пʼятниця, 13 червня 2014 р.

мої підсумки року

Оце недавно був рік, як ми переїхали з Києва в Христанівку. Думали поїхати з місцевими друзями на річку, але погода була так-собі, тому день пройшов непомітно. Того року була нещадна спека, а цього року дощ. 11 червня.

Ну, як все було.

Минулого року ми в город навіть не заповзали, і в голові не було, щоб щось там сапать-збирать. Можливо, тому, що пропустили всезагальний посадочний ажіотаж - в червні не садять, в червні вже полють. А це таке непривабливе і геть не заразне заняття, коли дивитися зі сторони. Ми були дачники-курортники. По двору ходило три гуся, у диких заростях кропиви, лободи і щириці, а ми собі посміхалися і у вус не дули. Я багато гуляла з дітьми, зі своїм і з купою чужих. З ранку до ночі, з перервою на сон.

Городиною нас пригощали батьки цих дітей, та і просто сусіди. У нас було вдосталь кабачків, динь, молодої картоплі, помідорів, трохи менше - огірків і зелені.

Осінь пройшла швидко, я тепер так сходу і не скажу, як воно, в селі восени. Просто перехід від літа до зими.

А зима була хоч і недовга, але я б сказала, що нуднувата. Малий світловий день і відсутність ліхтарів і громадського простору освітленого в селі, звичайно, не додає настрою. І по гостям лінь ходити, і в хаті нудно сидіти. Трохи каталися на санках з гірок (нечасто), більше - гуляли по лісу і до ріки. Там під льодом бачили підводний світ. Рятували щотижневі зустрічі "переселенців". І тьотя Люба, яка в обід іноді підгодовувала гречаним супом.

А прийшла весна і знов закипіло життя. А весна прийшла ще в лютому. Тягати з лісу підсніжники, чекати тюльпанів, міряти город, скуповувати насіння - це крутяк. Це страшний азарт і кайф. Перечитали купу сайтів і книжок про землеробство, намірялися огого скільки втілити. І потроху почали втілювати.

Якась нудота виходить, а не підсумковий пост.

Ну але головне я що скажу. В холодний період більше хочеться з'їздити в місто "на культурку". Влітку ідея валити в Київ і в голову не приходить. Але три-п'ять днів розваг, і страшенно хочеться назад в село. За ці наїзди в Київ я встигла більше зробити і побачити, ніж за життя в столиці. Бо є якийсь такий здоровий голод на це все. Менше ліні і відчуття "та воно завжди ж щось відбувається, я ще встигну".

А оце як почну потроху втілювати свою супермегаідею, для якої місце вже ніби є, то життя завирує і тут, я так сподіваюсь.

Поки геть собі не уявляю, як воно буде з новим малюком. Як налагодиться побут, як збиратимемо врожаї, коли виберемось в Київ. Нічого не знаю.

Одним словом, назад не обертаємось, а дивимось із оптимізмом вперед. Потроху вчимося планувати на місяці-роки вперед. Це цікава сільська наука.

2 коментарі: