершу тримати олівець, бо смичок заважкий. Але не можна перетримувати - на свій страх і ризик скрипку-таки доводиться видавати. І вони, юні музиканти, напосідаються. І одразу хочуть показати всю свою пристрасть. І швидко так смичком водять сюди-туди, і головою, підозрюю, смикають.
Показала мені скрипку-"вісімку", така крихітка, що мені здалося, що і мій Улас міг би на такій заграти. Люте мімімі.
Розказала, як ці скрипки роками передаються із рук в руки. Як чоловік їх клеїть, а вона ремонтує і настроює. З уламків відновлюють інструменти. Всі ще радянські. Як колеги між собою діляться інструментами, щоб полегшити життя. І про те, як одного разу в себе в кабінеті побачила загорнуту в хустку розібрану на запчастини стареньку віолончель. На ній тепер вчиться грати 17-річний мотоцикліст.
Так що якщо у вас десь пилиться самотній інструмент, особливо з крихітних, знайте: він потрібен дітям в музичній школі. Думаю, не тільки в цій конкретній, а у будь-якій школі в райцентрі. Охочих вчитися, на щастя, стабільно багато.
До речі, вчителька мене запитала, що в мене за скрипка. І я зазирнула за резонатор. 1930 рік, ручна робота, Чехія. Скрипочко, ти прекрасна і я буду гарно вчитися, щоб бути гідною тебе. І я вже вмію грати пару найпростіших пісеньок (пісні на одній ноті теж пісні, хочу вам повідомити).
Тепер мені треба навчитися робити так, щоб смичок по струнах самовільно не скакав і не смикався і пошити отаку подушечку
Щоб ви знали, одне із неймовірних джерел несамовитого задоволення на уроці скрипки, що ви зі вчителькою обидві стоїте з інструментами і граєте ці мелодії разом. Стоїш і ловиш її дизання, а вона дотягує твоє. І таке відчуття дзвенячої повноти, що словами я вам не передам.
Ідіть самі вчіться!
Немає коментарів:
Дописати коментар