вибігли на хвильку на город

В холодильнику закінчуються помідори, бідкаюся. Джон такий і каже, що, здається, він бачив щось червоне в бур'янах, де він рятував мою капусту (раптом хто не знав, город заріс рівною стіною бур'янів у мій зріст, а то і вище).

І хоч рано пройшов дощ, я таки пішла перевірити.

І що, і що? І правда! є, є там червоне!

Ади

Це як гарно відгорнути зілля, то на ягоди попадає сонце

Ага, і навіть полуниця. Знову.

Не дарма я оце ще місяць назад борзіла. Сиділа, значить, в буряках, трохи їх полола-рідила. Бо зненацька виявила, що вони, малюки, зійшли, незважаючи на щирицю тоді ще по пояс. Поміж своєю кукурудзою прогулювався дядьВаня з сигареткою. І такий не без єхідци питається: ну шо, получається? А я борза, знач така, не першу літру крові комарям оце згодувала в тих буряках, кажу: поки неясно, буде видно по урожаю. Чи мені здалось, чи він явно глузливо посміхнувся.

А тепер що я маю вам сказати. Помідори оці достигли реально в непролазній стіні щириці і лободи. Всім вітрам на зло. І я їх після посадки жодного разу не поливала. Підгорнула раз, було діло. І раз навіть прорубала ліс плоскорізом. Але то давно було, і сліду не лишилось. Головне - (ггг) морда кірпічом і віра в успіх.

у сусідки ювілей

В Христанівці сьогодні похмілля. Вчора у нашої сусідки був ювілей - 55 років. З такими днями народженнями і весіль не треба)))). Почали в першій дня, закінчили вночі.

На нашому кінці стола зібралася веселенька компанія: львів'янин, біля нього - суддя з Донецька і її сестра, навпроти - американець, киянка, потім дівчата з Дніпродзержинська. Спершу всі були малознайомі (точніше, зовсім незнайомі) і стримані, а потім ух загуляли! ДядьВаня наливав одну за другою, їжа все прибувала (американець спересердя аж вигукнув в сьомій вечора: що, ще їжа???). На що я йому відповідала, що я його попереджала, і це були не жарти. "Щеїжею" виявилися голубці і фаршировані перці. І сидимо ми оце наїджені качками-курями-холодцями-картоплями, ніби і дихнуть нема як. Лишили трішки місце для анонсованих чотирьох видів тортів. І тут ці перці. Охохоох))). Але нічого, ми справились. Все-все помістилося. Головне, це гарно увійти в ритм. Так осміліли, що сьогодні рано навіть снідати туди пішли. Ну а що, не пропадати ж їжі! Бажаємо тьоті Любі запросити нас ще не на один такий свій ювілей, і щоб у неї на кожен вистачало і запалу, і здоров'я, і харчів.

Я зі своїм синудлем пішла додому десь в півдев'ятій, бо він вдень не спав і від утоми під час танців збивав собі коліна раз за разом. Коли справді втомився, то згадав, що воно ж БОЛИТЬ! І ми пішли зализувати рани. Думала, Джон не схоче лишатися без перекладача. Хе-хе, мовний бар'єр явно виявився нижчим за градус місцевого самогону!

Хлопцю двадцять років, і на нього так мило напосілися, щоб шукав собі жінку-українку, і сто раз перепитали, чи не одружений. Один дядько півгодини його обіймав (вже була потреба в опорі), і не міг зрозуміти, як такий красивий молодий американець, який може мати будь-яку (хоч цю, хоч оцю - тикає пальцями в нас з Анею, гг) приїхав сюди полоти помідори. "Ні, ну скажи мені, ЗАЧЄМ??? Це вас біржа сюди посилає? В тебе бідні родітілі і вони тебе зовсім не поддержують?" Геть не хотів слухати відповідей і нєдоумєвал, іншим словом це не назвеш. А в кінці ще й питається: "І шо, через два місяці ти оце поїдеш додом і всіх нас забудеш???" А Джон такий молодець, не розгубився. "Ні, - каже, - у мене хороша пам'ять!". Ойнімагу)))

А сьогодні такі хмари над головою нависли, що у мене враження, що це у мене похмілля. Діти якісь смурні водовари. Ледь укоськали нашого на денний сон. І трішки видихнули.

