пʼятниця, 30 грудня 2016 р.

Зимове свято в Христанівці

Знов, як і з толокою, розкажу всю історію спочатку. Так цікавіше потім згадувати.

Було у нас дві задачі: 1. повісити охоронну табличку на христанівську школу і 2. зробити "Миколая" для дітей, бо з США від Школи українознавства міста Вотервілет приїхали дві здоровенні коробки книжок для дітей англійською, для бібліотеки.


Фото Б.Левченка


Першу задачу хотіли вирішити 26 листопада - у перший день стратегічної сесії в Лохвиці, куди запросили розповісти про проект Школи Лохвицького Земства Ольгу Герасим'юк і Максима Іванова. Хотіли, щоб одним махом і те, і інше встиглося. Але ні. Хоч свята в селі чекали з нетерпінням, в останній момент сталося горе - помер односільчанин, якого всі знали і поважали. Не до свята якось було.

Тому надумали дві задачі вирішувати разом, щоб було більш яскраво і незабуньо. 23 грудня у Полтаві було заплановане засідання Координаційної ради з питань охорони культурної спадщини при Управлінні культури облдержадміністрації (пройшло мегауспішно +10 шкіл отримали охоронний статус і одна церква - у сусідньому селі Васильки), а одразу за тим, в суботу - свято у нас.

Фото Б.Левченка

Фото Олени Пригоди


Особисто мені хотілося, щоб, незважаючи на зиму, сніг, холод і відсутність вікон у школі люди були зігріті і щасливі. Моїм дітям хотілося гостей і див.

Ідеї стали приходити одна за одною. Очевидно, що треба показати фотовиставку подібних на нашу шкіл - фотопроект Максима Іванова. Я пам'ятала, скільки емоцій викликали фотографії у жителів села Харсіки. Тільки й чути було, що "ось там вчився мій дід", а "там моя тітка жила". На Полтавщині всі всім як не родичі, то куми. Особливо, коли йдеться про відносно близькі села.

Фото Олени Задорожної






Звісно, потрібно було показати виставу Христанівського театру тіней "Як Квітка чортів зустрічала". Адже сценарій писав Орест Олійник про події, які відбувалися саме в нашій школі (йдеться про літні суботні читання для дітей). Ми цю виставу возили вже і в Харсіки на толоку, і в Березову Рудку на фестиваль "Свіччине весілля", і в Миргород на вшанування пам'яті Сластіона, а от "вдома" ще не показували. Актори театру - Альона Кухтар, Вова Копитов і Альоша Потравнов, записували "звук" до вистави у стінах цієї ж школи, ще влітку, на останньому літньому читанні.

Фото Олени Задорожної
Фото Олени Задорожної

На поверхні лежала ідея "віддячити" друзям із США і записати для них красиве відео подяки. А буквально перед подією мене подруга попросила наспівати на відео "Щедрика". Дізнавшись про це, заморські друзі записали відеовітання. А ми почали репетиції нашого колядування - і ось одна з них.



Так народилася "відеокімната" - я дуже хотіла, щоб односільчани пишалися собою і своїм селом, тому вирішили показати телевізійні сюжети про нашу христанівську толоку, показати наше село з висоти пташиного польоту (уже є і літні, і осінні, а тепер і зимові зйомки - дякую щиро Тарасу Трояку і Марії Берлінській). Ніч перед подією домонтовувала літні кадри - ось вони.


Марія Берлінська керує дроном над школою. Фото Олени Задорожної


Першим роликом, який стартував роботу "відеокімнати" стало звернення від юних американських українців, які спершу "засівають", а потім хвацько кричать "Happy New Year". Подивіться самі.


З Америки прийшли також солодощі та листівки для дітей - "смак Америки" розбирали з азартом і діти, і дорослі. Красивенних пряників напекла для малечі Олена Пригода - вони стали однію з окрас свята.

Фото Олени Задорожної

Ось наша відеовідповідь для дітей з Вотервілету:



А ще я бачила, як цінують фотографії з подій односільчани. І у мене давно була думка про професійну фотосесію, і я запропонувала Максиму Іванову таку "аферу" - познімати людей у різдвяних шкільних декораціях. Те, що вийшло, ви зможете побачити 31 грудня 2016 року - Максим готує їх "під ялинку". Я одним оком вже бачила, і мені не терпиться поширити цю красу.

Фото Олени Задорожної


Стоп, я сказала - "декораціях"??? І тут мене осінило! Точно, це ж із цього і починається будь-яке свято - із декорацій. І я подзвонила художниці Олені Пригоді. Була вражена, що не треба пояснювати всі плюси і мінуси, всі втрати і вигоди. Оленка і Тарас Завітайло сказали однозначне "так" одразу, без зволікань. І завалили мене ідеями. Процес пішов. Тарас запропонував зіграти кілька своїх пісень під гітару. Це було саме те, чого так бракувало.



