понеділок, 24 червня 2013 р.

чомусь видався важкий день

Знаю, знаю - повний місяць, типу всі знервовані і всім тяжко. Але я надвечір сьогодні просто мертва.

Чисельність мого дитсадка росте, а разом із цим з'являються свої тьорки і напряги. От сьогодні довелося одного чотирирічку вигнати на день. Вже раніше було, що він покрав іграшки, поки ми спали - його мама принесла назад. Я сказала, що ще раз - і вижену. То він від надміру почуттів насрав у мене перед хвірткою і з невитертим задом поліз із гірки кататися. Змусила сестру помити йому попу з милом, а йому сказала, що ще раз і я таки реалізую депортацію. (гг дуже ржачно виглядав він після цього. весь із ніг до голови замурзаний, а навколо попи чиста зона)

Вчора зібралися на річку, а хвіртку знов заміновано. Вирішила собі, що якщо я цього разу знов буду розказувати про те, що це не дуже красіво срать у мене на доріжці, то товариш геть мене не сприйматиме серйозно. І з самого раночку попросила його або вибачитися і пообіцяти, що це не повториться, або геть. Він лишався сидіти на гойдалці і злодійкувато і з викликом на мене дивитися. Що робить - взяла ніжно за руку і під його кволе "не хочу" вивела за хвірточку і сказала приходить завтра.

Товариш виявився страшно гордим і вибачаться не думав. Але сидів на дорозі сам-один весь день практично. Час від часу пробував брати фортецю штурмом, але вибігав сам. Сестра за нього просила постійно. Діти вже сто раз йому розказали, що є простий спосіб вернутися. Ан нєт. Тоді кажу його сестрі. Раз у вас хлопець такий гордий, хай мама прийде, за нього в його присутності вибачиться і скаже, що він більше не буде.

Мама теж ламалася довго. Зрештою, сестра привела малого і каже: ти ж більше не будеш? Він: ага. Ти вибачаєшся? Ага. Ну, тоді я кажу - тоді мир, давай руку. Нехотя так дав, але шо робить - гратися дуже вже хочеться. Ніби ок, до кінця дня був досить керований. Ура.

Пофоткала дітей, а вони ввечері уже з флешкою прибігли))) Ні, кажу, давайте завтра, фотки ще не скидала з фотоапарата. У них є комп!

Привели мені сьогодні нових дівчаток. Із Дніпродзержинська, приїжджають раз на рік на місяць. Такі тоненькі та біленькі на фоні моєї зграї). Мама їхня трохи з нами посиділа. Каже, що їй розказали, що цього року у селі є дитячий майданчик, веди своїх туди. Кажу - ви ж розумієте, це ніякий не майданчик, це мій двір. Але ви дівчат приводьте, тут весело. Години роботи - з 10 до 12 і з 15 до 18 орієнтовно). В 15.00 були як штик)))

Ну але чим більше людей, особливо нових, тим більше це втомлює. Бо це ж усе притирка.

Сиджу увечері вся така мертва, і вже трошки на своїх підрявкую. Добрий муж виходить такий на кухню з баночкою. Пустирнічка? Ага.

Ну і добив, ясєн пєнь. Типу я без критики, просто свої спостереження. Якось чомусь було відчуття, що машину гівна мені на голову припаркували. Але чорт із ним. Не мусять же кожен мій крок і моє починання підтримувати на усіх можливих і неможливих рівнях.

Я ще в дитинстві помітила, що коли я геть втомлена і хочеться почути слова підтримки чи бодай теплий погляд, то на голову сратимуть навіть найближчі. Я, видно, коли втомлена, якісь такі вібрації запускаю, які змушують інших добить-таки.

Фоток в цьому пості не буде, бо ж не можна постити чужих дітей, та ще й голих)))

4 коментарі:

  1. Не думаю, що проблема в тому, що ти коли втомлена якась не така. Проблема в тому, що деякі люди систематично працюють і перевтомлюються значно більше за інших. Зокрема ті, хто задіяні в доглядовій чи емоційній праці втч роботі з дітьми. Комунікація з іншою живою істотою - це теж робота. На самоті ми всі дуже врівноважені і терплячі.

    ВідповістиВидалити
  2. Тримайсь Трояк, чим більше гівенця, тим легше його стряхнути і йти далі:)

    ВідповістиВидалити