На видиху оце дописую. Будьмо здорові!

Не можу не милуватись

Да, вчора ще виголила чоловікові потилицю

Ювілярша з букетом від чоловіка і наш Джон на задньому плані

І це тільки початок

Ггг мої хлопці і наші дівчата)

Дружба Київ-Донецьк

Приходив їжачок, поїли молоком. Сьогодні знов прийшов.

Найкращі тацюристи вечора. Або дядьВаня зі спини

американський гість поїхав

Планував на місяць, а пробув тиждень. Після його від'їзду залишилося багато запитань. Нам він сказав, що тут відпочив і вирішив подорожувати. Оскільки наполовину німець, вирішив махнути в Німеччину якось через Польщу, автобусами, напевно.

Але, що цікаво, залишив свою сумку з речима. Сказав, що у вересні забере. Якось зайшла мова про ціни на нерухомість в українських селах, і він дуже сміявся. Каже, залюбки б тут жив. Ну, я його провела по вулиці, показала, які хати продаються. Одна припала йому до душі, тричі ми ходили в двір. Питаю - а навіщо вона тобі? Каже, жити буду. Типу є певний запас грошей для цього. Чесно, мені якось це дивно звучить. Але в нього є час подумати. А мені залишається лише дивуватися.

Як для початку, тобто як на першого волонтера, може й добре, що він був недовго. Я зроблю свої висновки. І, поки є можливість, видихну. Бо годувати людину - це ніби не складно, я для своїх готую щодня, але от сама відповідальність, вона напрягає. З моїми ніби є можливість прохалтурити, коли настрою нема, вони собі вполюють щось в холодильнику і одне з одним поділяться. А перед гостем якось більшою мірою незручно.

От сьогодні я фактично халтурю. Зранку ще був стерпний сніданок (насмажила сирників з того сиру, що сама зробила), в обід ми перекусили в Лохвиці. Хе-хе, ага, я там знайшла розчудове кафе, де вареники по 11 грн за порцію, а пельмені 14. Вони самі ліплять, тому здебільшого смачно. От сьогодні вперше було тупо все несмачне (недосмажена картопля, недоварені галушки).

А потім я ще здійснила мрію останнього місяця і нарешті вполювала собі річкову рибину на базарі. А то як не прийду, то все більше за долоню вже розібрали. Карасів великих, ясне діло, мені не дісталось, то купила два коропа. Вдома виявилося, що в мене закінчилася фольга, тому я запекла рибу з овочами (цибуля-морква-помідорка). Орест був, ясно, не в захваті, бо не любить вибирати дрібні кості. Малий, в принципі, їв із задоволенням. А я наперлася так, що почувалася неваляшкою і боялася дихнути. Геть би й пірнула в ту рибу, таке воно мені смачне було.

Завтра з Анькою плануємо зробити барбекю із сома. Чрєвоугоднікі.

В мене по мірі росту живота зникає інтерес до городу. Я не подужаю рвати ті бур'яни. Мені оцей жест витягування тепер важко дається. Джеред круто допоміг з частиною капусти, з перцями і частиною помідорів. Але це все частини. Там ще роботи вагон. Хтозна, чи поможе наступний волонтер. Бо шкода вкладеної праці. Помідорок мільйон назав'язувалось. Перці висять. Ранню капусту треба би забрати з городу, поки її якась зараза не доїла. Зовнішнє листя все діряве. На щастя, хоч самі голівки такі дебелячі і не поїджені.

А ще над нами нависає потреба в ремонті бодай нашої хати. Бо під маля я б хотіла, щоб підлога не вбирала пісюки. А щоб покласти лінолеум (ми його вже купили), треба розібратися з пічкою і джерелами зимових тепловтрат (вікна і двері). Ну і, ясно, стіни і стелю треба зробити. Бо який толк класти підлогу, коли на стінах звисають шматки старих шпалер.