Діло тепер було за оголошенням. Хотілося чогось кольорового. У мене була просто стіна тексту (десь ото така, яку ви досі прочитали), і я не розуміла, як це скоротити до оголошення. Наша постійна дизайнерка Сорока Дарина (на громадських засадах наразі, із самого початку захопилася діяльністю) сказала, що нас врятує лиш скрайбінг і інфорграфіка. Я тепер молюся на ці два чудернацькі слова, бо ось що вийшло.



І коли я вивісила оголошення в фейсбук, воно не пішло, воно покотилося! Майже одразу свою підтримку та зацікавленість висловив телеканал ЗіК. Українська Академія Лідерства через нашого друга з толоки - журналіста Святослава Келим-Золотайка, повідомили, що їдуть до нас у кількості 30 осіб і готові допомагати (дякую за ватру!!!). Обіцяли бути однодумці з Лубен і Лохвиці. Пряму трансляцію пообіцяла Школа Номер Два Лохвиця.

Українська Академія Лідерства в Христанівці
Діло лишилося за малим - все реалізувати.

Члени громадської організації "Живе село", майбутні христанівчани Олена та Андрій Бондарі везли з Полтави свічки, фарбу, колери і робочі руки (Оленка за одну добу встигла перепрасувати всі плащі щедрувальників, домести найбільшу в школі кімнату, вгамовувати моїх дітей, накачати різдвяної музики для настрою, проконтролювати відеокімнату і допомогти мені прописати похвилинно "сценарій" дійства).



До слова, у організації наразі немає донорів і ми все купували власним коштом - просто розподілили, хто що купить. Не рахували сумарний бюджет, але думаю, десь до тисячі гривень.

Також за добу до свята в село приїхали Завійтайли і взялися прикрашати школу. Якихось 8 годин на морозі з шуруповертом і пензликами, і чудо сталося. Тарас ще встиг провести репетицію нашого "Щедрика" з місцевими дітьми і добряче його вдосконалити, а Оленка - провести майстер-клас із плетіння ляльок з паклі і помпонів із кольорових ниток. Всі вироби прикрасили школу.



За день до свята силами Василькіської сільради та місцевої ферми розчистили під'їзд та "паркінг" біля школи.

В суботу першим раннім гостем був Максим Іванов, який приїхав із валізою професійного "світла", щоб "пристрілятися". Я була його першою "моделлю", а він - моєю. Але я не знаю, що я думала, коли обіцяла фотографувати разом із ним. В результаті не зробила жодного кадру, така була інтенсивність подій. Вибач, Макс. І дякую, Макс.

Фото Олени Пригоди


Якщо вам цікаво, хто придумав забити целофаном найбільше вікно в коридорі - це був Тарас Завітайло. Це додало затишку, повірте. Там був такий неймівірний протяг до цього, що люди би здиміли за перших півгодини.

Незважаючи ні на що, подія почалася вчасно і всі встигли. Я аж сама дивувалася, але ми дуже струнко рухалися за наміченим планом, незважаючи на шквал позитивних емоцій від нових зустрічей та знайомств.

У цьому місці я уже не можу писати про саму подію через надмір емоцій, лиш виберу вам відгуки від співорганізаторів, гостей та очевидців. Вони продовжують писати і виставляти фотографії. Я буду постійно оновлювати цю публікацію, щоб зібрати всі відгуки.


Відгук від мене особисто такий, що я дуже вдячна кожному, хто долучився до створення свята і кожному, хто доїхав. Такі події цінні власне людьми та контактами - таких більше ніде не зустрінеш. Мені дуже подобається атмосфера свята, яке люди зробили самі для себе, за свої гроші і в своє задоволення. І запросили інших, тих, кому це теж важливо. 
І найбільше дякую від мене - Ользі Герасим'юк, яка створила ініціативу, в якій ростеш на всіх рівнях, здобуваєш найцінніше - досвід і підтримку. І бачиш результати постійно. Так, за літо христанівська школа отримала визнання своєї історичної та архітектурної цінності. І разом із нею ще 27 шкіл. І це лише початок. І для мене особисто важливо, що це ініціатива не тільки про документи та історію - це ініціатива про людей. Вона дає простір для творчості і спільноту однодумців, яка росте із кожним днем.
І окремо дякую за поштовх до цього всього дійства Анні Лозинській, яка придумала оцю всю історію із заморським дарунком і дала поштовх і натхнення робити Свято на повну потужність.
Моє відчуття - вийшло гарно, дуже гарно. Односільчани дякували і йшли радісні. Не чула жодного нарікання незважаючи на холод і відсутність місць для сидіння. Навпаки - лише радість і підтримку.
Дякую Бондарям і Завітайлам за відчуття партнерського плеча і внутрішню впевненість і спокій. Я з ними готова і у вогонь і в воду - ми уже достатньо пережили разом, щоб таке писати.



