кістка в горлі

Всім зараз, ясне діло, не до того, але я все ж розкажу про свою пригоду із кісткою в горлі. Це ж мій щоденник, зрештою. Сподіваюся, колись буду це перечитувати своїм дітям і вони не віритимуть, що такий бардак можливий.

Одним словом, сиділи ми, вечеряли. Гарний був вечір, все смачно. Говорили про щось хороше, і тут раптом я здуру беру і разом із картоплею закидаю в самісіньке горло риб`ячу костомаху. Ковтати не можу - дуже боляче, ВОНА - ТАМ. Побігла у ванну на доблесну нерівну боротьбу. І так, і сяк, і сичала, і гавкала. Вона - там. Ванна красіііва, капець.

Нє, кажу, муж, запрягай коня, їдем. Не дістану. І страшно так. Заспокоїлася, намагаюся горлом не ворушити і рівно дихати, вдягнула малого і себе.

Останні метри до Лохвицької районної лікарні думала, що все, нема сил терпіти. Ковтати просто неможливо і страшно. Невідомо, куди вона посунеться, та кістка. А я в анатомії горла не дуже так розбираюсь. Є лише стійке переконання, що там усе дуже важливе.

Приїхали. А там тітоньки такі на розслабоні. Давно їли рибу? Показую на пальцях. 2 часа назад? Ні, 20 хвилин. Сьогодні?

Зараз, кажуть, нікого на чергуванні нема. Лише дві людини в Лохвиці мають право дивитися горло, і їх нема. Черговий лікар взяв відгули. Щас-щас, уже звоним. Ой, трубку не бере. Ви маєте гроші? Ще є приватний (той, що звільнився і відкрив навпроти лікарні свій кабінет). Можете собі дозволити? Дзвоним. І так повіііільно все, повільно говорять, повільно думають, нікуди не поспішають. За манерою телефонної розмови з лікарями закралася підозра, що не дуже тверезі. Так, Данило в Полтаві (ой, простіть, шо побезпокоїли), а приватний поїхав до батька в Токарі і сьогодні вертатися не планує.

Заходить здоровезний дядько. О, це полосний хірург! Розказали, а він дивиться так дивно-дивно. Вже потім Орест мені в машині сказав, що від нього несло диким перегаром. Навіть заглядати не схотів. Каже, може стоматологи хай дивляться. Подзвонили одній - вона відхрестилась. А я при чом?

А я так смачно спльовую в їхній умивальник - ковтати-то не можу.

Нічим помогти не можем. Нема докторів. Кажу: Сенча, Червонозаводське, Пирятин. Де є лікар? Ви можете зв`язатися? Щоб дурно не кататись. Да.... Щас. Подзвонили начмеду. Такі діла. У вас є номери інших лікарень? Спокойно, уже начмед буде дзвонити. Сидіть. Тьху.

А мене пробирає дикий відчай. Я тут вмираю, в мене кістка рве горло, а вони якось і не рипаються. І не поспішають. І не переймаються. І спокійно так кажуть: доктор збив. Хай начмед звонить.

Відправили нас в Гадяч. Ліхтарів на трасі нема, не дорога, а пісня. 55 км їхали півтори години, бо стрьомно. Фури сліплять, узбіччя як такого нема, плюс прекрасні полтавські пагорби. А, ну і дощ-мряка, як же без цього.

Гадяцька лікарня, порівняно з Лохвицькою, це така Європа! Навіть на рівні яскравості лампочок. Адекватний персонал, швидке реагування. За 10 хв з дому машиною швидкої допомоги привезли нам ЛОРа. Я таких приємних лікарів давно не зустрічала. Звертався по імені, торкався обережно, не нервувався, зважав на індивідуальні особливості, не засуджував, переймався.

Сказав, що гарантує, що кістки в горлі нема. Але вона наробила сильної біди, пробила якусь задню стінку наскрізь, роздряпала гортань, пошкодила магдалину. Мигдалина набрякла, і тому є відчуття ріжучої болі і стороннього тіла. Сказав полоскати горло і пити валер`янку.

Абдєлалісь льогкім іспугом.

Але якби кістка таки лишилася і потрібне було б більш швидке реагування (кістка в горло попала в 18.40. Лікар дивився мене в 21.45), то був би мені капут.

Згадала, ще в Гадячі переді мною в приймальню потрапила бабуся. Кардіологія. Стогне і ойкає, їй роблять кардіаграму і я чую, як хтось із медиків каже: да, вам погано, але уявіть, як буде вашим близьким, лікарства ж такі дорогі! Уміють втішити, нічого не скажеш. Правда, родича, який збирався додому, гарно втішали. Сказали, що бабулька відійде, що таке буває, все буде гаразд, не хвилюйтесь.

Вдома ми були в 23.09. Малюк заснув ще в машині. Всю дорогу туди мене жалів (міцно обіймав і цьомав, коли стогнала), всю дорогу назад - спав. До ранку горло підзажило і ковтала уже без проблем. Відчувалося, що там вавка, але не так боляче, як ангіна. Правда, зранку помітила, що капіляри в очах і навколо полопались. Ходжу тепер, людей лякаю.

Треба себе берегти, що я можу сказати. І ви себе бережіть. Бо ось бачите, отака срака на рівному місці.

Тут іще в себе чоловік написав, зі свого боку.

і знову разом

У нас тепер оформилася різниця між вихідними і будніми днями. Зараз малий прокидається і засинає зі словом "діти", а в будні їх просто нема - всі в школі і в садочку. Зате на вихідних ми відриваємось! Як оце сьогодні. Гарна тиха погода і всі в зборі. Все, як влітку, тільки ми вже ближчі, діти всі трішки доросліші і одягнені.

 "Диви, як я можу!" - хвалиться Даня.

Старші роблять собі луки з бузку. Не хіпстерські, а щоб стріляти.

Гогена їде в магазин (Не пам`ятаю, чи розказувала, але Вовка дає всім прізвиська. Льошик, який і справді дуже кумедно ходить, отримав поганяло "Чаплі", або "Чарлі Чаплі". Як Олена перетворилася на Гогену я не знаю, але я дивилася роботи Гогена, і він якраз таких дівчаток малював. Самого Вовку називають "Боцик" - від боцмана, із приказки "дурний, як боцман").

Олену обступають малі: "А хто це до вас приїжджав, що ти по горілку ходила?". Не зізналася. Ніхто не приїжджав.

З її двору діти виволокли дитячий скутер без передніх коліс. Енею не хтіли давати, то ми пішли додому за своїм великом. Яся навіть Дані, який і не хотів ділитися, пробував по вухах надавати. Тільки б ми не йшли додому. Але ми обіцяли вернутися, і Даню залишили в спокої. Коли повернулися, скутер був уже у Гогени під хатою.

Тому встановили дружню чергу на єдиний транспортний засіб і поїхали гуляти. Як не дивно, Еней ділився без проблем.

Тут приїхала ще Альона. "Не фотографіруйте!" - кричить. Ну але хто б її слухав. Ледь вмовила її вдягнути куртку, забрала велик і катала малого на рамі. Оце він зацінив!

На вигоні вирішили, що йдем на ставок. А це так добряче вниз, а потім назад так добряче вгору. Я недавно нила, що от прийшла зима, і я наїла зайві кіло сала. Так от Еней почув мої страждання і цей тиждень активно працює моїм фітнес-тренером. У тьоті Люби забрав із двору скакалку, і тепер подовгу просить мене стрибати. А сам підскакує поряд і рже. Плюс треба обов`язково з ним танцювати під музику, і особливо тоді, коли тато лупить в барабан і співає пісні із жанру "шо віжу о том пою". Ну і тепер прогулянка в яр по свіжому повітрю. Дієво - за тиждень мінус три кіло.

Ставок уже близько. Ми з Енеєм пасем задніх, але він іде ногами, що не може не тішити. На фоні там видніються наші дружочки.

Ото якось так все. Потім в фотоапараті сіла батарея, і тому купу всього, що було, ви не побачите.

І ще розкажу одну бувальщину. Позавчора з кумою і одною молодою багатодітною вдовою їздили в Лохвицю моєю машиною. Типу туди й назад. Виїхали в 10, вернулися в півчетвертої.

"Щас, подожди, пять менут, ми в собезі" - говорить мені в трубку Марина і через півгодини вивалює з меблевого магазину. "Да, неудобно получилось, що так задержали тебе. Останови біля аптеки". Півгодини прочекали їх з малим в машині, а тоді пішли шукати. Виявляється, дівчата купили собі по величезному сенсорному телефону. Кредит оформлювали півтори години. Кума купила собі білий, вдова - чорний. А що, дівчата теж хочуть в Європу. І пофіг, що з голим задом (у них в хатах нема ні води, ні газу. Одна криниця на два двора.)

Тут якесь дуже особливе бачення того, що важливо, а що - ні. На днях жаліється мені, каже - оце найбільше не люблю оце топить і їсти варить. Ну та ясно, на дровах. Кажу - купи собі мультиварку, найдешевша десь гривень 600, і будеш мати щастя. Агга, щас. Головне не зручність, а краса і престиж. (Напевно).

дайте снігу і лижні штани

Є надія, що цієї ночі осінь перевалить в зиму. На градуснику +2, і це надвечір. Небо ясне, повітря кришталево свіже, як на мороз, і місять лупить по вікнах шо дурний.

Відколи перевели годинники на зимовий час, тут стало геть сумно. Виходить так, що коли малий прокидається після денного сну, через годину темніє. Тобто поки поїли-вдягнулися, уже темінь. У селі лише два ліхтаря, і довгенько ми розкачувалися, щоб наважитися іти в ніч. А вчора Орест взяв і вивів малого надвір. Там же можна порубати дрова, погойдатися, пограти на пляшковому ксилофоні (привіт сусідським псам), побуцати м'яч і взагалі весело хіхікати. Так, без дітей розважити малого зараз - важка фізична праця, але сидіти і киснути вдома теж немає сил. Бо гуляти лише зранку - це замало. Тому все більше хочеться зими і снігу - коли сніг, надворі світліше.

Вечорами розважаюсь тим, що репетиторствую. І якщо з англійською все більш-менш рівно і зрозуміло, то з німецькою геть біда. Альона сьогодні каже - ну не хочу я вчити цю німецьку, не подобається вона мені! І в цьому пункті я не розумію, чи є сенс у наших заняттях. Вона відволікається, втомлена, невесела. Кажу - ти не хочеш, не ходи. Всім легше буде ж. Але мінімальний прогрес все ж видно. Треба просто відтренувати ті букви і правила писання-читання, щоб вона спокійно могла засвоювати в школі ту програму. Співати не любить, на слух німецьку мову розпізнає слабо, при тому, що перед очима текст, який щойно читали. Сказала, що любить писати. І справді - старається, почерк гарний. Не повірите, сиділи і кожне нове слово писали по 5 раз. То по буквах переписувала, то просто на кілька секунд показувала, щоб написала по пам'яті. Про кожне слово розповідала їй смішні історії, щоб запам'яталося. Але слова теж такі, що хочеться спитати, нащо воно таке треба. Біг підтюпцем (щоб ви понімали, не що інше, як джоггінг), дзюдо (я сама толком не знаю, що це за кучка-драчка, а мала так взагалі ніколи про таке не чула), фехтування (Орест весело демострував, що воно таке) і велосипед. Круто, правда? Ну круто. Дуже корисні слова, прямо слова першої необхідності на тему "спорт". Подарувала їй старенький кишеньковий словничок. Шукали там незнайомі слова, вона ніби зрозуміла принцип і ця гра їй сподобалася. Треба буде ще якось донести до неї граматику, хоч мінімально, щоб ясно було, навіщо в дужках біля дієслів написана т.зв. "третя форма". Одним словом, поки продовжуєм цей театр абсурду, але для себе принаймні треба розібратися, що відбувається.

Розкажу вам ще одну з сільських пліток. Тут є сімейка, у мами дві дочки. І вони шукають свою любов. І то фігня, що вони її шукають, одна з них вже знайшла. А знаєте де рибні місця? Оця стрічка текстова, що біжить під музичними кліпами по телевізору. Коротко про себе і номер телефону. До тої, що вже знайшла, чоловік з міста переїхав. Вона ним пишається: і хату побілив, і на роботу ходить, і тарілку з бензопилкою в кредит взяли, і сина її виховує як рідного. А до другої  оце на ці вихідні вже третій на моїй пам`яті приїжджав свататись.Хто на пару днів приїздить, хто на тижденьок. В хаті, де мама і дід живуть. З попереднім бігали по селу, взявшись за руки, щастя не має меж. У селі кажуть "в інтернеті виписали собі женіха". І сміються відкрито в очі, геть на дорогу сім`ями вибігають, щоб поржати. Ну але сміх сміхом, а приклад старшої показує, що метод дієвий, тут ніхто нічого заперечити не може.

Так що Христанівка активно користується вигодами, які пропонує цивілізація. Глухе село - це не про нас)))

Думала щось цікаве ще про Шекспіра написати і вичитану влучність про те, що дорослій людині від партнера потрібні як повітря "любовь и одобрение", але якось після пліток воно не пасує.

дольче віта, открой лічіко!

Може я вже набридла вам своїм Джоном Ірвінгом, але я знов взялася читать наступну його книжку, і знов мене захопило і переповнило. Там один з героїв говорить про своє бачення того, чого він хотів би від життя, і зараз це дуже співзвучно з моїми відчуттями і бажаннями. Ось пару цитат.

"Если живешь, как тебе нравится, то само понятие отпуск теряет смысл."

"Гораздо важнее, как я живу, чем то, что я делаю. Для меня важнее качество жизни, я не стремлюсь много зарабатывать."

"Если бы мне не нужно было думать о доходе, я мог бы обеспечить качественное  общение, качественную еду и качественный секс!"

 Одна тільки в мене з усім цим проблема - я якось не вмію жити якісно, красиво. Щоб вміти готувати стабільно якісну і смачну їжу, і щоб гарно подати. Завжди або стіл недотру, або зготую банальну гречку з маслом. Або пюре з котлетами.

Подумала, що є люди, які вміють їсти квашену капусту з таким виглядом, ніби це вершина вишуканості і комфорту. А я навіть богемський кришталь відчуваю в руці як одноразовий пластиковий стаканчик. Є з чого пити - і добре.

Може хто виростає з цим вмінням, цінувати все, що довкола, а от мені явно потрібен якийсь тривалий практикум. От щоб будувати навколо себе світ того комфорту, який потрібен саме мені. Не більше і не менше. На менше не згоджуватися. І забагато не брати. Але звідки дізнатися, що насправді приноситиме мені задоволення?

Одним словом, є відчуття, що зараз у мене період переосмислення і становлення. І це дуже добре. Бо не так давно було лише відчуття відчаю і відсутності перспектив, як бажаних, так і небажаних. А тут, думаю, до чогось я таки додумаюсь.

Головне зараз не входити в накатану колію, і продовжувати помічати, що потрібно, а що - ні. А не жити, як уже є.

"Красіво жить нє запрєтіш", жартують люде. А я думаю, що гарно жити так просто й не навчиш, більше того - не навчишся.

