субота, 31 серпня 2013 р.

таки облом

Ну що, розкажу вам історію про свій облом із самого початку. Не буду заглядати по блогу, що я вже писала, а що ні.

Дія перша.
(червень)

Переїхали ми жити в село 11 червня, а 12 червня у школі були збори. Приїхав начальник Лохвицького відділу освіти і представниця Лохвицької районної державної адміністрації у сільську школу, де їх зустріла директорка, стурбовані батьки і вчителі, та заступниця голови сільської ради. Чиновники-гості повідомили, що держава виділяє 8 тисяч на навчання одного учня, а оскільки у вас дуже мало учнів у класах (в деяких - лише один учень), то навчання одного з них обходиться району у більш ніж 30 тисяч. Тому є думка школу закрить, і ця думка цілком логічна. Діти будуть вчитися у хорошій Лохвицькій гімназії, ми виділимо автобус і водія, який щодня їх безкоштовно возитиме туди і назад.

Але є інший варіант. Можна здешевити навчання одного учня, збільшивши їхню кількість. Хоча б за рахунок того, що відкрити у приміщенні школи дитячий садок. 15 школярів, ще 15 дошкільнят - це вже сила і страшенна економія. Але тоді вам доведеться трішки напрягтись, сільраді виділити 30 тищ на переобладнання частини класів на дитсадок, знайти людину, яка буде завідувачем, який, в свою чергу, знайти вихователів і теде. Даю вам час вирішити самим і якщо таки вирішите рятувати школу, то до 1 липня сільрада має прийняти рішення про виділення коштів.

Тут народилася ініціативна група, її головою став Сергій, у якого дві дочки вчаться у цій школі (це один із запорожців, переїхали півтора роки тому). Написали звернення до сільської ради з проханням про позачергову сесію (літо ж, планових нема), попідписували, все, як годиться. А рада все не збирається і не збирається. Написали звернення до нардепа з проханням повпливати на сільського голову і почали під цим зверненням збирати підписи. Чутка по селу пішла і засідання таки призначили - в останній робочий день перед 1 липня. І постановили таки гроші виділити. Ура.

Дія друга.
(початок серпня)

Оскільки гроші виділили, треба визначитися із завідувачем дитсадка. Спершу заяву написала Лариса. Але оскільки там було ще неясно, на повну ставку одразу беруть чи ні, і садка як такого ще нема, і щоб завідувати садком треба звільнитися зі школи, Лариса не схотіла ризикувати. Прийшла ввечері до мене і сказала, що вона відмовилася, забрала заяву. Може, ти схочеш?

Я перше думала ні, але в цей же вечір як загорілася-загорілася! Ну, як таки схочеш, то дзвони Сергію, він як голова ініціативної групи нехай домовиться тобі про зустріч з начальником відділу освіти в Лохвиці.

І пішли думки роєм - це ж можна зробити найкращий в Україні садок, зібрати гроші на хороше обладнання через Спільнокошт, зробити фестиваль для волонтерів, які допоможуть із іграшками, ремонтом і обладнанням. Зібрати красиву пресуху, возити вихователів на навчання і підвищення кваліфікації. Зробити так, щоб діти з усього району мріяли потрапити у цей дитсадок. До третьої ночі писала детальний мегаплан дій.

Зранку дзвоню Сергію - так і так, якщо вакансія ще вакантна, то я вйо. Каже - як зв'яжеться з тим начальником, то дасть мені знати. Це була п'ятниця. А він людина зайнята, додзвонилися аж в понеділок, домовилися про зустріч зранку.

На зустріч їхала піднесена, роздрукувала свій мегаплан, взяла дипломи. І начальник мені сподобався, і я начальнику ніби-то. Позвонив у Васильки, каже - ви вже вирішили питання із завідувачкою дитсадка? Так? Як ви кажете її звати? А вік? Від 40 до 80? У мене тут сидить Оксана Володимирівна, теж має бажання стати завідувачкою. Домовтеся про зустріч. Я кажу - не хочу нікому дорогу перебігати, приїхала, бо чула, що нема бажаючих на це місце. А він - та яке дорогу перебігати, ви молоді, вам дорога. Лише поїдьте і поговоріть із директоркою школи - ви ж як дві господині в одній хаті будете, треба, щоб ви познайомилися-поговорили.