Ольга Герасим'юк: "На повороті стояв стовб з написом "Христанівка":)
Туди вела засніжена дорога. Нею вдалині йшла чоловіча фігура й щось сіяла - розмашисто, як у кіно, коли йдуть полем й кидають зерно віялом.
Він йшов і сипав, як виявилося, пісок:) вдалині стояв його жовтий покоцаний Жигуль:)
Тобто - нас чекали в селі! ( я такого ще не бачила ніде:)
В Христанівці у нас було різдвяне свято - хазяйка всієі цієі хурделиціOksana Oliinyk заздалегідь розіслала афішу, де художницяSorochka Darcja розписала всі етапи насолод:) і туди налітали найкращі люди, з якими був прожитий цей високосний ( дякувати йому за все) рік.
Приіхало 30 "Молодих лідерів" з Полтави з нашим другомсвятослав келим-золотайко
вели ефір з місцяШкола Номер Два Лохвицябули лохвицькі ( Ge Ka роздавав власноручно спечені шедевральні кантуччіні й бізе), лубенські -група PReDKi ( наступна подія наша - буде там, в цій столиці історіі) були й київські, журналісти місцеві й центральні ( ZIK)
Ми@https://www.facebook.com/slastionschools/ мали повісити на столітню школу Сластіона охоронну дошку! І сказати всім, що тепер школу стереже держава Україна!
Свято було !!!! Таких я ще не мала!
В старовинній школі вже була ялинка - Olena Prugoda йTaras Zavitailo, якась свята ( ну інакше слово не найду!) пара - вже за ніч переробили всю будівлю : на одній стіні була намальована ялинка, а на іі лапатих гілках горіли ( горіли!!!!!) справжні різнокольорові свічі!
Вони прикріпили до намальованих гілок розфарбовані баночки, перев'язані стрічками - і всередині там горіли живі вогні:) стара піч мала декор із фарбованих галузок і стрічок, стіни були в казкових фігурках і силуетах:)
Христанівські люди, що йшли й шли сюди, стовпіли біля тоі ялинки- як і я:)
Одяг усіх, хто потім пішов-поіхав з тоі школи по далеких і близьких домах, був весь перемазаний фарбою. Це - наш "корпоративний" знак:))) ( до речі, Завітайли повідомляють, що не треба хімчисток - просто водою!)
Олена напекла імбирних коржиків- і після того, як я чомусь поділилася, що в Британіі такі - 10 фунтів штука- до них був якийсь особливий інтерес:) і ледь дождалися, коли будуть роздавать:)
А тьотя Галя тут же відкликала мене вбік, зі значущим виразом витягла з торби пакунок, розгорнула рушник і дала пухнастий пиріжок. " з капустою!"- сказала вона з натиском урочисто ( мовляв, "ви понімаєте, шо таке пиріжок, а не 10 фунтів"). Я тут же мусила віддати його хлопцю, що сверлив цей шедевр очима. І тепер цей пиріжок мені сниться:) сьогодні він явився мені вві сні й сказав "ага-ага"?.
За Хазяйкою свята Оксаною ледве встигали повертати голови - вона тягла в відеокімнату, де христанівських вітали з далекоі, дуже подібноі, школи зі США, а Оксана потім урочисто відкрила ящики з дитячими книжками англійською мовою, які прислали на Різдво американці:) біля них стояли зграйки карапузів і питали : а вже можна-можна брать дивицця?
Потім усі перетікали в інший колишній клас, де на прищепках висіла наша фотовиставка Шкіл Сластіона, подарована селу. Народ тицяв пальцями в кожну - й охав від іхньоі краси, а дехто, ми чули, кричав, що тут вчилася мама/дід/баба:)
Чоловік із Харкова допитувався про деталі, бо сам уже проіхав Полтавщиною і іх бачив.
Деталі казав МаксDoonsee Leyc - бо це він обфотографував і вивчив особисто кожну з 53 виставлених наших гордих перлин.
Але він був не дуже вільний, бо проводив фотосесію всім бажаючим - ще зранку встановив доставлене з Києва спеціальне телевізійне світло, в колишній башті Школи розташував ательє- і кожен бажаючий ставав у намальоване на підлозі серце і позував:) бажаючих було - всі:)
Фото скоро будуть надіслані.
На вулиці пластуни-початківці під критичним оком пластунки Оксани Олійник будували ватру:)
І коли вона палахкотіла - всі перетекли туди гріти руки й слухати Тараса Завітайла й його гітару:) при цьому на шпажках пекли зефір - і всі малі мордяки були заліплені солодким.:)
Прем'єра театру тіней відбулася на завершення - двоє місцевих дітей, артистів театру- тремтіли: вони вже були з виставою аж у Харсіках, аж у Миргороді- але постати перед строгим судом глядача у власному селі- це ж, ви понімаєте...
Але прем'єра була оцінена схвальним гулом ( хтось, правда, весь час намагався залізти під екран і перевірити, хто то балакає:).
Я з Максимом виконала в ній роль підставки під екран - і ми бачили все закулісне дійство, це треба буде окремо описать, як артисти лицями грали кожну репліку). Один малий глядач сказав, що вистава була страшна - бо на екрані був чорт!!!!! І добре, що його прогнали! ( Респект автору вистави Орест Олійник- месседж він послав сильний і прозорий, доведено:)
Марія Берлінськаприіхала з Києва з дроном - і він підкупив навіки серця усієі христанівськоі й приіжджоі малечі, що стежили за тим білим павуком у небі, як за НЛО:) зняте Марією відео скоро побачите - скинемо лінк:)
Ну, ще можу писати багато букв, та все не вміщу... о, Владік ще мені зустрівся неабиякий - показав свій ліхтарик, зроблений із запальничок:) став розказувати про різні апарати, які він з такого-всякого робить...
і це було теЖиве Cело - Living Village в його глобальному смислі, про яке тут Олійники мріють.
Ми залишали місце сили вже в темряві, тіні гігантських конфет, змайстрованих і розвішаних Завітайлами, хиталися в світлі фар у темному столітньому нутрі Школи, яка вже була не порожня- ій повернули душу...
Збірна активістів-проектів-полтавців за покликанням і корінних роз'іхалася в своі різдвяні ночі, і зараз строчить одне одному в приват і в паблік. Не розходимося!
( ой, да! Особлива дяка завклубом - йшов останнім, позмотував усі дроти, позбирав увесь реманент сільський, побіг різдвяне істи, як дома ще ждало:)"



