З міста в село. Крок до внутрішньої революції: у сусідки ювілей

В Христанівці сьогодні похмілля. Вчора у нашої сусідки був ювілей - 55 років. З такими днями народженнями і весіль не треба)))). Почали в першій дня, закінчили вночі.

На нашому кінці стола зібралася веселенька компанія: львів'янин, біля нього - суддя з Донецька і її сестра, навпроти - американець, киянка, потім дівчата з Дніпродзержинська. Спершу всі були малознайомі (точніше, зовсім незнайомі) і стримані, а потім ух загуляли! ДядьВаня наливав одну за другою, їжа все прибувала (американець спересердя аж вигукнув в сьомій вечора: що, ще їжа???). На що я йому відповідала, що я його попереджала, і це були не жарти. "Щеїжею" виявилися голубці і фаршировані перці. І сидимо ми оце наїджені качками-курями-холодцями-картоплями, ніби і дихнуть нема як. Лишили трішки місце для анонсованих чотирьох видів тортів. І тут ці перці. Охохоох))). Але нічого, ми справились. Все-все помістилося. Головне, це гарно увійти в ритм. Так осміліли, що сьогодні рано навіть снідати туди пішли. Ну а що, не пропадати ж їжі! Бажаємо тьоті Любі запросити нас ще не на один такий свій ювілей, і щоб у неї на кожен вистачало і запалу, і здоров'я, і харчів.

Я зі своїм синудлем пішла додому десь в півдев'ятій, бо він вдень не спав і від утоми під час танців збивав собі коліна раз за разом. Коли справді втомився, то згадав, що воно ж БОЛИТЬ! І ми пішли зализувати рани. Думала, Джон не схоче лишатися без перекладача. Хе-хе, мовний бар'єр явно виявився нижчим за градус місцевого самогону!

Хлопцю двадцять років, і на нього так мило напосілися, щоб шукав собі жінку-українку, і сто раз перепитали, чи не одружений. Один дядько півгодини його обіймав (вже була потреба в опорі), і не міг зрозуміти, як такий красивий молодий американець, який може мати будь-яку (хоч цю, хоч оцю - тикає пальцями в нас з Анею, гг) приїхав сюди полоти помідори. "Ні, ну скажи мені, ЗАЧЄМ??? Це вас біржа сюди посилає? В тебе бідні родітілі і вони тебе зовсім не поддержують?" Геть не хотів слухати відповідей і нєдоумєвал, іншим словом це не назвеш. А в кінці ще й питається: "І шо, через два місяці ти оце поїдеш додом і всіх нас забудеш???" А Джон такий молодець, не розгубився. "Ні, - каже, - у мене хороша пам'ять!". Ойнімагу)))

А сьогодні такі хмари над головою нависли, що у мене враження, що це у мене похмілля. Діти якісь смурні водовари. Ледь укоськали нашого на денний сон. І трішки видихнули.

На видиху оце дописую. Будьмо здорові!