 |
| Фото Ліза Файна |
Справа в тому, що цієї осені Васильківська сільська рада об'єдналася із Лохвицею, і вийшла Лохвицька ОТГ. Фінансові потужності об'єднаної громади у 2018 році обіцяють бути набагато кращими, ніж було до цього (якщо нічого на рівні держави не станеться із прийнятим законом 30.38). І можна буде реставрувати будівлю. Але до 2018 ще треба дожити.
А тим часом в країні іде війна, яка комусь змінює життя, а комусь видна тільки через телевізор. Режисерка та продюсерка Марія Старожицька знайшла мене і запропонувала разом організувати показ документального фільму "Війна химер" у Лохвиці.
 |
| Оголошення Лохвицького РБК |
Головний герой стрічки - із хутора Яремівщина Лохвицького району. Сільський хлопець Валерій Лавренов, який підробляв у Києві, і в якийсь момент все кинув і пішов на Майдан. А звідти - в АТО. Фільм, знятий мінімальним бюджетом тільки тому, що трьом людям було дуже важливо розказати свою історію, дуже особисту історію. Але при цьому дуже глибоко зачіпає навіть випадкового глядача.
Оскільки все в світі сильно пов'язано, то ми придумали робити все разом - і толоку в школі, і кіно.
Як це постійно відбувається у нас (на щастя, це уже майже традиція), подія - результат роботи різних людей і інституцій, кожна з яких взяла свою часточку відповідальності.
Марія та Анастасія Старожицькі знайшли нас і вийшли на Управління культури в Лохвиці. Поширювали інформацію про подію, домовлялися, приїхали, привезли буклети та речі з Майдану та АТО для Лохвицького краєзнавчого музею.
 |
| Фото Марії Старожицької |
 |
| Фото Марії Старожицької |
Управління культури (Сергій Марченко, Наталя Плюйко) - безкоштовно надали найкращий зал Лохвиці - відремонтований і по-сучасному обладнаний зал Лохвицького районного будинку культури. Не без підтримки районної адміністрації (дякуємо за небайдужість Ользі Папірненко). Поширили інформацію серед людей освіти та культури, домовилися про автобус для односільчан героя стрічки (зокрема, приїхав його вчитель історі з теперішніми учнями).
 |
| Ольга Папірненко і Сергій Марченко вітаються з Ольгою Герасим'юк |
Міський голова Лохвиці Віктор Радько висловив свою підтримку події і забезпечив автобус із Лохвиці до Христанівки і назад для тих, хто міг і хотів допомагати захистити школу від негоди. На обидві частини події прийшов із усією сім'єю. Пообіцяв також допомогти з вишкою - щоб накрити димарі (інакше на двоскатний дах нам не потрапити).
 |
| Віктор Радько і Ольга Герасим'юк спілкуються із христанівцями |
Новоспечений христанівчанин Сергій Путилов (переїхав разом із сім'єю до нас у село у вересні) взявся за технічну частину робіт у школі. Порахував і закупив матеріали на гроші, які дали друзі з організації "Школи Лохвицького Земства" - Ольга Герасим'юк і Максим Іванов.
 |
| Фото Марії Старожицької |
 |
| Фото Марії Старожицької |
 |
| Фото Ліза Файна |
 |
| Фото Ліза Файна |
"Школи Лохвицького Земства" зробили Христанівці подарунок - роздрукували величезного розміру фотографії Сергія Білоусова - фотохудожника із села Риги, який частенько у 1980-ті і 1990-ті приїздив у Христанівку з фотоапаратом. Зберіг плівки з кадрами, які ніде більше не знайдеш. На жаль, він не дожив до відкриття виставки - цього року він помер. Тепер про нього тут буде хороша матеріалізована пам'ять.
Ольга Герасим'юк привезла ще й книжки для христанівської бібліотеки - із спадку історика Григорія Волошина. У нас тепер є українська класика (нарешті! досі ніхто нам таких книг не присилав, а люди питають).
Ніна Михайлівна Липівська зготувала "христанівську кашу" - як сказав 9-річний Альоша: "Вона каждий раз все добріша і добріша". Гігантську каструлю дала школа у Васильках.
Оскільки 25 грудня в Україні - день вшанування пам'яті жертв Голодомору, я шукала якісь задокументовані спогади односільчан про ті роки. Те, що дали вчителі школи у Васильках - спогади з того села. Тому я пішла і поспитала з камерою, хто що чув. Вийшло 15-хвилинне відео, яке ще буде доповнюватися новими розповідями. Ми подивилися його у клубі усім селом, разом із гостями. Ви можете переглянути його тут
Фотовиставка (тепер щодня вільня для огляду у Христанівському будинку культури (де тепер працює і Фельдшерсько-акушерський пункт) і це відео - старт проекту "Христанівка. Музей історій", де ми будемо згадувати історію села, записувати розповіді про людей, місця і сімейні зв'язки, щоб познайомитися ближче і стати справжньою громадою, яка мислить себе як щось цілісне і вартісне. Кожен, хто хоче розказати свою історію по Христанівку - ми вдячно вислухаємо.