Ну ми бігом і поїхали у Васильки. А там школу до перевірки готують. І Надія Іванівна, директорка, уже тут. Каже - ну, раз ви будете, ідіть, я вам приміщення покажу. І веде мене в туалет. Бачте, унітази поміняли - на це 10 тисяч із тих 30 вже пішло. Кажу - а як же це так, фінансово відповідальна особа за ці гроші за законом - завідувачка, її ще не призначили, а третини грошей вже нема. Є якісь папери про те, куди і як гроші пішли? Якийсь звіт. Надія Іванівна: ви не хвилюйтеся, усе вже відзвітовано. Ми тут робимо все господарським способом. Кажу - а це як? Вона: наймаємо людей, вони роблять. Он плафони ще повісить треба. Кажу: не чіпайте плафони, то ж треба продумати дизайн приміщення, плафони мають бути такими, щоб були комфортними для дітей і пасували до приміщення. Давайте ви до призначення нічого не робіть і не тратьте більше грошей, бо це ж не ваша компетенція, та й навіщо платити двічі - я ж як прийду, все робитимемо з планом. До речі, мені буде потрібний план приміщення. Вона чогось перелякалася. Немає ніякого плану! Кажу - ну як це, навіть на мою хату план є детальний, а у вас ціла школа, там діти вчаться, точно мають бути документи на приміщення. Н.І: ви їх не знайдете! У цьому селі ви їх не знайдете? Кажу: знаєте, я ж не буду їх шукати. Ви ж передаєте мені частину своїх приміщень, і передаєте з планом. Вона: я вас вислухала, вислухайте і мене. Я хочу, щоб садок відкрився якнайшвидше, тож давайте все робити швидко. Кажу: ок, будем старатися швидше. Тому треба план приміщень, щоб давати його дизайнерам, продумувати облаштування і меблі. Давайте до наступної нашої зустрічі ви підготуєте план. Якщо він таки не знайдеться, нехай хтось банально з рулеткою поміряє приміщення і його намалює хоч приблизно. Умгу.

Каже - пішли в сільраду, напишете заяву. Звісно, ходімо. Але я подзвоню, чи там є хто. Нема! Нікого нема! Давайте ви приїдете в четвер (а дія відбувається у вівторок), а там і заяву напишете, і план пошукаєм. Я домовлюся, щоб у сільраді всі були, хто треба. Добре!

В четвер звоню директорці - не відповідає, поза зоною. Їдемо на авось. По дорозі у нас біля клубу зустрічаємо голову сільради. Виходжу з машини, кажу, до вас же їдемо, у Васильки. А він: їдьте, в мене зараз тут справи, я туди через хвилин 40-годину під`їду. Неприємно, але ок. Приїжджаємо у Васильки, школа наглухо закрита. І сліду директорки нема. Їдемо до неї додому. З вулиці кличу - нікого вдома нема. Сусіди кажуть - точно вернеться до 12, бо корова з паші прийде. А це десь 10 ранку. Добре, дякую, поїхали під сільраду. Мені, зрештою, щоб написати заяву, вона не потрібна.

Заходжу до голови - так і так, прийшла заяву писати. А він: а чого ви так пізно прийшли? У нас уже є завідувачка. Якщо ви нам будете потрібна, ми вас знайдемо. Кажу - ну як це, у вівторок іще не було, а сьогодні вже є. А ось так. До побачення.

гмгмгм

Дзвоню у відділ освіти, начальнику. Кажу - як це так, тут уже, виявляється, є завідувачка. А він - ні, нема. Я їхню кандидатуру відхилив. Наша розмова лишається в силі. Чекайте мого дзвінка.

Дія третя. Очікування дзвінка
(кінець серпня)

Проходить тиждень - ніхто мені не дзвонить. Їдемо у Васильки по хліб, зустрічаємо Надію Іванівну. А вона - Оксана Володимирівна, можна вас на хвилинку? Кажу - так, можна. Вона: мені Лариса Василівна казала, що ви можете допомогти залучити кошти на садок. Ми ж в одному селі живем, всі ми люди. Кошти нам потрібні. Я від хмммм (напишемо слово - здивування) аж закипаю вся. Ну це ж треба  бути наглою такою. Я б після переховувань соромилася мені на очі зайвий раз попадати, а вона мене відкликає в сторону і каже - кошти їй треба. Ну не йолки ж палки. Що за люди. Кажу: Надія Іванівна, поки кадрове питання остаточно не вирішене, я не хочу зараз говорити про залучення коштів. Добре, дякую, до побачення.

За кілька днів мені ж не терпиться, таки дзвоню тому начальнику в Лохвицю. Збиває. Ну ок. Казав, що зайнята людина, важко йому додзвонитись.

А пару днів тому чую, що там уже нова завідувачка бігає зі шваброю, питається Надію Іванівну, що далі робити. Тобто кадрове питання вони вирішили, тільки подзвонити мені забули.

А сьогодні вже почула, що пішла брехня по селу. Що Оксана хотіла собі хапнути 30 тищ, але їй не дали, садок врятували і тепер уже скоро відкриватимуть. І ще ця, що брехню цю розносить, сьогодні рано питає мене - ти будеш свого малого в садок давати? Ні, кажу. Малий ще? Та ні, я й не збиралася його в садок віддавати. Умгу.

Завіса

Я тепер сильно думаю, що мені робити. Бо діти скоро в школу, холоди йдуть. Тобто вже не зможу з ними час проводити. Треба приміщення, щоб англійською з ними займатися, і ще театр хотіла, і ще малювання, і ще з пластиліну ліпити. Поки гальмую свої мрії-плани і полю в себе у дворі бур`ян.

Ну що за люди... Обламалася я круто, чесно скажу. Буде мені наука. Тільки з цієї байки мораль я ще виловить не можу.

5 коментарів:

  1. головне, не обламуйся! з терпінням і настирливістю досягти можна будь-чого, навіть з такими казлами. питання тільки в бажанні довго відколупувати по шматках сторічне лайно. але обов'язково знайдуться такі, що тобі будуть щиро вдячні. Трою - в голову сільради! :)

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. таня, щойно тільки побачила твій коментар! дякую за підтримку! (у нас тут уже є достойний кандидат на голову сільради, як він пройде, то мені дихатиметься вільніше. до перевиборів якихось ггг 2 роки) а лайно колупаю, хулі. в мене багато часу і натхнення - я ж в декреті)

      Видалити
  2. гм... можу розказати тобі історію нашого облому. може читала, може ні - але в березні місяці ми поприбирали струмочок біля нашого дому. винесли кульків з -надцять сміття. потім до нас іще якійсь чуваки приєднались. вопщєм, струмок став чистим, зазеленів, я повірила у добрих людей і світле майбутнє.

    частина 2. пройшло три місяці. струмок знову загиджений: якісь злоєбучки поскидали в нього шини, гнилі сливи, пляшки і т.д. Схопила лічно мужика, який пив на місточку пиво і викинув кришечку. підійшла, зробила зауваження. кажу: так і так - ми прибирали. а він - щось не видно. бо ви і такі як ви кидаєте сміття - відповідаю. мужик пробурмотів дєжурне "більшетакнебуду". а я пішла. і так мені гірко стало. я не могла - і зараз не можу зрозуміти - чому люди смітять вже після того, як все прибрано? невже ми далі будемо жити в світі "моя-хата-скраю" та "ініціатива-карається"? і поки що не маю відповіді на те, що робити далі.

    ВідповістиВидалити
  3. от же ж... слів немає. дуже прикро, бо розумію, що ти-то й могла там огого провернути, бо маєш хоу уявлення, як воно робиться

    ВідповістиВидалити
  4. Прикро про отаке читати. І я не знаю відповіді на питання, чому так відбувається і що робити. Мені оці "прості люди", м"яко кажучи, не дуже подобаються. Я сам маю родичів, що живуть у селі, на Барвінківщині, це Харківська область. Кажуть, хочемо пана... Самі взагалі категорично нічого не хочуть робити. Панічний страх, навіть несвідомий, перед будь-яким начальником. І ось таке: хоч і будуть лаяти оте начальство, а дійде справа до боротьби з ним, зроблять так, як скаже начальство.

    ВідповістиВидалити