Тетяна Литовченко, м. Лубни: "Сьогодні ми завітали в гості в @livingvillageukraine. Христанівській школі Сластіона, присвоєно охоронну пам'ятку. Хоча на вулиці було прохолодно, та всіх нас гріло тепло сердець, які роблять добру справу і тих, хто іх підтримує!" (фотоальбом)

Валентина Ляшенко, м. Лубни: "Сьогодні PRєDKI пречудово провели день. Добре, що є на світі люди, які створюють події і заряджають своєю енергією інших. Піднебесна Христанівка стала сьогодні відома присвоєнням статусу охоронної памятки школі Опанаса Сластіона. Oksana Oliinyk і Oрест Олійник приймали сьогодні гостей. Дуже гарно була вбрана школа Olena Prugoda, ще були смаколики, вогнище, театр і музика. А ще було маленьке чудо Улас. Може це так символічно - відродження школи і цей маленький хлопчик і гарні книги?"

Олена Пригода: "Багато гарного настрою)))" (фотоальбом)

Газета Зоря Лохвиця: "Живе село" влаштувало свято для дітей у старій школі архітектора Опанаса Сластіона. Школувідмітили охоронною таблицею, яку забезпечила пані Ольга Герасим'юк. Фото Бориса Левченка (фотоальбом)

Олена Задорожна: "А ось і репортаж з сьогоднішнього урочистого повішення дошки, яке виявилося до того ж Різдвяним вечором. У тій самій школі" (фотоальбом)

Тарас Кутовий хоч цього разу і не був, але увагу звернув (за що йому дякуємо): "Так сталося, що у Святвечір стара земська школа у Христанівці Лохвицького району отримала подарунок – великим гуртом тут встановили охоронну дошку, про яку напередодні подбала місцева активістка Oksana Oliinyk.
Цього року "сластіонівська" будівля отримала статус пам'ятки.
Хороші справи здатні збирати навколо себе велику кількість людей, які цього разу приїхали з Києва та Полтави, з Пирятинщини, Лубенщини.
Вдячний за те, що силами місцевих людей відроджується, зростає живе село!
За фото дякую Olena Zadorozhna
".


Преса про подію:

1. Сюжет Сергія Моргуна, телеканал ZIK:



2. Сюжет від Творчої студії Кабінет інформатики Школи номер 2, Лохвиця:


3. Стаття в газеті "Події та Коментарі" - "У Христанівській школі влаштували Святвечір"



4. Ще один сюжет телеканалу ЗІК


5. Великий матеріал у видання "Зоря Полтавщини" - “Ми дуже вартісні люди, ми варті своєї свободи!”

6. Лохвицькій газеті "Зоря" я особливо вдячна. За дуже незвичайну і змістовну статтю "Як у Христанівці пустку зі школи виганяли", із настроєм і повагою до людей. Я знаю принаймні одну людину, яку ви зробили щасливою у новорічну ніч - вся родина дзвонила повідомити "ти в газеті!". "Знач, я не послідній чоловік у цім світі", - сказала героїня. Ліна, Борис Павлович - я вам дякую.



UPD: сміюсь.




субота, 12 листопада 2016 р.

Історія однієї хвороби

Початок хвороби

Про хворобу я дізналася взимку півтора року тому. Але я ще не знала, що це рак. Під рукою просто збільшився лімфовузол, спочатку не болів.

Мене це налякало. Старшому сину – Енею – було три роки, а Уласу, який народився в серпні, тоді було п'ять місяців. Ми вже жили тут, у селі. У чоловіка Ореста були проблеми з роботою. Всю цю осінь і зиму моє основне світовідчуття було таке, що мені дуже важко. Я дзвонила і плакалася мамі. А вона каже: "Ну так, з двома всім важко".

А ще ж була ця революція. Я ж була активною під час Помаранчевої революції, а тут в селі й з великим пузом я подумала собі: "Вибачте, але я туди не попру. В мене дуже важлива місія – я ношу життя". І в якийсь момент я зрозуміла, що я вигораю, бо виділяється багато енергії, щоб діяти, і я її ніде не спалювала. Хіба що бур'яни рвала. І залипала у Фейсбук.




Про рак

Рак – це клітини, які відмовилися помирати. Нормальні клітини розуміють, що ось почалося їхнє життя, треба зробити те, те і те, а потім піти, щоб звільнити місце новим клітинам. А є такі клітини, в яких ніби забагато енергії і вони вирішили сказати: "Е, ні. Я не здамся. Я прорвуся! Не вмру ніколи". І ще й розмножуються при цьому.

Виходить, що ти в світу запрошуєш багато енергії, бо в тебе нібито є діло. Але насправді ніякого діла ти не робиш, і тебе просто роздуває. Це я зараз ретроспективно так думаю, але тоді я цього ще не "відстрілювала".

Початок хвороби

Я відчула, що в мене збільшився лімфовузол і кажу Оресту: "Якщо це рак?" А він каже: "Чого ти панікуєш". В лютому виліз ще один, пішла вже до лікаря, він направив до гематологів і онкологів. Але з піврічною дитиною на руках і в селі ще тільки по лікарях кататися через лімфовузол. Спочатку воно не боліло, а потім як почало боліти під рукою, то весь березень я конала від болю. Ніякі знеболювальні не брали. Поїхала знову до лікарів, а вони кажуть, що це запалення потової залози, "суче вим'я".

Потім взяли біопсію. Ну і взяли… Спочатку написали "метастази меланоми", потім "саркома", яка взагалі не лікується. Це був повний жах. Чоловік і мама – в шоці. На той момент я дуже мало знала про рак. Для мене рак – це було смерть, це капець, і українські лікарі це ніяк не розвінчували. Ну хіба що перед тим ще помучають хіміотерапією. Хоча потім виявилося, що це не так страшно. Бодуни в мене бували й гірші (сміється).

В Україні мені поставили три різних діагнози – саркома, меланома і лімфома - і їм лінь було щось робити, щоб щось уточнити. А болить усе більше, і знеболювальні взагалі не беруть. Ще й Улас висить на грудях.

Ізраїль

Я шукала позу, в якій болить менше. Знаєш, коли не боліло зовсім? Я лягала в ліжечко, а моя однокласниця Марина, яка поїхала зі мною, сиділа наді мною і читала мені книжку. Я навіть не пам'ятаю, про що була та книжка. Здається, про економіку. Але поки вона читала, поки звучав її голос, мені не боліло зовсім. Я могла засинати.

Про рак і психотерапію

Моя психотерапевт каже мені, що рак – це про любов до себе. Дуже часто про онкохворих кажуть: "Боже, чому цей світ покидають найкращі? Це ж була така хороша людина". А тому що ці люди зазвичай мають поломку в системі. Вони дуже гарно вміють вилюбити інших і зовсім-зовсім не вміють потурбуватися про себе. А якщо й намагаються турбуватися про себе, то не знають, як це робиться. Не вміють у себе спитати, чого вони хочуть. "Якщо всім треба сходити в кіно і розслабитися, то я теж піду в кіно й розслаблюся". Тільки їх розслабляє не кіно, а щось інше.

Тому всім хворим, які до мене звертаються, я повторюю мантру: "Обов'язково відразу йдіть до психотерапевта".

Дуже страшно нагрібає те, що ти бачиш, у якому стані твої оточуючі. Ці чорні обличчя дуже важко пережити. Вони всі теж беруть вину на себе. Повна втрата стержнів. Мама каже: "Я тобі не помогла". Чоловік ходить як лунатик, повна безпомічність, бо коли в мене починаються, наприклад, панічні атаки, він нічого не може зробити.

І я зрозуміла, що мені потрібно то психотерапевта, бо я інакше не вигребу. Мені порадили Ірину Мясникову, яка веде тілесно-орієнтовану терапію, працює з онкохворими і в неї багато досвіду. Це називається процесуальний підхід. У неї нема чіткої схеми, за якою вона веде клієнта, і віддаються більше процесу.

Після перших кількох сеансів у мене припинилися панічні атаки.

Я до останнього надіялася, може це помилка, бо якщо три зовсім не схожих діагнози, то може насправді взагалі нічого нема. Довіри до лікарів не було.

Терапевт сказала: "Давай, ноги в руки – і вперед. Або ти це робиш зараз, або не робиш". Вона дуже гарно повертає до відчуття відповідальності. Або ти - нещасна жертва, яка прийняла рішення нічого не робити і віддаватися у владу цієї системи, яка не працює. Або ти починаєш щось робити.

І тоді за день я зібрала перші три тисячі доларів на лікування і купила квиток до Ізраїлю.
Спочатку я в цей бік взагалі не думала, бо в мене просто не було грошей на Ізраїль. Насправді в мене не було грошей навіть на Україну. А вона каже: "При чому тут гроші? Якщо в тебе дійсно є справжня потреба, то в тебе все буде. Я не знаю як, але все буде. А якщо ти вирішуєш, що в тебе немає такої можливості – а значить, і бажання – то тоді нічого не буде".

Одна зі стратегій, яку я залучала до лікування, це ThetaHealing, яку придумала одна американка. Фактично йдеться про те, як персоналізувати молитву, або чітко сформулювати своє бажання, без усього зайвого, пошукавши бажання в своєму тілі й запитавши його, як воно хоче жити. Треба чітко сформлювати: я точно вирішую, що я хочу жити. Я потрібна цьому світу і я знайду в ньому свою місію і роль. І якщо світ відгукується, то треба зрозуміти, що ти не сам один – "я прорвусь!" – а що ти взаємодієш з середовищем. І по реакції середовища можна визначати, чи ти робиш те, що треба. Бо якщо ти щось робиш, а в тебе суцільні невдачі і все обламується на рівному місці, значить, ти щось не те робиш.

Я не вірила, що я зберу таку суму. Я була вражена і ревіла два тижні. У країні жахлива ситуація, війна. А я прошу не на тепловізори, а прошу величезні суми на… на себе. Так, на себе. І не тому, що я зроблю щось хороше, а просто тому, що я є.

Я не дуже вірила, що щось вийде. Так, у мене багато прикольних знайомих, хороша мережа, але серед них мало дуже багатих людей. Для мене тоді тисяча гривень були значні гроші, а мені треба було кількадесят тисяч доларів. Але за три дні я вже мала 5 тис. доларів, які мені потрібні були на обстеження. І брат купив мені квиток до Ізраїлю.

І завжди приходило рівно стільки грошей, скільки мені було потрібно. Ні більше, ні менше. Копійка в копійку.

В Ізраїлі

Спочатку я дуже намагалася економити. Це ж дають не мені, а на лікування хвороби. Почалися хіміотерапії. Я точно знала, що якщо я вчасно їм, кожні три години, то зі мною буде все в порядку. Але якщо я пропускаю прийом їжі чи затримую, то ховайся, буде дуже погано. А в Ізраїлі їжа дорога. Я жила по людях і мене підгодовували. Якось я була в центрі міста і вирішила, що не буду купувати зараз бутерброд за 5 доларів, а поїду додому і мене нагодують супчиком. Так з собою домовилася. Але так не працює.

Коли я приїхала в Київ і пішла до психотерапевта, вона сказала: "Оксана, далеко ти так не заїдеш. Ти для себе визначся, на що тобі люди дають гроші: на хіміотерапію чи на те, щоб ти вилікувалася? Якщо тебе це дуже хвилює, проведи на Фейсбуку голосування, чи можу я зайвий раз поїсти бутерброд за п'ять доларів, якщо ваша ласка?"

А я ж при цьому знаю, що деякі бабусі, які по радіо почули моє оголошення, поповнюють моїй мамі мобільний на 10 гривень, щоб хоч якось помогти. Це дуже зворушувало і рвало всі плотини.

А психотерапевт каже: "Тобі йде енергія, а ти її не пускаєш. Бо "я не заслужила", "за що ви мене всі так любите?", "я ж така погана", "я не можу віддячити". А так не робиться".
Тоді я розслабилася і почала їсти.

Після другої хімії в мене були хороші показники і чотири наступні я вже докапувала з легшим відчуттям. Але проблема в тому, що дірка під рукою далі не заживала. Ну і в сім'ї все почалося знову кудись скочуватися. Я нагребла на себе дітей, бо вони ж маму рідко бачать, треба ними займатися. Я собі думала так: "Як я можу піти зараз гуляти сама на дві години? Мені що, важко дітей взяти? Не важко. Вони ж будуть з татом плакати за мною. Та й мені буде скучно без них". І сама себе переконала не зробити собі добре.

І в грудні, коли я поїхала на перевірку, мені показало рецидив.

Я прийшла до психотерапевта і кажу: "Нічого не працюєш. Все до пизди ваше лікування". А вона каже: "Тому що ти нічого не міняєш".

І от здається, лише зараз я вже відчуваю, що я насправді щось почала міняти.

У цьому мені ще дуже помогла Ольга Герасим'юк. У нас сильна взаємна симпатія. Ми спілкуємося з нею в чатику так, ніби сиділи за однією партою. Вона – людина дії. А мені чомусь було важко зважитися на якісь прості речі.

Зараз мені вже легше турбувати людей. Для мене було відкриття, що я взагалі можу турбувати людей, маю право на це. Я завжди заходила в метро і ставала так, щоб точно нікому не заважати. Намагалася ні в якому випадку не створювати незручностей іншим людям.  Але я дійшла до думки, що я маю право займати місце в просторі і турбувати людей.

"Оксана, знаєш, хто нікого не турбує?" "Хто?" "Мертві. А поки ти жива, тебе всі турбують і ти всіх турбуй. Це нормально. І конфлікти – це нормально. Це фактор росту".
І я навчилася говорити з людьми трохи по-іншому, і все працює.