Я особисто дякую Ользі Герасим'юк і Марії Старожицькій за допомогу і натхнення у організації події. За присутність, за залучення друзів. За ту атмосферу, яка була тоді. До нових зустрічей!
Тут традиційно збиратиму відгуки з події.
 |
| Фото Костянтина Грубича |
"А сьогодні ми з Владою провели день на Полтавщині - у Лохвиці та селі Христанівка. Дивилися фільм Марії й Анастасії Старожицьких Війна химер, а також долучилися до толоки зі збереження на зиму Сластіонової школи у Христанівці. Закінчили кашею:)" Костянтин Грубич
"Не ходжу на фільми про війну - ховаюся від фальші, пафосу, пози, затертих цитат, вторинності, «героїки» й плакатності... всього, в чому зникає людина ...
Вчора - їздила. Дивилася «Війну химер».
Разом із залою людей у Лохвиці. Які як замовкли на першій хвилині, то й не відніміли, коли світло ввімкнулося... довго...
Було - як перед тобою хтось витяг серце з себе, й тримав перед твоіми очима... ти сидиш і в онімінні дивишся на нього, а воно пульсує, здригається перед тобою й прикрити його нічим, бо - чим...
Давно мені так не було...
Війну можна пояснити саме так, як Маша і Настя Старожицькі це сказали...
Той їхній Лавр мені потім сидів проти місяця на вікні, світив своїми очима якимись прозорими - скільки й намагалася заснути...і приказував, бавлячись: ну, глянь-глянь, яка страшна качка пливе, ну, гляяянь
Після цього кіна хочеш іти й прикривати якимись бинтами усіх - своіх, незнайомих, малих, великих, кожного,хто дивиться отакими очима...
Маша й Настя привезли в Лохвицький музей Лаврову каску, оплавлену іконку, яку він підібрав на страшному полі, котрим вибирався... до них вийшов із паличкою вчитель історіі, що приіхав подивитися кіно про свого учня... сказав: і не питайте про його оцінки, ось його головна оцінка- ви бачили..
Та що я тут пишу слова- вони часом бліді... пошукайте це кіно - Вам буде чисто й світло на душі від ніжності...
І ще. Я б зробила, як це зробили в Лохвиці - дала би безкоштовно найкращу залу в місті, розклеіла би про нього афіші, покликала би людей, і сама би приходила щоразу...
тут гроші - ні про що.." Ольга Герасим'юк
 |
| Фото Сергія Осоки |
"Не знаю, чи вдасться мені скласти докупи хоча б кілька слабких слів про цей фільм.
От повернувся додому, в порожню осінню квартиру, з холодної Лохвиці, з кінозалу, а перед очима досі стоїть усе те. І це не весняна вода, що зійде завтра або післязавтра. Це вода глибока, осіння. Куди од неї подітися? Ви купалися в листопаді? Зайдіть – і вона вас обпалить. "Війна химер" – це той фільм, який залишає надію, що українське кіно на щось здатне. "Війна химер" не підкупає, не пропагує, не спекулює. Він промовляє тихо і щиро, як друг коло осіннього багаття. Без пафосу й капсу. Це один із небагатьох фільмів, у якому за кадром – куди більше, ніж у кадрі. Герої говорять зовсім простими словами – але потім спробуй забудь їх. Спробуй не задихнися. Я півтори години боровся зі своїми очима. Витримав. Але ось повернувся в порожню осінню квартиру, зробив кави, вимкнув світло – і зрозумів, що тепер я нікуди вже не подінуся, скільки не задиратиму голову догори. І сказати більше, здається, нічого. Відчиняв вікно, затягувався цигаркою, запитував – відповіли "Досить". Відповіли "Хай самі прийдуть і подивляться".
Якщо "Війну химер" привезуть у ваше місто – підіть і подивіться, ви не пожалкуєте, хоч хтозна, чи вийдете з кінозалу такими ж, як туди заходили." Сергій Осока
 |
| Фото Ольги Герасим'юк |
"Є такі дивні місця і будівлі, до них припасовані, що закохуєшся вмить і вже далі тільки і думок, які ж чудові люди взялися за справу їхнього відродження - це я все про учорашню толоку у Сластіонівській школі в селі Христанівка під Лохвицею і проект Школи Лохвицького земства, яким опікуються Ольга Герасим'юк та Oksana Oliinyk, - і вони вже бачать відремонтованим це столітнє приміщення, і дивним дивом теж його таким бачиш, разом із натхненними, чудовими людьми поруч. Дякуємо за толоку і зустріч!" Марія Старожицька
"А вчора ми були в Христанівці на Полтавщині: толокою консервували на зиму тамтешню Сластіонову школу - справа, яку робить неймовірна Оля @ Ольга Герасим'юк із друзями, потроху стає не чужою і тим у селі, хто досі дивився на купку диваків збоку.