погода тисне на мозок, чи що

Чим довше не пишеш у блог, тим більше здається, що писати нема про що. Мозок виходить з режиму "чудове чорті-шо для бложика". Тому, щоб не закріплювати цю порочну практику, пишу. Чоловік каже: ми ж ж поділилися, я пишу про господарство, а ти "за жизнь". А я йому: "так у мене зараз про жизнь одні матюки". "Нічо, - каже, - матюки теж слова". Ну ніхто ж його за язик не тягнув!

Зараз такий період, що дружить особливо нема з ким, і оскільки в селі нема ліхтарів, з хати вдається вибратися лише зранку. Це за найкращих розкладів 3 години свіжого повітря. Решта все - вдома. І не дивно, що злегка починає накривати.

Ну і на фоні оцих декорацій ми з Орестом вирішили спустить пар. Наговорили одне одному по три копиці гівна, ще й з вершком, і ще дощиком покрапати і вилами повезяти. Красиво, із гриманням дверима і відчуттям, шо кароче все, приїхали. Вже вроді трохи просцялися, хоча я так чую, що не до кінця. Але сусідка Люба діло каже. Що не можна завжди мирно жити. Що разом жити значить уміти все разом робити. І разом сваритися, і разом миритися. Так що для покращення настрою будемо вважати, що це ми так у нашому шлюбі виходимо на якісно новий рівень стосунків. Ну але не те щоб я хотіла повторити сеанс екзорцизму. Хоча полегшало, не без того :))

А в селі все спокійно. Хто м'яз на стегні простудив, кому стара виразка підниває. А хтось шукав і знайшов свої 5 тисяч руських під клейонкою. Все спокійно ніби. Яблука уже всі пообривали. Із останнього "підножного корму" лишилися лише терносливи і виноград, і ті місцями підбродили. Корови вже давно дояться лише двічі на день, а скоро так взагалі перестануть, бо в більшості кітні.

Завтра поїдемо забирати посилку із фільмоскопом і діафільмами. Нова розвага буде мені і малому. Я в дитинстві від цього священнодійства просто мліла, найбільше подобався запах паленої пилюки (обгорала на потужній лампочці під час перегляду). Сподіваюся, і малий зацінить.

день народження малюка

Хоч який у мене був ніякий настрій і не хотілося навіть ворушитися, день народження малюка вдався. Він із самісінького ранку і до вечора був задоволений як слон.

Зранку я втекла з ліжка, щоб надути кульки (знайшла аж дві, ага. коли треба, вони ховаються). Стукнуло в голову прив'язати їх до вух хом'яка-повторюхи, якого вже давненько підготував малому в подарунок дід. Еней був у дикому захваті. Не встиг очі продерти, як мама затягнула в ліжко таку красу.

Потім поїхали скуповуватися в Лохвицю. Львівські дід з бабою підкинули грошви, і від їх імені я купила синобусу надувного віслюка-пострибуна. Таке враження, що нічого кращого малому в житті не дарували. Майже весь день мудохався з тим ослом. На радостях рано заснув і мало спав - видно, щоб я встигла накришити салатів на вечір. Поки я стирчала біля плити, малюк сиротливо дивився на двері і казав: "діти! діти!". Будуть, будуть тобі діти.

І таки прийшли. І дуже мирно і радісно гралися десь дві години. Подарували грейдер, набір інструментів будівельних (з каскою!) і дуже класну крупну таку мозаїку. Сьогодні ми запросили лише наших друзів-переселенців.

Коли лягали спати, малюк розповів усе, що трапилося із ним за день. І довго пояснював, як гралися з дітьми: і туди залазили, і об Коліне коліно вдарився, і в Наташі розсипалися всі інструменти, і ось по тій дошці стукали, і на віслюку по хаті скакали.

Під "многая літа" із виключенням світла винесли торт. Задув свічки і показував гордо великим і вказівним пальцями, що йому вже 2 роки.

