город - порятунок для мами

В селі вже всі стогнуть від дощу. Півтора дні було сонячно, а сьогодні знову ливануло. Здавалося б, ну чого стогнати, воно ж добре, що якісно проллє! Але за ці півтора дні всі встигли городи прополоти (після дощу зілля сильно пре в ріст), і от тепер, як підсохне небо, доведеться все заново.

А в мене малий другий день з температурою, і, відповідно, сильно мамозалежний і не дуже життєрадісний. І зі снами казна-що твориться. Підняв в 5 ранку, потім нас зрубило в 9 на годинку, а потім до того ж ввалили разом повноцінний денний сон. Виходило суцільне їсти-спати, і ще нити, не забувати нити.

То коли ввечері хлопці лишили мене в спокої і пішли по молоко, я пробувала видихнути за компом, але інтернет був поганий і діяв на нерви. І в хаті після дощу так душнувато. То я - не повірите - взяла і втекла на город). Сьогодні вкотре стало зрозуміло, що це в мене не тяжка праця, а спосіб відволіктися, побути самій, порухатися. Всі скиглять - типу зілля, срака-банька. А я раденька шо дурненька, втікаю із задоволенням на грядки. Ну але ще, може, я така розслаблена, бо мені не впирається в результат. В межах зілля вище колін? Ну і шо, в мене сьогодні на це немає часу. А у всіх городи як під лінієчку, будякам жодного шансу. Я до такої краси поки не прагну, і завдяки читанню всяких "органістів" не дуже віриться, що оця краса дуже корисна для урожаю. Суцільне поливай-поли-рихли.

А мульчувати - це якийсь неймовірний кайф. Як лялечкам перинки підтикаю. Сьогодні зайнялася огірочками і капустою, тою, що на ближньому городі. Вона ніби повідживала. Це та, на яку я жалілася, що вона мені дружно трупом лягла. Але є одна біда - в неї листки місцями діряві. Бадьорі, але діряві. Думаю, хтось попіджирав. Ніякої живності на листках не видно. Треба буде людей попитати, що це може бути. Щоб шукати, як це побороти.

Але тут я не просто соломою мульчувала. А перше проривала лободу в проходах, і клала її між рослини. І поверх отого мертвого вже зілля сиипала солому. Типу заодно і добриво на наступний рік. Вернула в землю те, що тут же з неї виросло.

Прийшла з городу мокра, як хлющ (працювати доводиться в куртці, бо інакше заїдають комарі), але головою так гарно відпочила. І рада була бачити своїх хлопців, які гоцали по фітболу з дикими вересками. Дитя побачило мене і скомандувало спати. Хехе, а хто ж проти?)) На вечір знов температуру нагнав, бідося, довгенько крутився. Але настрій в принципі ок, розказував, що вовка не боїться, бо прийде тато і його застрелить.

Сусід зробив решту так потрібних мені тичок. Нарешті з ним розрахувалася (зі спільного знайомого брав по дві гривні за штуку, а нам зробив добросусідську знижку). Орест вже погодився завтра їх поставити. І я нарешті попідв'язую всіх, кому це треба. І буду собі мати тички на віки вічні. І ростить дебелячі помідори, от.

Батько сильно хвалить наш охолоджуючий напій із сироватки (сироватка, сіль, кріп). Каже - ресторанна страва. І називає рис басматі "смачною кашею". Це я так пристрілююсь, чим треба в першу чергу в селі гостей пригощати. Експериментую на батькові.

Треба було рятувати три кіло помідорів, і знайома в фейсбучіку підказала, як робити "полуничне смузі". Додати м'яти, цукру, і збити блендером. Вийшло густе і смачне. Але пити важко, бо густе. І, хоч смачне, аж надто ситне. То я те, що ми одразу не випили, залила в судок і - в морозилку. Буде охолоджуючий ам-ам-ням-ням. Типу таке морозивко. Не за зиму, а просто їсти в спеку. І гостей пригощати.

В неділю обов'язково треба буде купити мішок цукру. Сезон заготівель уже на носі.