Про Ізраїль

В Україні було так. Взяли в мене біопсію. Я прокидаюся після наркозу. До мене підходить мама з чорним обличчям. Каже, що лікарка сказала їй: там саркома, все дуже погано. Те, що недавно були пологи, теж погано. "Що мама, струєм дошки?" – кажу.
А я їду в Ізраїль з тими самими вихідними даними, а вони до цього ставляться як до задачі, прагматично. Є задача, є така статистика і такі варіанти рішення. І лікування відбувається спокійно. Я відчувала хіміотерапію як косметичну процедуру. Приходиш по плану, сідаєш у зручне крісло, А в медсестер немає обличчя такого, ніби тебе вже ховають. Медсестри навпаки всі життєрадісні. Одна з них, родом з Дніпропетровська, навіть забрала мене до себе додому.

Брат Тарас

Я говорила в Ізраїлі з іншими хворими, які казали мені: "Не ведись на всякі інші стратегії. Рак лікує тільки хімія, це доведено. Вибирати інші методи – це суїцид". І я в це увірувала.
Але воно не подіяло, бо був рецидив.
І я стала залучати все, що тільки можна було залучити. Стала ще дужче прислуховуватися до психотерапії. Не просто, щоб поговорити і заспокоїтися, а поговорити – і діяти конструктивно.
Потім включився мій прагматичний і єхидний брат. Він теж мене навчив дещо про любов. Люблять не за те, що ти когось любиш. Тебе або люблять, або не люблять. А від твоєї поведінки і твого самоприниження нічого не залежить. Чим більше ти принижуєшся, тим більше тебе будуть принижувати.
Якось він прийшов дорогий ізраїльський ресторан, взяв звичайний обід і сказав офіціанту: "Мені потрібна зарядка до шостого айфона".
-          У нас немає такої зарядки.
-          Але вона мені потрібна.
-          У нас її немає в меню.
-          Ні, ви не зрозуміли. Де ваш менеджер? У вас дорогий ресторан. Я ваш клієнт, проводжу тут час і мені потрібна зарядка.
В результаті власниця ресторану привезла йому зарядку до шостого айфону і він сказав їй, що тепер вони поліпшили свій сервіс.
Ми з ним гранично різні. Його поведінка – це інша крайність, і не конче потрапляти в такі крайності. Але завжди можна винести для себе якийсь позитивний урок, взяти щось із цього у своє життя.

Поради іншим

Переважно до мене направляють інших хворих, щоб я розказала їм про свій успішний збір коштів.

До рецидиву (грудня) я зібрала за півроку 30 тисяч доларів. А тоді за грудень минулого року ми зібрали ще вдвічі більше. Це дуже багато за такий час. Я збирала сама, хоча можна ще робити це через доброчинні фонди.

Я розказую хворим про те, як збирати гроші, а заодно раджу звертатися до психотерапевта і пояснюю чому. А ще, коли вони пишуть пости у Фейсбуці, я даю свої відгуки. Наприклад, було таке: "Почитала твій пост. Він поганий, тому що півпоста – звинувачення корупційної система, потім агресія, жалість і в результаті твоє оголошення хочеться просто прокрутити, бо це ужас, життя в тебе тяжке. І з цього поста це дуже видно. Ти пишеш "дайте грошей – я вилікуюсь", але якось не віриться. Треба більше конструктиву. Ці оголошення – це свого роду товар, який ти продаєш, в обмін на гроші для свого лікування. Тому ти маєш продавати щось хороше, а не шматок лайна – а тобі за це багато грошей. Продавай щось справжнє, а не котички, пусички, умаратоньки не хочеться. Бо хоча це зворушливо і правда, але звичайна психіка цього не витримує".

Пишіть правду, по ділу і з зарядом конструктиву. Є проблема і ви її вирішуєте, а не все пропало. Хоча якщо ви дійсно встали сьогодні з відчуттям "усе пропало", так і напишіть, але все одно шукайте конструктив. І уявляйте, з ким ви говорите, бо якщо ви кричите в порожнечу і звинувачуєте всіх у байдужості, то ви нічого не зберете.

І ще в цьому всьому має бути якась усмішка, хай навіть гірка.

Найкраще збір іде, коли люди дають гроші регулярно, присідають на це діло.

Мені давали гроші люди, які раніше ніколи в житті нікому не давали грошей. Я в цей бізнес привела нових інвесторів J Для них це було свого роду реаліті-шоу. А герої реаліті шоу бувають ближчими, ніж члени сім'ї, тому що іноді ти витичиш у монітор частіше, ніж на своїх дітей. Особливо коли є драми: падіння, колізії, успіхи і невдачі. Долученим до цього серіалу можна бути не тільки через лайки, а й через гроші.

Мій психотерапевт каже: "Це ж не так, що вони тобі дають, а ти їм – нічого. Це неправда". Бо ти не знаєш, що в нього житті сталося після того, як він тобі дав. Це рішення дорослої людини, і ти не маєш права за неї вирішувати, що їй робити з її грошима. Людина прийняла рішення, значить їй це для чогось потрібно.

(текст створено з допомогою Олега Карп'яка)

середа, 5 жовтня 2016 р.

10 жовтня - наступний етап планування розвитку Христанівки



Христанівчани!

10 жовтня 2016 року, в понеділок,
о 17.00 в приміщенні клубу
відбудеться повторна зустріч задля планування розвитку нашого села.

