повернулася в село і вертаюся в блог

Я ледь не прохворіла всю весну, три тижні проскиглила в Києві, тепер повернулася і розповідаю.

Тільки де-не-де по селу починають зацвітати абрикоси, у нас ще жодна не цвіте. Гарно листя повипускала бузина і створює відчуття руху і обіцянку літа. Бузину наздоганяють кущі аґрусу і смородини.

Погода така, що я особисто дивлюся на це все з вікна (а мені на вітер зараз категорично не можна, ще й на холодний). То дощить, то просто чорне нависає з одного боку, а сонце лупашить з іншого. Та що я вам розповідаю, подивіться у вікно, воно зараз скрізь приблизно однаково.

Через хворобу до нас таки не приїдуть волонтерити американки. Вони чекали-чекали, поки я повернуся, не дочекалися і знайшли місце, де їм уже добре живеться. Мені, звичайно, дуже шкода, що так вийшло, навряд на Христанівську землю коли-небудь ступала нога аж настільки замаглих власниць. Але все ще попереду, оптимізму я не розгубила. Написала британцям, які просилися на квітень, але домовилися на травень, що можна їхати вже. Поки відповіді немає.

Як поверталася додому, не уявляла, як справлятимемось без допомоги, коли я таке нещастя. Але от сьогодні уже пройшла перша повна доба і ніби ситуація стерпна. Справляємось. Побут - це капець, ну це явно не моє. Берегиня з мене зовсім така-собі. Волонтери, ви де?

З понеділка оратимуть городи, і по ідеї треба би одразу садити. Мама видала насіння, плюс в мене дещо з минулого року є. Тільки "садистів" поки нема. Може, мама приїде виручати, а може ще хто. Одна добра сусідка (я уже боюся називати ваші імена, дорогі сусіди, бо кожного разу хтось за щось та образиться) пропонує допомогти посіяти моркву і буряки. І це дуже зворушує і додає сил, але мені треба ще і те, і се, і п'яте, і десяте. Бо минулого року стільки ж всього класного і смачного виросло, від чого тепер я відмовляюся відмовлятися. Оці всі чудо-салати, редисочки, руколи, цибульки, малюсінькі морквинки, ехехех і охохох. Я придумаю, як це реалізувати, я вірю.

Поки нас не було вдома, Орест поробив полиці для книжок, і тепер вони не валяються перемотаними стосами по кутках, а стоять. В довільному порідку, але стоять. Це ще неабиякий шматок роботи розібратися, що і куди. А  коли старшому бавитись, а менший щосекунди стягує собі під ноги все підряд і перевертає все, що криво поставили, то це взагалі якась поки неможлива місія.

Займаємось тим, що думаємо, яку птицю цього року заводити, бо є палке бажання восени набити морозилку своїм.

До речі про морозилку, там зараз лежить м'ясо нашої першої овечки, тієї, за якою Орест на машині полями ганявся. Нагадаю, що на католицьке Різдво вона привела ягня, і виховувала в своєму зашуганому і нервовому дусі. І коли ми докупили ще пару романівських, утворилося псіховане стадо. Тому ми подумали, що аби приручити потомство, доведеться нейтралізувати старше покоління. Може, малі переорієнтуються на більш врівноважених кіз і не будуть шарахатися по кутках.

Станом на зараз скажу, що затія не дуже вдала, за два тижні одна овечка, каже Орест, почала смикати хвостиком, коли він приходить. Хочеться вірити в те, що це вияв радості.

Кози наші не порозроджувалися, бо, виявляється, не позапліднювалися. І не повірите, я думаю, що це успіх. Бо я собі не уявляю, як би ми їх у цій ситуації доїли. На щастя, ціни на молоко в селі поки не виросли.

Я оце пишу, а в хаті цвірінькають двотижневі курчата, яких Орест з Енеєм сьогодні приперли з Лохвиці (продали мішок горіхів по 28 грн за кіло і накупили птиці). Більшість - якась м'ясна порода, яка виростає більша за бройлерів, але може їсти не тільки комбікорм (боюся подумати, скільки він зараз коштує).

В підсумку про це все я лише можу сказати: не хворійте. Це напряжно і дорого. Дешевше берегти себе і робити всякі розумні приємності для тіла, ніж потім оце як я.