пʼятниця, 20 лютого 2015 р.

Овеча ферма

Сьогодні їздили по вівці. Вирішили окрім наших білих завести ще й Романівських. Начиталися, що у них і приплід більший (не одне-два, а три-чотири), і на смак кращі, і менш вибагливі.

Поїхали в десь таке саме по глухості село, як оце наша Христанівка. Тільки дороги у них ще більш вбиті і до райцентру подалі. Але теж краса й простори. Яруги, пагорби, ріка, ліс, поля навколо села. Все, як має бути. Старий Хутір називається, Лохвицького району. Від нас - 40 км в бік Гадяча.

Враження від поїздки просто неочікувано чудові. Порівняно з білими, яких ми бачили, ці романівки просто інтелектуалки. Стоїть отака отара, очима лупає



і тут бабуся підкликає: "Розочка, Розочка!" і одна так несміливо виходить і йде до неї. А тоді вона ще: "Чорнушка, Чорнушка!" - і уже друга йде слідом за Розочкою.

Ось вони, біля воріт
Дуже мирні істоти з розумними очима, схожі на кіз. І кличуть їх "козя-козя-козя" (значно більш мило і зручно для вимовляння, ніж звичне мені "на-на", яке при десятикратному повторі неминуче перетворюється на "нах-нах"). Знааачно м'якші на дотик, ніж білі. І бувають коротковухі, дуже смішні. Нам пообіцяли з наступного окоту залишити коротковухого баранчика (зараз немає, бо усіх новонароджених баранців перетворюють на валухів, якщо ви розумієте, про що я).

Мене вразило те, що вони такі мирні і спокійні. І я не знаю, чи це особливість породи цих овечок, чи це завдяки людяному догляду. Хазяї дуже зворушливі, врівноважені і уважні. Знають, де чиї діти, кожну розрізняють за характером, іменем і здоров'ям потомства.

Загін чистий і доглянутий, міцний сарай з пластиковими вікнами. На перший погляд все організовано розумно і добротно. Треба би взяти за приклад. На майбутнє. Бо поки не плануємо під них щось будувати, лише розширимо загорожу біля того сараю, що вже є.

Енею сподобалося з ними спілкуватися. Гладити, обіймати, тримати на руках.





Ну і ганяти, зовсім трішки :)


Купили дві юні ярочки, за однією довелося там же попобігати лісами-ярами разом з хазяїном. Ох же ці вівцеродео.

Поки важили другу, перша намагалася вибити скло в машині. Їй не вдалося, на щастя. Коли їх в багажнику стало двоє, то заспокоїлися і доїхали без пригод. Попередній хазяїн наполягав на тому, щоб ні в якому випадку не зв'язувати, бо істоти вразливі і може бути розрив серця від переляку.

Радив годувати лише вівсом, буряками і сіном, у кількості згідно з нормами. "Бо як поставити, то буде їсти, поки не здохне".

Це було значно цікавіше, ніж зоопарк і я тепер трішки маю уявлення, як могла б виглядати вівцетерапія. Головне, щоб вони були ручними. Плануємо в сезон їх пасти двічі на день по дві години.

І дуже мрію про те, що будемо їх доїти. Орест обіцяє днями зробити доїльний станок для кіз та овець. Я собі сміюсь, що це прекрасний подарунок від чоловіка на мою 30-ку ггг.






Немає коментарів:

Дописати коментар