І чим далі, тим мені більш не віриться в те, що ми цей ремонт таки зробимо. Може тому не віриться, що я уже не той живчик, що був два тижні тому. А це ж без моєї участі зовсім не обійдеться. Бо треба з хати буде винести тупо все. Бурум-бурум. Цікаво, як воно все буде в результаті.

Такі новини.

ой на Йвана, ой на Купала

В нас багато всяких різних дат сімейних, і сьогодні от 8 років, як ми з Орестом живемо разом. Я оце як вернулася з Лохвиці, зі свята Івана Купала, так він ходить і розказує: о, десь зараз ми доїдаємо курку, яку ти запекла. До речі, вона всередині була сира))). Хто б подумав, шо так довго.

Ну але незважаючи на таку важливу дату, на гульки я поїхала без чоловіка, ха-ха. Просто трактор вільний був лише сьогодні ввечері, а люцерну з городу треба було вивезти. І Орест героїчно лишився, а ми поїхали. Сусідка з дочкою, наш американський гість і я з малюком.

Покажу фоточки, бо я не полінувалася взяти фотоапарат.

Власник коня дуже дивувався, що такий малюк так впевнено сидить в сідлі. За десятку - гарненьке таке коло в лісі можна проїхати. В Києві б за таке хіба сісти для фото дали.

Наш гість, оскільки дуже скромний і спокійний, на свято реагував у своєму стилі. Казав: ага, нормально, ага, мені подобається. І сидів собі тихенько поряд. Малюк залюбки сидить у нього на руках, тому життя він мені сильно спрощує.

Ну це моя вічна історія - як я сама себе не сфотографую, то ніхто мене не сфотографує). А я була у гарній старовинній довгій вишиванці, при параді, так сказати.

Оце якось так, і байдуже, що без різкості.

Свято загалом було цілком стерпне. Ніби основні пункти купальської програми присутні, але все якось без вогню, тобто нема в тому пристрасті. Народ якийсь аморфний. Ніхто не танцює, ніякого хороводу, вінки у воду покидали, але ніхто й не думав їх діставати. Ватру розпалили, та й по всьому.

То ми намагалися виправляти ситуацію, хе-хе. Малюк зловив собі квітку зі свічкою, у воду без штанів вліз.

Я, незважаючи на пузо, гарно так потанцювала (добре, що хоч діти легкі на підйом, щоб скласти компанію).

Загалом я дуже рада, що поїхала, бо зміна декорацій - це класно. А, з іншого, дуже розчарована, і не організацією навіть, а аморфністю людей. Посідали, нарубалися в дишло, постояли, розійшлись. Купала без пристрасті.

заморський гість приїхав

Я ледь тепла, але це гріх не написати.

Я дуже хвилювалася, готувалася і всі діла, і от приїхав перший американець-волонтер. Неочікувано скромний і сором'язливий, схоже, що правду каже, що невибагливий. Ну але і видно, що втомлений і невиспаний, тому якесь нормальне враження скласти важко. Запишу оце перше для історії. В обід по приїзді годували піцою, бо не мали сил готувати (я цілий ранок провела в лікарнях-поліклініках. Типу облік вагітних, ох не люблю я ці всі установи. Якось так вміють в зуби на секунду зазирнути, що потім хочеться піти і добряче вимитись.

Завели в хату, показали ліжко. І махнули на річку. Вернулися і готували справжню вечерю. Насмажили курячих стегон, Орест копнув молодої картопельки, зробили салат з помідорів-огріків (поки купованих) зі сметаною. Як на мене, вийшло смачно. Гість все їв, хвалив і дякував. Не мав би лишитися голодний. Але на всяк випадок він в Лохвиці купив собі пряники, так що раптом що - не пропаде.

Кажу йому в дворі (іграшки валяються, собака надерла картонних коробок): типу в хаті дуже не лякайся, я не фанат прибирання, звикай, бо краще не буде. Тому й не сильно старалися розгрібатися, щоб не бути брехунами. На що він сказав, що дуже любить прибирати. Обогі, та я тільки за. Бо мене з кожним днем все більше ваблять горизонталі.