А перед сном дуже мене здивував. Переглядали книжечку з його фотками за перший рік життя, і він дуже трепетно зараз ставиться до фоток з пологового. І я розказала, що він був у мами в животику, а потім його вийняли і поклали на тата, а мама дуже чекала малюка, і Енейчика замотали в пелюшку і принесли до мами. І Енейчик одразу що? "Диб-диб!" - так він називає смоктання циці (див - це його варіанція слова "пить". диб-диб можна і водуичку зі склянки, але коли "диб-диб-мама", то це вже точно про цицю). Точно, диб-диб.

І тут раптом показує на пуп, і ніби нитку з нього витягує, пантоміма. І залазить на мене зверху, пуп до пупа. Щось він таки знає про той пуп. Так, кажу, були ми тоді через пуп зв'язані. На тому й заснув.

А завтра буде свято для решти наших юних друзів, у тій, другій, хаті. В нас під це діло є окремий торт :) Кума обіцяла зробить якесь шоу з повітряних кульок (її чоловік колись у цирку працював і крутив всяких псів із тих кульок, то й вона навчилась).

показати фоточки

Щось у мене з настроєм не те, тому я нічого не пишу. Чекала якоїсь більш мирної внутрішньої ноти. Але щось довго чекати доводиться, тому вирішила повісити фотографії і розказати, як минув тиждень. 

Посадила тюльпани і нарциси, ми їх ще три тижні тому накупили в Лохвиці по 4 грн за штучку, на 146 гривень. Поки чекали посадки, трішки взялися якоюсь непевною цвіллю. Розказала ввечері мамі про свій подвиг, а мама каже, що це якраз був найгірший день для посадки, щось там із фазами місяця. Не, знаю, чи щось виросте. Ще садила і думала. Ну це ж так дивно, ти в землю щось закопав, а з того має бути квітка! Землеробство для мене все ще лишається чудом і чимось дуже непевним. Невже і правда виросте? Чи таки не виросте?

Невелика грядка. До цього тут росли невмирущі поганки. Одразу біля порога

Поки садила, набігли сусідські малі і трохи забавили мені малюка.

Вже трохи повдягались

І пробіглася з фотоапаратом по двору 

Гуськи, уже товсті

На вежі виросло зілля

Берта трішки підросла. На ланцюгу скучає

Орест каже, що я дуже серйозна, коли себе фотографую. Не серйозна, а епічна! - думаю я.

Дні минають один за одним, важко щось дуже виділити. Зараз такий період - без особливих подій. Потроху ходимо в ту другу хату, де було свято, прибираєм. Сьогодні вже довели більш-менш з Енеєм підлоги до пуття. Позбирали сміття в кульки і підмели. Ходили пити з криниці, сусід Микола каже, що кращої води ніде немає. І що ми дарма п'ємо воду з крану. Бо у нас вода по трубам багато бігла, а у криниці все чисто, з джерела. Але тут у людей думки розходяться. Наша вода в крані із артезіанської свердловини, глибина ж криниці - ну максимум 15 метрів. І є думка, що всі пестициди з полів якраз у тих підземних водах, що в криниці. Я сьогодні пробувала - ггг на смак ніяка. Вода як вода, так само, як і та, що в крані. 

На днях у малого день народження. То вчора його підстригла і подивилася на нього ніби іншими очима. Дивилася і дивувалася, як і всі, напевно, батьки. Ще ж недавно такий черв'як був смішний, а тепер ну такий красунчик, ну такий вже розумний, такий неймовірно дорослий. 

Давай ще трішки підрівняю? - НЄА!

Вигляд ззаду

Улюблена розвага під час купання (паста смачна)

І сьогодні ще милувалася і думала про плинність

Завтра знов треба починати готуватися до свята. Те, що в мене немає ні настрою, ні сил, погоди не робить. Малюк же ні в чому не винний!

До речі, починає потроху говорити. З'явилися слова "діти" і "дем-дем" (ідем-ідем). Дуже зараз тішиться від дитячих збіговиськ. То мушу зробити йому радість.