В червні цього року ми всі разом показали усій Україні, що ми вміємо обєднуватися, вміємо шанувати минуле і думати про майбутнє. Толока вдалася – без перебільшення. Гуділи всі навколишні села і мені прийшло багато пропозицій підтримки та допомоги від різних людей, які повірили в унікальність Христанівки. Для того, щоб вона не пройшла намарно, нам і далі необхідно діяти спільно.

Свою допомогу запропонували фахівці, які вміють допомагати об’єднувати громаду та працювати спільно: Мар’яна Завійська (Київ) та Оксана Ємшина (Львів). У кожної з них – десятки історій успіху із невеликих міст та сіл України.

28 серпня відбулася перша «стратегічна сесія» - планування розвитку села Христанівка. На жаль, прийшло зовсім мало людей. Це були Ольга та Сергій Мєшкови, Оксана і Орест Олійники, Олена і Андрій Бондарі. Це далеко не та сила, яка потрібна для справжнього розвитку, але ми вирішили все ж попрацювати.

Перед початком


Наприкінці зустрічі


Вийшло досить плідно – проговорили те, чого не вистачає для повноцінного та комфортного життя в Христанівці. Слухали і намагалися зрозуміти кожного. Формували СПІЛЬНЕ бачення. Бо для того, щоб зміни відбулися, потрібно, щоби брала участь уся громада. 

Ось над чим ми працювати протягом чотирьох напружених годин.



Перш за все, нам потрібен Сучасний благоустрій села для повноцінного життя та відпочинку:
  • Якісні дороги (з Христанівки до Лохвиці, Пирятина). Відновлення старих доріг і створення нових (до Бодакви?..).
  • Освітлення усіх вулиць.
  •  Якісний громадський простір на базі сільського клубу.
  • Створення пляжів та зон відпочинку.
  • Соціальна допомога. Соціальний захист самотніх пенсіонерів.
  • Розвиток альтернативних джерел енергії.
  • Високошвидкісний інтернет. Швидкість не менше 10 мбіт/сек на користувача.
  • Пункти роздрібної торгівлі зі щоденною роботою.
  • Цивілізований (централізований) вивіз сміття. Пункт збору нехарчового сміття.


Для того, щоб це все можна було реалізувати, нам потрібне Місцеве виробництво та послуги, які приносять гроші та об'єднують людей. Ми проговорили ось такі варіанти:
  • Осередок розвитку зеленого/агро туризму.
  • Налагодження місцевого виробництва (кози, гуси, старі ремесла).
  • Створення власного фестивалю - об'єднання громади.
  • Створення "христанівського бренду", тобто впізнаваного «обличчя Христанівки», яке допоможе приваблювати туристів.
  • Осередок активного зеленого відпочинку (байдарки, параплани, лижі, ковзани, тарзанка, витяг).


А також ми маємо навчитися ефективно спілкуватися як одне ціле, щоб думку кожного можна було вислухати і врахувати. Мешканці села повинні мати можливість та впливати на управління і розвиток громади. Для цього потрібно домовитися про певні правила та процедури. Ми говорили про «копне право» (збори представників общини, які вирішують основні питання) та про необхідність реєстрації Громадської організації (це дасть можливість шукати і отримувати грантові кошти та благодійні внески).

Для обєднання спільноти нам варто використовувати Системну роботу щодо культурного та духовного розвитку населення, а саме:
  • Створення культурно-освітнього центру з лекціями, семінарами, кінопоказами, концертами, арткафе.
  • Бібліотека, регулярні публічні читання і вільний інтернет.
  • Лекції для громади про історію, права, свободи.





 А для того, щоб забезпечити майбутнє села на довгі роки, щоб воно жило і не вимирало, нам життєво необхідно створити Повноцінний сучасний інтерактивний дитячий простір. Ми думали про:
  • Інтерактивний дитячий простір (розвиваючий простір під відкритим небом, де діти залюбки збиратимуться для гри, творчості, спільного часу).
  • Дитячий освітній простір в старій школі (куди можна запрошувати фахівців з різних галузей та гостьових вчителів).
  • Школа. Відновити роботу загальноосвітньої школи.


 

Щоб це все стало реальністю,

прийдіть та візьміть участь в обговоренні.


Ви знаєте в цьому селі кожен закуток. У вас армія родичів та необхідних знайомств. У вас талановиті діти, які вимушені шукати щастя далеко від дому.

Ми зможемо розповісти одне одному, які є можливості, які ми не використовуємо, зрозуміємо, чого саме ми потребуємо для реалізації наших мрій. І, що дуже важливо, спільно розпишемо КРОКИ для реалізації, поставимо цілі, щоб до них рухатися. 

Коли ми не розуміємо, куди ми йдемо, ми просто котимося вниз.

У нас є всі шанси змінити хід подій. І стати одним із перших сіл в Україні, яке твердо стане на ноги, незважаючи на те, що воно невеличне і не надто людне.

До нас знову приїдуть ті ж тренерки – Маряна Завійська (Київ) та Оксана Ємшина (Львів) та допоможуть розробити наш, христанівський, план дій.

З повагою та вірою у нас як громади,
Оксана Олійник