Принаймні, десятка зо два переважно літніх жінок із дрібними онуками та кілька чоловіків тлумилися коло вікон без шибок, затуляли отвори целофаном, підбивали рами дранкою по краях, щоби снігу не намело, вітром не зірвало, часом навіть сварилися одне з одним беззлобно, для порядку, а, може, від ніяковості, що, бач, якось та сталося: зібралися, пораються у суботу не вдома, не за гроші, на цьому пагорбі...
Коли зовсім стемніло і було забито останній гвіздок, рушили до неопалюваного клубу, їсти вогняну, густу, м'ясну кашу за місцевим рецептом, дивитися кіно, два сюжети-спогади своїх же односельчан про Голодомор, що зняла Оксана Олійник, одна з молодих диваків, які зі столиці перебралися з родинами до Христанівки і називають її "живим селом".
А потім наперед ступив Геннадій, вчитель фізики з Лохвиці, дотепний і хвацький, що роздавав на толоці команди разом із власноруч зпеченими "мазурками" з чорносливом, і, бгаючи долонями шерстяну шапочку, сповідався: по тому, як поховали його прабабусю, в хаті довго знаходили по закапелках вузлики з квасолею - берегла на посів, бо раптом що - квасоля врятує дітей від голодної смерті, і так само робили бабуся, і мама, і сам Геннадій з дружиною, вже автоматично, підсвідомо, чи не на генному рівні подовжуючи страх, і розпач, і зневіру.
- Може, хоч мій син перерве цю традицію... - сказав він і, притиснувши шапку до обличчя, вийшов із зали." Ольга Мусафірова
"Толока в Христанівці 25.11.17. Небайдужі люди рятують те, про що не дбає держава - наразі історичну пам’ятку - школу архітектора Опанаса Георгієвича Сластіона, яку занедбано вже за часів Незалежної України. Щиро сподіваюся, що обрана влада новоствореної ОТГ на ділі доведе, що вона Українська, Освічена і Державницька.
P.S. У 1913—1916 роках О. Сластіон створив серію проектів земських шкіл для Лохвицького повіту на 1, 2, 3 та 4 класи. Навчальним закладам було надано яскравого національно орієнтованого вигляду, вони побудовані у стилі українського архітектурного модерну. Ці школи мають характерну ознаку — шестикутні вікна і вежі, цегляний декор на фасаді повторював український народний візерунок. Проекти набули поширення у Лохвицькому та Лубенському повітах. На сьогодні відомо щонайменше 53 будівлі земських шкіл, побудованих на території Лохвицького повіту в 1910–1914 рр. за проектами Опанаса Сластіона." Ліза Файна
"Коли насправді хочеться сказати більше, ніж в сюжеті. Бо там має бути без суб'єктивного. Якщо об'єктивно – подивіться, коли будуть показувати у вашому місті. Обов'язково подивіться." Діана Литвиненко
У Лохвиці показали документальну стрічку «Війна химер» телекомпанія Місто
"День-«наполеон». Ну, правда, це був день, що складався з багатьох смислових коржів. А під кінець дня ці коржі так просочилися й ввібрали в себе щось таке, що зв‘язало їх і зробило одним цілим.
Дивилися «Війну химер» (Війна химер The War of Chimeras) у Лохвиці разом із його авторами, везли книги сліпого київського історика Григорія Волошина в Христанівку згідно його заповіту (Nina Rudenko) - віддати людям, розмістили фото Сергія Білоусова в клубі, захистили сластіонову школу від зими, згадували Голодомор і поминали, їли сільську кашу на багатті... Штуки різноі величини й значимості стали чимось єдиним із правильним післясмаком... Цей альбом - переказ його частини." фотоальбом (більше 20 фото з підписами) Школи Лохвицького Земства
У селі Христанівка «консервували» столітню школу телекомпанія Місто
"Погода була погана, холодяка, вітер і вогко. Але - Лохвиця, Христанівка, Сластіонова школа! Ми дивилися важке кіно - " Війна химер", думали про Голодомор - і дивилися в ті яри, де всі ті безіменні жертви проросли травою...Вони, ці загублені душі, це мертві, точно вчилися в нашій Школі...Ми прийшли до неї - розтрощеної вандалами, і покинутої людьми... Привезли фото з про колишні часи її - фотохудожника місцевого, що не дожив до цієї експозиції... Оксана Олійник готувала показати невеселе кіно - знімала, що згадують тут про 33... Але ми вирішили, що будемо не плакать - а пам"яті всіх присвятимо радість нашої спілки і нашого спільного опору, й нашого труда. Школу ми мали захистити від зими й лихої години - поки не почнемо її реставрувать. Так само - із нашим життям і пам"яттю.
Почитайте під фото - хто там був.І що.
А ще помагали драбинами, молотками, грошима ( дякуємо @Valentyna Telychenko), автобусом ( дякуємо @Віктор Радько)" - фотоальбом від Ольги Герасим'юк