Два дні підряд малий в "дитсадку". Виходить діловий на дорогу, як бачить дзержинських дівчат. каже, що сам піде. І йде. Вчора так пішов на 5 годин (з 3 до 8). Там такий бурний трикутник, хто з ким дружить чи не дружить. Вчора був день, коли Ксюха об'єдналися з Енеєм, сьогодні сумна Ксю сидить з мамою на лавці і каже, що це не її день: Еней в зговорі зі Златою. Будемо вчитися дружити втрьох, це і більшості дорослих непросто дається.

Еге, ще про американця. В селі відчувається деякий ажіотаж з приводу його приїзду. То тут то там доходять плітки, як ото місцеві жінки між собою перебалакуються. Типу їде пробувати місцеву кухню. - О, так в мене добра повний холодильник! Хехе, я тільки за, хай би вгощали. Мені ж простіше, і йому, мабуть, було б цікаво. Але подивимося, як воно вийде насправді, бо наразі здається досить закритим і сором'язливим.

Питав перед вечерею, чи треба що допомогти. Я і кажу, що у нас типу прийнято, що ти три дні гість, а потім вже працюєш на рівні інших членів сім'ї. На що він сказав, що три дні без заняття не витримає і може почати сам собі шукати роботу))) типу що ми й нераді будемо, бо може зненацька пофарбувати будинок. Звучить як приємна така погроза)))

В своєму місті працює таксистом, по 12 годин на добу (з 6 ранку до 6 вечора). Це він до того, що досить працьовитий. І що рано зазвичай встає - в 5 ранку. Приїхав до нас на місяць, далі поїде в Карпати допомагати доглядати за бізонами (чи за ким там? там якісь рідкісні рогаті тварини). Ніби основне розказала.

Ну от, як я і писала, я дуже втомилася, тому закругляюся. Буду дивитися пузаті фотки, подруга трішки на річці назнімала для історії. Ще не вирішила, чи світити тут пузом, тому кажу добраніч :)

Пузо не покажу таки, але ось ця кльова, нє?

день гострих предметів

Я сьогодні була на городі, тому відчуваю моральне право писати в блог :)

Зараз я мало що роблю по господарству. Просто зараз в селі гостюють дві дівчинки, з якими малий гарно грається. Це щастя триватиме всього місяць, тому намагаюся не втрачати дорогоцінні хвилини кайфової соціалізації. Гуляємо з ними по максимуму.

Відповідно, не дивно, що бур'яни виросли по груди. Щириця така козирна, уже насіння поформувала. Лобода - як дерево. Краса і сила. Повела вчора гостю показати город якось здуру, і було смішно. Ніби я хвалюся, яка я фігова господарочка)).

Але насправді все під контролем. Те, що замульчоване, почувається чудово. Де мульчі трохи тонший шар, там зілля таки пролізло. Бур'яни здебільшого в межах між грядками, а межі в мене широкі, щоб легко було обробляти (типу і присісти, і прилягти). До кожної рослини є доступ зі стежки. Точніше, був. Там виросли бур'яни.

Тут видно, межа і міжряддя в бур'янах, де солома - краса

Порепана земля під перцем, де нема мульчі

І от сьогодні я їх покосила. Не скрізь, лише на ближньому городі, тому, що найближче до хати. 40 хвилин махання підкіском і відбивання від рою комарів - і я всьо. Уже нє тот, что бил вчєра. Вичитала в інтернетах, що у мого пузожителя "нігтики уже досягнули кінчиків пальців (майже)". Шутка лі!

Але головне, що ця частина городу знов виглядає доглянутою. Треба буде ще на днях сійнути там кропу, а то в мене зовсім мало якось вийшло.

Ага, є думки про "зовсім мало". От я тепер реально бачу, що я багато чого посадила малувато. По-хорошому редиску треба було б навесні висівати кожні два-три тижні, якщо є бажання її їсти довго і натхненно. Вона побула недовго і надто швидко закінчилась. Зараз якраз у нас сезон поїдання дайкону, який виріс могутній, класний. Один корінець - і миска салату практично готова. Але дайкону теж якось мало, здається. Виїмо за тиждень-другий.

А чорну редьку я посадила надто рано, і вона в мене вже практично готова. А це ж на зиму заготовляють її, до зими їй капут буде. Хай ще поросте, а я подумаю, що з нею робити. Сусідки оце цієї неділі тільки купили собі насіння тої редьки, щоб сіяти. Всі побігли, і я побігла. І я купила. Може і посію ще разок. Кажуть, це дуже класні ліки від кашлю. Якось вирізають в ній дірку, туди мед, а тоді сік пити.

В мене гарненька вже така морква, і її треба проріджувати. Така смачна, що ми з малюком виїдали її прямо з грядки, немиту-нечищену. І знаєте, що я думаю? Думаю, що її зовсім мало! Два рядки по 5 метрів. За літо зжеремо, на зиму запасти не вдасться.

І, схоже, подібна ситуація із картоплею. Коли ми рахували, скільки садити, скільки нам треба на зиму, ми не врахували посадкову картоплю, і що ще більш трагічно, що ми не врахували те, що ми її їстимемо з літа. Бо купувати молоду більш стрьомно, ніж зрілу. Тому щодня тепер прошу Ореста піти і натирити з-під кущів смачнющих кульок. І от тепер думаєм, що на зиму не буде що в льох покласти, треба буде так добряче докупитися.

Чого там ще мало? Полуниці, ясне діло. Бо рання відійшла уже практично, родить тільки Альбіон. Він-то типу має родити до морозів, але справа в тому, що в мене її "аж" 15 кущів. З кожного раз на два дні три-чотири ягідки. Але це діло наживне, плантацію полуниці я щороку планую збільшувати. Цього року встигла те, що встигла, і на тому спасибі.

А от цибулі треба було б більше натикати. Така гарна вродила. Тьоть Люба ще дивувалася, навіщо мені аж 800 грам "тиканки". Я так бачу, що це на один зуб. Частину виїли молоденькою, разом із зеленню. Зараз уже такі гарні голівки поналивалися, хоч в льох складай. Але, знову ж таки, це 4 рядки по 5 метрів. Надовго її не вистачить. Особливо враховуючи те, що половина - червона салатна.

Дуже здивувала ота стара цибуля, яку я посадила ще на початку березня. Вона полежала в туалеті і попроростала, і мала б почати гнити, і я її в такий спосіб врятувала. Всі казали - надто рано, холодно ще, в стрілку піде. І вона пішла. Я три місяці вперто обламувала ті стрілки, а тепер здалася. Хай буде насіння. Аж сьогодні глип - а кожна цибулинка розрослась на окремі дві-три-чотири цибулини. Тверді, великі, налиті. Дві вирвала сьогодні в плов - цибуля як цибуля. Хороша.

А Орест радіє кущовці. Вона найпізніше посаджена, відповідно, зараз у неї наймолодше і найсолодше перо. Я спершу думала, що треба чисто зелень обламувати. Але тепер зрозуміла, що можна не тільки зелень, але й забирати частину голівки - нові наростуть. І це класно, бо чоловік оці біленькі малі голівочки якраз найбільше любить.

І ще сьогодні був перший день власного гороху. Назбирали кілька жмень, заодно трішки прорвала бур'яни навколо. Мама ніби каже, що гороху нормально в бур'янах, але я так бачу, що що занадто, то не здраво. Там, де бур'ян вищий, горох дрібніший. Так що тепер має дебелячий поналиватися. Але, знову ж таки, навіть зважаючи на те, що його в нашій сім'ї їм тільки я, в нас його ну дуже мало, на один зуб. Ну що таке три-чотири жмені гороху на день?))

Але я загалом задоволена, що ми спробували багато культур, і будемо уже хоч мінімально орієнтуватися в своїх потребах, кількостях, виході з одного пакетика насіння. Ми молодці.

Ну і подія дня - я нарешті підстригла малюка. Сама не знаю, як так вийшло, що він зненацька погодився і дотерпів, але це свято і щастя. Бо йому під тими косами вже реально було гаряче, налипають на шию і лице в спеку тільки так. Машинкою стригти не дав, тільки одну смужку протягнула, достригала ножицями. Результат відповідний, але за тиждень-другий волосся трішки підросте, і найразючіші дефекти моєї майстерності буде приховано. Коли повішу фотографію (стригла перед сном, тому нічого ми не фотографували), зважайте, що малий весь час казав "все" і відбирав ножиці. Видала йому три пари інших ножиць, щоб був спокій. Спокою не було, але трішки все ж допомогло. Тепер я його не впізнаю. Кожного разу (гг раз на рік) після стрижки він стає такий дорослий!

Але він цими днями і правда дуже подорослішав. Вчора навчився казати слово "сам", і тепер, мать, ховайся в жито. Сам!

Питаю - як тебе звати? - Мі. (Це в нього замість "я", отакий америкос).
А звати як? - Один.
Один? - Так, сам.

Отакі діалоги.

мої підсумки року

Оце недавно був рік, як ми переїхали з Києва в Христанівку. Думали поїхати з місцевими друзями на річку, але погода була так-собі, тому день пройшов непомітно. Того року була нещадна спека, а цього року дощ. 11 червня.

Ну, як все було.

Минулого року ми в город навіть не заповзали, і в голові не було, щоб щось там сапать-збирать. Можливо, тому, що пропустили всезагальний посадочний ажіотаж - в червні не садять, в червні вже полють. А це таке непривабливе і геть не заразне заняття, коли дивитися зі сторони. Ми були дачники-курортники. По двору ходило три гуся, у диких заростях кропиви, лободи і щириці, а ми собі посміхалися і у вус не дули. Я багато гуляла з дітьми, зі своїм і з купою чужих. З ранку до ночі, з перервою на сон.

Городиною нас пригощали батьки цих дітей, та і просто сусіди. У нас було вдосталь кабачків, динь, молодої картоплі, помідорів, трохи менше - огірків і зелені.

Осінь пройшла швидко, я тепер так сходу і не скажу, як воно, в селі восени. Просто перехід від літа до зими.

А зима була хоч і недовга, але я б сказала, що нуднувата. Малий світловий день і відсутність ліхтарів і громадського простору освітленого в селі, звичайно, не додає настрою. І по гостям лінь ходити, і в хаті нудно сидіти. Трохи каталися на санках з гірок (нечасто), більше - гуляли по лісу і до ріки. Там під льодом бачили підводний світ. Рятували щотижневі зустрічі "переселенців". І тьотя Люба, яка в обід іноді підгодовувала гречаним супом.

А прийшла весна і знов закипіло життя. А весна прийшла ще в лютому. Тягати з лісу підсніжники, чекати тюльпанів, міряти город, скуповувати насіння - це крутяк. Це страшний азарт і кайф. Перечитали купу сайтів і книжок про землеробство, намірялися огого скільки втілити. І потроху почали втілювати.

Якась нудота виходить, а не підсумковий пост.

Ну але головне я що скажу. В холодний період більше хочеться з'їздити в місто "на культурку". Влітку ідея валити в Київ і в голову не приходить. Але три-п'ять днів розваг, і страшенно хочеться назад в село. За ці наїзди в Київ я встигла більше зробити і побачити, ніж за життя в столиці. Бо є якийсь такий здоровий голод на це все. Менше ліні і відчуття "та воно завжди ж щось відбувається, я ще встигну".

А оце як почну потроху втілювати свою супермегаідею, для якої місце вже ніби є, то життя завирує і тут, я так сподіваюсь.

Поки геть собі не уявляю, як воно буде з новим малюком. Як налагодиться побут, як збиратимемо врожаї, коли виберемось в Київ. Нічого не знаю.

Одним словом, назад не обертаємось, а дивимось із оптимізмом вперед. Потроху вчимося планувати на місяці-роки вперед. Це цікава сільська наука.